Вітер у замкову шпарину

— Збирач, — прошепотів Тім.

Мерлін закинув голову назад і розсміявся. Його гостроверхий капелюх чомусь не звалився, і це, на думку Тіма, само по собі було магією.

— Ні, ні, не він. Трошки чаклувати й довго жити — от і все, на що він спроможний. Ні, Тіме, є дехто набагато могутніший за Бродклоука. Коли Великий вказує пальцем з того місця, де перебуває, Бродклоук чимдуж біжить виконувати наказ. Та відправити тебе не було наказом Червоного Короля, і той, кого ти звеш Збирачем, поплатиться за свою дурість, я певен цього. Він надто цінний, щоб його вбивати, але помучити? Покарати? Так, думаю, це можливо.

— Що він із ним зробить? Цей Червоний Король?

— Краще цього не знати. Але в одному можеш бути впевнений: у Лісовому його більше ніколи не побачать. Його дні збирача податків нарешті злічені.

— А моя мама… вона правда зможе нарешті бачити?

— Так, бо ти зробив мені добро. І я буду не останній, кому ти послужиш у своєму житті. — Він показав на пояс Тіма. — Це лише перша твоя зброя. Перша і найлегша.

Тім поглянув на чотиристволку, та з-за пояса витяг батькову сокиру.

— Сей, зброя не для таких, як я. Я звичайний сільський хлопчик. Я стану лісорубом, як мій батько. Моє місце в Лісовому, і там я залишуся.

Старий чаклун уважно на нього подивився.

— Ти кажеш так із сокирою в руці, та якої б ти заспівав, якби це був револьвер? Чи сказало б так твоє серце? Не відповідай, бо я бачу правду в твоїх очах. Ка забере тебе далеко від села Лісового.

— Але я люблю його, — прошепотів Тім.

— Ти ще поживеш там якийсь час, тож нехай це тебе не турбує. Але слухай мене і корися.

Він сперся долонями на коліна і нахилився всім своїм високим сухорлявим тілом до Тіма. Його борода тріпотіла на ослаблому вітрі, й коштовні камені, якими вона була оздоблена, спалахували, як вогники. Обличчя в нього так само, як і в Збирача, було виснажене, проте підсвічене зсередини серйозністю, а не каверзним гумором, і добротою, а не жорстокістю.

— Коли ти повернешся до себе додому… а мандрівка ця буде значно коротшою, ніж подорож сюди, і набагато менш ризикованою… ти прийдеш до своєї матері та вкропиш їй очі останніми краплями з пляшечки. А потім мусиш віддати їй сокиру свого батька. Ти розумієш мене? Його монетку ти носитимеш усе життя, тебе поховають з нею на шиї. Але сокиру віддай матері.І зроби це одразу.

— Ч-чому?

Кошлаті брови Мерліна зійшлися на переніссі, кутики губ опустилися. Зненацька де й поділася вся доброта, їй на зміну прийшла лячна жорсткість.

— Не твоє діло — питати, хлопче. Ка завжди налітає, як вітер, як старкбласт. Ти послухаєшся?

— Так, — налякано сказав Тім. — Я віддам їй сокиру, як ви наказуєте.

— Добре.

Маг розвернувся до простирадла, під яким вони спали, й підняв над ним руки. Той край, що був ближче до клітки, раптом, стрепенувшись, злетів догори, сам склався і став наполовину менший. Знову підлетів і склався ще раз до розміру скатертини. Тім подумав, що жінки в Лісовому не відмовилися б володіти такими чарами, щоб застеляти ліжка, а тоді злякався, чи не блюзнірством була така думка.

— Ні, ні, безперечно, ти правий, — з відсутнім виглядом сказав Мерлін. — Але може щось піти не так і залишаться складки. Магія доволі підступна, в ній повно фокусів, навіть для такого старого парубка, як я.

— Сей… а правда, що ви живете задом наперед у часі?

Мерлін з удаваним роздратуванням здійняв руки. Рукава його мантії опали, й оголилися руки, тонкі й білі, як гілки берези.

