В погоні за привидом

— Дмитро… Дмитро Іванович, товаришу майор, — зніяковіло промовив Малиновкін, не знаючи, куди постарити свій чемодан.

— А я — Андрій Миколайович. Це запам'ятайте, а те, що я майор, забудьте. Ім'я це теж, до речі, на сьогоднішній день тільки: завтра до іншого доведеться звикати. Чемодан ви залиште тут, мати прийде — прибере куди-небудь. Ви однак з комфортом збираєтесь подорожувати, — усміхнувся Єршов, кивнувши на чемодан. — Речей більше ніж треба взяли.

— Адже ж там… — почав був Малиновкін. Але Єршов перебив його:

— Нічого, нічого, я вас розвантажу, якщо потрібно буде. Пішли поговоримо про справу.

У кімнаті майора Малиновкін передусім звернув увагу на книжкову шафу і, коли Єршов запропонував йому стілець, сів так, щоб бачити корінці книг за скляними дверцями. Поки майор діставав щось із письмового стола, він уже пробіг очима назви деяких томів, що стояли ближче до нього. Тут виявились, головним чином, твори на військову тему. Але зате в сусідній шафі він прочитав на корінцях назви таких книг, яких ніяк не сподівався знайти в бібліотеці контррозвідника. Це відкриття викликало в лейтенанта почуття ще більшої поваги до майора, хоч він і так чув про нього багато цікавого.

— Сподіваюсь, вас уже познайомили з завданням, Дмитре… — Єршов зам'явся, пригадуючи, як по батькові Малиновкіна.

— Називайте мене просто Дмитром, — так само зніяковіло посміхаючись, запропонував Малиновкін.

— Згодний, — в свою чергу усміхнувся Єршов, уважно розглядаючи атлетичну будову тіла Малиновкіна. З усього було видно, що юнак неабиякий спортсмен. — Ну, так от, Дмитре, чи знайомі ви з нашим завданням?

— Так, в загальних рисах, товаришу майор… Пробачте — Андрію Миколайовичу.

— Так от: завтра вранці ми виїжджаємо — я на таксі, ви автобусом. Зустрічаємося в поїзді, у купірованому вагоні. Там ми «випадково» виявимося сусідами і «познайомимося». Я «виявлюсь» Мухтаровим Таїром Олександровичем, працівником Алма-Атинського історичного музею, що їде в наукове відрядження до Аксакальська. Ви відрекомендуєтесь мені молодим залізничником, що їде на будівництво залізниці. Прізвище та ім'я вам немає потреби змінювати. От яку б тільки спеціальність підібрати?

— Телеграфіста або навіть радіотелеграфіста, — підказав Малиновкін. — Спеціальність ця добре мені знайома.

— От і чудово! — погодився Єршов. — Я подзвоню пізніше, і вам пришлють відповідне посвідчення. Ну, а тепер ходімо обідати, та, до речі, й чемоданом вашим займемось: розвантажимо його трохи.

— А що ж в ньому розвантажувати, Андрію Миколайовичу? — здивувався Малиновкін. — У мене там рація. А з особистих речей тільки найнеобхідніше.

Попутники

Всю дорогу від Москви до Куйбишева Єршов і Малиновкін грали в шахи. Вони нічим не відрізнялися від решти пасажирів — людей найрізноманітніших професій і багатьох національностей. Майор був одягнений у довгу шовкову сорочку, підперезану тонким кавказьким ремінцем з багатьма срібними пластинками, на голові — тюбетейка. Лейтенант був у тому ж одязі, в якому приїхав учора до Єршова.

Сусідами їхніми по купе були дві літні пенсіонерки. Хоча жінки ці мали найбезневинніший вигляд, для Єршова і Малиновкіна вони виявилися досить небезпечними попутницями; обидві були дуже допитливі і без кінця про щось запитували. Щоб хоч частково стримати їх допитливість, Малиновкін, що відрекомендувався телеграфістом, почав віртуозно демонструвати їм свою техніку, вистукуючи з неймовірною швидкістю тут же складені тексти. Від шуму, здійнятого цим ентузіастом телеграфної справи, старенькі спочатку затуляли вуха, а потім знайшли собі в коридорі більш підхожих співбесідників.

Використовуючи цю обставину, розвідники могли розмовляти без перешкод. Єршов, правда, вважав більш розсудливим не говорити про свою роботу, але Малиновкін не міг втриматися і час від часу все запитував про яку-небудь дрібницю. А найбільше його цікавив сам Єршов.

— Заздрю я вам, Андрію Миколайовичу, — пошепки говорив він, дивлячись скоса на двері купе. — Ловко ви в Прибалтиці фашистських шпигунів накрили. У нас у військовій школі на основі вашого досвіду навіть спеціальні заняття провадилися…

Майору доводилося зупиняти захопленого лейтенанта.

— Забороняю вам зараз і надалі на ці теми розмовляти, — з докором хитав він головою. — А що стосується справи з телевізійним шпигунством, то його розплутав не я, а Астахов. От вже хто справді талант!

— Більше не буду про це, Андрію Миколайовичу, — обіцяв Малиновкін, благальними очима дивлячись на Єршова. — Але й ви допомогли Астахову цю справу розплутати. Хіба це не правда? І про вас особисто розповідають, як ви… Ну гаразд, все! Більше про це ні слова.

У Куйбишеві, на превелике задоволення Малиновкіна, старенькі, нарешті, «вивантажились». Вони тепло розпрощалися із своїми попутниками, подякували за компанію і попросили у Єршова-Мухтарова його алма-атинську адресу, щоб заїхати як-небудь до нього за фруктами, які він так розхвалював усю дорогу.

Звільнені місця зразу ж зайняли двоє молодих людей у залізничній формі. На кітелі одного з них були погони техніка-лейтенанта.

— Далеко їдете, молоді люди? — запитав їх Єршов.

— Далеко, аж до Перевальська, — відповів хлопець без погонів.

— До Перевальська? — вигукнув Малиновкін. — І нам туди ж — попутники, значить!

— А ви чого туди, якщо не секрет? — знову спитав Єршов.

— На роботу. Заробітки там добрі на будівництві залізниці, — посміхаючись, відповів той же хлопець.

Другий, з погонами техніка-лейтенанта, сердито подивився на нього.

— Гаразд, досить рвача вдавати!.. Паровозники ми, — пояснив він. — Я — машиніст, а це мій помічник. Працювали раніше на вітці Куйбишев — Гідробуд. А зараз на новій будові вже другий рік. З відпустки повертаємось.

— Ми взагалі завжди там, де найважче, — все тим же насмішкуватим тоном зауважив помічник машиніста. — Це я не від себе: я його слова повторюю! — кивнув він на машиніста. — Мене переважно заробіток приваблює.

— А ви знаєте, молодий чоловіче, як це по-науковому називається? — раптом сердито промовив Малиновкін, і обличчя його стало незвично суворим. — Цинізмом!

— Та ви що, всерйоз його слова сприйняли? — засоромлено посміхнувся машиніст. — Він просто вдає дурня. Думаєте, я його умовляв, щоб він зі мною в Середню Азію поїхав? І не думав навіть — сам причепився. А щодо заробітків — то ми на Гідробуді ще більше заробляли.