Вітер у замкову шпарину

— До його голови. — Почуття — щира лють — вирвалося з серця, мов птах із підпаленими крильми. — Ззаду чи спереду, мені різниці немає.

— Прекрасно! Люблю хлопчиків, у яких є план! Іди з усіма богами, яких знаєш, і з Людиною-Ісусом на додачу. — Так, накрутивши хлопчика до краю, він розвернувся і пішов розкладати багаття. — Я, може, ще ніч-дві перебуду на стежині. Щось Лісове здається мені навдивовижу цікавим цієї Широкої Землі. Хлопчику мій, тільки поглянь на цю зелену ші! Як вона сяє!

Тім не відповів, але Збирач був упевнений, що він усе чув.

Накручені до краю завжди все чують.

Вдова Смек, напевно, виглядалау вікно, бо не встиг Тім підвести Бітсі до ґанку (у мула були збиті ноги, тож попри тривогу, що все наростала в душі, він пожалів Бітсі й останні півмилі йшов поряд з нею), як вона вибігла йому назустріч.

— Хвала богам, хвала богам. А твоя мати вже мало не вирішила, що ти загинув. Заходь. Бігом-бігом. Нехай почує тебе і торкнеться.

Не одразу Тім збагнув зміст цих слів. Він прив’язав Бітсі коло Сонця і побіг угору сходами.

— Сей, а звідкіля ви знали, що треба до неї прийти?

Вдова повернулася до нього лицем (хоча густу вуаль важко було назвати лицем).

— Тімоті, тобі що, геть клепки повибивало? Ти промчав повз мій будинок, женучи мула чвалом. Я не могла втямити, чому ти поїхав так пізно, та ще й у бік лісу, тому пішла до твоєї матері спитати. Але заходь, заходь. І говори веселим голосом, якщо любиш її.

Вдова повела його через вітальню, де тьмяно палахкотіли два гасові світильники. У кімнаті матері на тумбочці біля ліжка горів ще один, і в його світлі Тім побачив Нел, яка лежала в ліжку. Більшу частину обличчя вкривали пов’язки, ще одна (сильно закривавлена) коміром оповивала шию.

Зачувши їхні кроки, Нел сіла. На обличчі в неї був страшний переляк.

— Якщо це Келз, не підходь! Ти достатньо накоїв!

— Мамо, це я, Тім.

Вона обернулася на звук його голосу й розкрила обійми.

— Тіме! Іди до мене, іди!

Він став навколішки біля ліжка і, плачучи, вкрив поцілунками ту її щоку, котра не була прикрита пов’язками. Мати була в тій самій нічній сорочці, але на шиї та грудях тканина зашкарубла від темно-червоної крові. Тім бачив, як його вітчим завдав їй страшного удару по голові глеком, а потім накинувся з кулаками. Скільки ударів на неї посипалося в нього на очах? Він не знав. А скількох іще довелося зазнати його безталанній матері після того, як видіння у срібній мисці щезло? Достатньо, щоб Тім розумів: їй пощастило, що лишилася живою. Але один із цих ударів (найпевніше, завданий глиняним глеком) зробив його матір сліпою.

— Цей удар заподіяв їй струс, —сказала вдова Смек. Вона сиділа у кріслі-гойдалці в спальні Нел. Тім сидів на ліжку і тримав матір за ліву руку. Два пальці на правій було поламано. Вдова, якій, мабуть, ніколи було й присісти, відколи вона волею щасливого випадку з’явилася у них удома, наклала на них шини у вигляді гілочок хмизу і перев’язала фланелевими стрічками, відірваними від іншої сорочки Нел. — Я вже бачила таке раніше. У мозку набряк. Коли він зійде, до неї може повернутися зір.

— Може, — похмуро повторив Тім.

— Тімоті, як на те Божа воля, вода буде.

«Наша вода тепер отруєна, — подумав Тім, — і то ніякі не боги зробили». Він розтулив було рота, щоб сказати це вголос, але вдова похитала головою.

— Вона спить. Я дала їй трав’яний напій, не дуже міцний, бо той дуже сильно вдарив її по голові, я б не наважилася дати їй щось міцне, але травичка подіяла. Я не була певна, проте вона допомогла.

Тім подивився на обличчя матері — страхітливо бліде, у цятках крові, що висохли на крихітному клаптику шкіри, не прикритому пов’язками вдови Смек, — і підвів погляд на свою вчительку.

— Вона ж прокинеться, правда?

— Як на те Божа воля, вода буде, — повторила вдова. Одначе примарні вуста під вуаллю розійшлися в подобі усмішки. — У цьому випадку, думаю, таки буде. Твоя мама сильна.

— Сей, можна мені з вами побалакати? Бо якщо я з кимсь не поговорю, то лусну.

— Авжеж. Вийдім на ґанок. Сьогодні я, з твого дозволу, побуду у вас. Ти не заперечуєш? А якщо ні, то чи поставиш Сонце у хлів?

— Еге ж, — кивнув Тім. Йому відлягло від серця, і він навіть спромігся всміхнутися. — Кажу спасибі!

Повітря стало ще теплішим.Сидячи в кріслі-гойдалці, яке так любив Великий Рос у літні вечори, вдова сказала:

— Таке відчуття, ніби це потепління перед старкбластом. Можеш вважати мене божевільною… не ти перший, не ти останній… але якось воно так.

— А що це таке, сей?

— Та не зважай, мабуть, це пусте… якщо, звісно, не побачиш сера Трокена, який танцюватиме в сяйві зірок чи дивитиметься на північ, здійнявши догори писок. У цих краях не було старкбластів, відколи я ще пішки під стіл ходила, а то багато-багато років тому. Але в нас є інші теми для розмови. Тебе ще щось турбує, крім того, що той звір зробив з твоєю матір’ю?

Тім зітхнув, не знаючи, з чого почати.

— Бачу, в тебе на шиї монетка. Здається, її носив твій батько. Може, з цього тобі й варто почати. Але є ще одна річ, яку нам потрібно обговорити. Я про те, щоб захистити твою маму. Я б відправила тебе до констебля Говарда, хоч уже й пізно, але в його будинку темно й віконниці зачинені. Я сама бачила дорогою сюди. Але це й не дивно. Усім відомо, що, коли в Лісове приїздить Збирач, Говард Таслі завжди знаходить привід заховатися. Я стара жінка, а ти мале дитя. Що ми зможемо вдіяти, якщо Берн Келз прийде закінчити те, що почав?

Тім, котрий більше не почувався дитям, сягнув рукою до пояса.

— Монетка мого батька — не єдине, що я нині надбав. — Він витяг сокиру Великого Роса і показав учительці. — Це також було татове, і якщо він насмілиться вернутися, я всаджу її йому в голову, бо там їй і місце.

Вдова Смек хотіла було запротестувати, та побачила вираз його очей і змінила думку.

— Розкажи мені свою історію, — попросила вона. — Тільки ні слова з неї не замовчуй.

Коли Тім закінчив свою розповідь(пам’ятаючи прохання вдови ні слова не випускати, він не оминув увагою слів матері про те, що чоловік зі срібною мискою чомусь не змінюється зовні), його стара вчителька якусь мить сиділа мовчки… хоча її вуаль моторошно тріпотіла на вечірньому вітерці, й складалося враження, що вдова кивала.