— Усі так думають, а якби я й заперечував, усе одно всі б і далі так думали, чи не так? Я живу так, як я живу, Тіме, тобто насправді я зараз переважно відійшов від справ. Ти також чув про мою чарівну хатину в лісі?

— Еге ж!

— А якби я тобі сказав, що жив у печері, де не було нічого, крім стола і підстилки на підлозі, і якби ти розповів про це іншим, тобі б повірили?

Обміркувавши це, Тім похитав головою.

— Ні. Не повірили б. Навряд чи люди взагалі повірять, що я вас зустрів.

— Це їхнє діло. Що ж до тебе… ти готовий повернутися?

— А можна ще одне питання?

Маг здійняв вказівний палець.

— Лише одне. Бо я в тій клітці просидів багато довгих років (а вона, як ти бачиш, стоїть на місці, ні на дюйм не зсунулася, байдуже, як сильно дме вітер) і мені набридло гидити в ту дірку. Жити відлюдником — це дуже добре, звісно, але всьому є межа. Давай своє запитання.

— Як Червоний Король вас упіймав?

— Він нікого не може піймати, Тіме, бо сам упійманий, ув’язнений на верхівці Темної вежі. Але він досі має владу і має своїх шпигунів. Той, кого ти зустрів, далеко не наймогутніший. До мене в печеру прийшов чоловік. Я помилився, прийняв його за мандрівного торгівця, бо він був сильним чаклуном. І щоб ти знав, ту магію дав йому Король.

Тім ризикнув поставити ще одне запитання.

— Він сильніший чаклун, ніж ви?

— Ні, але… — Мерлін зітхнув і підвів погляд у ранкове небо. Тім з подивом зрозумів, що чарівникові соромно. — Я був п’яний.

— О, — тихо промовив Тім. Нічого іншого йому на думку не спало.

— Годі балачок, — сказав маг.— Сідай на діббін.

— На що?

Мерлін показав на річ, яка була то серветкою, то простирадлом, а тепер стала скатертиною.

— На це. І не турбуйся, що замастиш його взуттям. На ньому сиділи й більш замащені брудом доріг мандрівники, ніж ти.

Саме це Тіма й турбувало, проте він ступив на скатертину і сів.

— А зараз перо. Візьми його в руки. Воно з хвоста Ґаруди, орла, що охороняє інший край Променя. Мені так сказали, хоча коли я був маленьким — так, Тіме, я теж був колись маленьким, — мені також казали, що дітей знаходять на полі в капусті.

Тім майже не слухав його. Він узяв перо, яке тигр урятував від вітру, і стиснув у руках.

Мерлін не зводив з нього погляду з-під гостроверхого капелюха.

— Коли будеш удома, що зробиш перше?

— Закапаю мамі очі.

— Добре. А друге?

— Віддам їй татову сокиру.

— Не забудь. — Старий нахилився вперед і поцілував Тіма в чоло. І на якусь мить цілий світ спалахнув у хлопчика перед очима, немов зірки на висоті старкбласту. На якусь мить уся світобудова була перед ним. — Ти відважний хлопчик із хоробрим серцем. Інші теж це роздивляться і називатимуть тебе саме так. Дякую тобі, лети додому.

— Л-л-летіти? Як?

— А як ти ходиш? Просто подумай про це. Подумай про дім. — У кутиках очей чарівника проступили тисячі дрібненьких зморщок, коли його губи розпливлися в осяйній усмішці. — Бо, як сказав хтось відомий, у гостях добре, а вдома краще. Уяви домівку! Уяви в усіх подробицях!

Тож Тім подумав про хатину, в якій виріс, і кімнату, де все життя засинав під звуки вітру надворі, вітру, що розповідав свої історії про інші світи й інші життя. Подумав про клуню, де ночували Місті й Бітсі. Тіму дуже хотілося сподіватися, що їх хтось годував. Солома Віллем, наприклад. Він подумав також про джерело, з якого взяв незліченну кількість відер води. А найбільше думав про маму: її міцне тіло з широкими плечима, каштанове волосся, очі, коли їх наповнювали іскорки сміху, а не турбота й горе.