Віта Ностра

«Дуже погано, та не жахливо». Страх, шок, зіпсований відпочинок… Однак, з другого боку, хто такий Валентин? Ще тиждень тому – випадковий мамин знайомий. Звичайно, мама так раділа, але ж їхні стосунки з самого початку були приречені. Пляжний роман…

Саша сіла на лаву. Вузька алея була посипана чорними стручками акацій. Гіркота й образа за маму роз’їдали, мов кислота. Курортний роман, яка вульгарність, на що він розраховував… І навіщо йому мучити пристойну жінку – познайомився б із дівулею, яких тут повно, сережка в пупі і джинси, обрізані вище дупи…

Краще б він умер, подумала Саша похмуро.

«Дуже погано, але не жахливо». А Саша було повірила, що лихо станеться з мамою. Таке реальне було передчуття. Страх… відтоді, як вона вперше побачила чоловіка в темних окулярах, страх тримає її в жмені, як вона сама тримає монети. Ледь-ледь попустить – і стисне… «Це навчить тебе дисципліни». Ага, навчило. Тепер вона без усякого будильника вставатиме о пів на четверту. Або взагалі не спатиме. Бо була та мить, була «швидка» коло воріт пляжу, було відчуття, що все на світі пропало, все-все-все…

Вона перевела дух. Завтра вранці вона допливе до буя, і післязавтра, перед від’їздом, теж. А потім повернеться до міста і все забуде. Школа, будень, випускний клас, репетитори, вступ…

Вона сиділа на лаві, розглядаючи жменю монет на долоні. Двадцять дев’ять штук – з однаковим круглим знаком, з цифрою «нуль». Важкі й маленькі – діаметром як старі радянські копійки.

* * *

У поїзді монети розсипалися.

Саша лежала на верхній бічній полиці й дивилася у вікно напроти. Кишеня джинсових шортів виявилася розстебнутою, монети висипалися й розкотилися з веселим стукотом трохи чи не по всьому плацкартному вагону. Саша злетіла з полиці в одну мить.

– Ой! – сказала маленька дівчинка, сусідка з купе напроти. – Грошики!

Саша, присівши навпочіпки, збирала золоті кружальця, виколупувала з-під чиїхось валіз, ледь не збила з ніг провідницю, що розносила чай.

– Обережніше, дівчино!

Дівчинка підняла монетку й тепер з інтересом розглядала.

– Мамо, це золото?

– Ні, – сказала її мати, не відриваючись від книжки. – Це такий сплав… Віддай.

Саша вже стояла поруч з простягнутою рукою. Дівчинка неохоче повернула іграшку. Відвернувшись до вікна, Саша перелічила монети; їх мало бути тридцять сім, а виявилося тридцять шість.

– Вибачте, ви монетки не бачили?

У сусідньому купе похитали головами. Саша метнулася по вагону – сюди й туди, знов ледь не врізалася в провідницю; на крайньому бічному місці, біля виходу в тамбур, чоловік у синьо-червоному спортивному костюмі задумливо розглядав округлий знак на аверсі. Якщо на нього довго дивитися – він здасться об’ємним.

– Це моя, – Саша простягнула руку. – Я впустила.

Чоловік підняв голову. Глянув на Сашу оцінливо. Знову подивився на монету:

– Що це?

– Сувенір. Віддайте, будь ласка.

– Цікаво, – чоловік не квапився виконувати її прохання. – Де взяла?

– Подарували.

Чоловік гмикнув.

– Слухай, я її куплю в тебе. Десять доларів вистачить?

– Ні. Вона не продається.

– Двадцять доларів?

Саша нервувалася. До розмови прислухалася жінка, що сиділа на сусідньому бічному місці, за столиком навпроти.

– Це моя монета, – сказала Саша твердо. – Віддайте її мені, будь ласка.

– Був у мене знайомий, – чоловік перевів погляд з Саші на монету й назад. – Чорний археолог, двадцять років йому. Теж усе копався в Криму в якихось ямах… Заробляв, пам’ятаю. А потім його зарізали. Кудись він поліз, розумієш, куди не треба.

– Я ні в яких ямах не копалася, – Саша дивилася на його долоню. – Це мені подарували. Це моє.

Їхні погляди зустрілися. Чоловік хотів щось сказати, як і раніше, неквапливо й поблажливо, – але затнувся. Саша готова була в цю мить битися за монету, кричати, ридати, скандалити, дряпати йому лице; напевно, ця її готовність прочиталася в погляді.

– Як хочеш.

Золоте кружальце впало в простягнуту Сашину долоню. Саша судомно стисла пальці й так, затримавши дух, повернулася до мами.

Та сиділа на своєму місці, байдуже дивилась у вікно й нічого навколо не помічала.

* * *

Осінь настала в жовтні, одразу й надовго. Червоні кленові листки прилипли до мокрого асфальту, наче плоскі морські зірки. Саша жила між школою й курсами при університеті: задавали дуже багато – конспекти, твори, контрольні. Ні на що інше не лишалося часу, зайняті були навіть неділі, і це Сашу влаштовувало. Вона виявила, що завантажений роботою мозок рішуче відмовляється вірити в таємничих незнайомців з їхніми завданнями, в золоті монети, що являються на світ зі шлунка. Навіть море, добре літнє море з червоним буєм на хвилях, здавалося нереальним, а все, пов’язане з ним – і поготів.

І мама ожила. Із закінченням літа закінчилася й депресія, тим більше що роботи в їхній конторі було, як завжди, по вуха. Обидві вони, замкнені в щоденній круговерті, заборонили собі думати про нездійсненне – кожна про своє. І до певного часу це чудово вдавалося.

Потім прийшов лист з Харкова. Мама вийняла його з поштової скриньки, довго крутила в руках, перш ніж відкрити, потім усе-таки розірвала конверт і прочитала.

– Валентин розлучився з жінкою, – сказала, звертаючись до увімкненого телевізора.

– Ну то й що? – грубувато спитала Саша.

Мама склала листа назад у конверт і пішла до себе в кімнату. Саша вимкнула телевізор і засіла за підручник, по десять разів перечитувала параграф з історії – і не розуміла ні слова. Поляни, древляни… Їх проходили, здається, в п’ятому класі, і ти ба – в програмі є…

А може, все обійдеться? Мало які стосунки бувають у людей. Звісно, погано, що він розлучився з жінкою… І ще гірше, що про це написав…

Задзвонив телефон. Намагаючись думати про полян та древлян, Саша взяла слухавку.

– Алло?

– Добрий вечір, Сашо. Це я.

Світила настільна лампа. Лив дощ за вікном. Лежав розгорнутий підручник. І все таке реальне, буденне. І – цей голос у слухавці.

– Ні, – тихо сказала Саша. – Вас…

У неї ледь було не вирвалося: «Вас не буває». Та вона прикусила язика.

– Скільки монет?

– Тридцять сім.

– А скільки було?

– І було тридцять сім. Чесне слово.

– Я чекаю внизу біля під’їзду. Спустись на хвилинку.

І – короткі гудки в слухавці.