Війна світів

Ми йшли вузькою стежкою поміж дикої рослинності острова, простуючи на північний захід. Аж ось Млінг прикипів до землі й прислухався. Монтгомері мало не налетів на нього й також зупинився. Напружуючи слух, ми почули за деревами якийсь галас і тупотіння, що швидко наближалися до нас.

— Він помер, — промовив чийсь тремтливий голос.

— Він не помер, він не помер, — бурмотів інший.

— Ми бачили, ми бачили, — заторохкотіло кілька голосів.

— Егей! — зненацька вигукнув Монтгомері. — Гей, ви!

— Нема на вас диявола! — гукнув я, стискуючи револьвер. Спочатку запала тиша, а потім у густому плетиві гілля

почувся тріск, і раптом показалося з півдюжини облич — облич з якимось новим, незвичним виразом. З Млінгової горлянки вирвалось гарчання. Я побачив мавпо-людину, — я вже впізнав її по голосу, — і двох закутаних у біле створінь, які в день мого прибуття були в човні Монтгомері. Біля них стояли дві плямисті тваринки і та страхітливо згорблена потвора, яка оповіщала Закон, із сірими патлами, що спадали їй на щоки, з насупленими сірими бровами й сірою щетиною, наїжаченою посеред приплюснутого лоба. Ця волохата потвора з цікавістю поглядала на нас із зеленої гущавини своїми червоними очима.

Всі мовчали. Тоді Монтгомері, затинаючись, спитав:

— Хто с-сказав, що він помер?.. Мавпо-людина винувато зиркнула на сіру потвору.

— Він помер, — озвалася та. — Вони бачили.

Ватаги цієї нічого було боятися. Тварино-люди були приголомшені страхом і незбагненністю подій.

— Де він? — спитав Монтгомері.

— Там, — кивнуло головою сіре створіння.

— Чи існує й зараз Закон? — запитала мавпо-людина. — Чи повинні ми й тепер виконувати Його веління? Чи правда, що Він помер?

— Чи існує зараз Закон? — повторила істота в білому. — Є тепер Закон, ти, Другий, котрий з батогом?

— Він помер, — знову озвалася сіра потвора. Всі стояли, пильнуючи за нами.

— Прендіку, — звернувся Монтгомері, тупо зиркнувши на мене. — Мабуть, він помер.

Під час цієї розмови я стояв позад Монтгомері. Я почав усвідомлювати ситуацію. Тоді раптом я виступив наперед і промовив твердим голосом:

— Діти Закону, Він не вмер.

Млінг звів на мене свій проникливий погляд.

— Він змінив лише свій образ, Він змінив своє тіло, — провадив я. — Якийсь час ви не зможете Його бачити. Він… там, — я показав на небо, — і звідтіль стежить за вами. Ви не зможете Його бачити. Але Він може бачити вас. Бійтеся Закону!

Я рішуче дивився на них. їх пройняв трепет.

— Він великий, Він милостивий, — промовила мавполюдина, злякано дивлячись догори крізь густе верховіття.

— А те створіння? — запитав я.

— Створіння, що було в крові, що бігло з криком і стогоном, воно також померло, — сказала сіра потвора, не спускаючи з мене очей.

— Ото й гаразд, — буркнув Монтгомері.

— Той, Другий, котрий із батогом… — почала вона.

— Ну? — гостро глянув я.

— …сказав, що Він помер.

Але Монтгомері був досить тверезий, щоб збагнути, з яких оце причин я заперечую смерть Моро.

— Він не помер, — повільно промовив Монтгомері. — Не помер — і все. Не помер, як і я.

– Є такі, - докинув я, — що порушили Закон. Вони мусять померти. Дехто вже вмер… А тепер покажіть нам, де лежить Його колишнє тіло. Те тіло Він уже покинув, бо воно більше Йому не потрібне.

— Ось туди йти, Людино, що бігла в море, — відповіла сіра потвора.

Із шістьма створіннями, що показували нам дорогу, ми пішли на північний захід, продираючись через густу папороть і виткі рослини, обминаючи стовбури дерев. Аж далі почувся якийсь вереск, захрустіло гілля, і повз нас із криком шмигнула маленька рожева істота. Переслідуючи її, одразу ж за нею вискочило з хащів дике, заюшене кров’ю, патлате страховисько, що, не стримавшись, потрапило між нас. Сірий Оповісник Закону шарпнувся вбік, а Млінг з гарчанням накинувся на те страховисько, але воно відшпурнуло його; Монтгомері вистрілив, та не влучив; пригнувши голову, він підняв для захисту руку і повернувся тікати. Тоді вистрілив я, проте страховисько не впало. Я вистрілив удруге просто йому межи очі — гидке його обличчя покрив спалах. Геть усе воно було розтрощене. І все ж потвора встигла проскочити повз мене; вона ще вхопила Монтгомері й впала разом із ним на землю, протягши його за собою у передсмертній агонії.

Я опинився один із Млінгом біля мертвої потвори і розпростертого долілиць Монтгомері. Нарешті він повільно підвів голову й, нічого ще не тямлячи, подивився на закривавлену тварино-людину поряд з ним. Це його майже витверезило, і він звівся на ноги. Сірий Оповісник повертався до нас із-за дерев.

— Дивись, — мовив я до нього, показуючи на мертвого нападника. — Чи ж не існує Закон? Он до чого призводить порушення Закону.

Створіння поглянуло на труп і пробурмотіло низьким голосом слова з ритуалу:

— Він посилає нищівний Вогонь.

Решта тварино-людей, витріщивши очі, юрмилася довкола.

Врешті-решт ми дісталися майже до західного кінця острова. Там ми побачили обідране, понівечене тіло пуми, — лопатка її була роздрібнена кулею, — а за якихось двадцять ярдів далі — й те, чого шукали. Моро лежав долілиць на втоптаній галявинці серед потолоченої тростини. Одну його руку було майже відірвано, сиве волосся — в крові, а голова розбита пуминим ланцюгом. Витолочена тростина забризкана кров’ю. Його револьвер так ми і не знайшли. Монтгомері перевернув тіло на спину.

Час від часу спочиваючи, ми понесли його до загорожі з допомогою шести тварино-людей, — бо Моро був таки важкенький. Посутеніло. Двічі ми чули, як поблизу нашого маленького загону вигукували й вили якісь невидимі істоти, а один раз з’явилося маленьке створіння, схоже на лінивця, — воно вп’ялося в нас поглядом і мерщій шаснуло геть. Проте на нас більше ніхто не нападав. Біля воріт загорожі тварино-людська компанія залишила нас. Млінг також пішов із ними. Ми замкнулися, забравши у двір скалічений труп Моро і поклавши його на купу хмизу.

Тоді ввійшли до лабораторії і знищили всіх живих істот, які ще там залишалися.

XIX. Свято Монтгомері

Покінчивши з цим, помившись і попоївши, Монтгомері та я ввійшли до моєї маленької кімнати і вперше спробували серйозно обміркувати наше становище. Було вже близько півночі. Монтгомері майже протверезів, проте й досі ще не міг зібратися з думками. Він жив під постійним впливом Моро, і йому, певно, важко було зрозуміти, що Моро може вмерти. Це лихо несподівано зруйнувало всі його звички, які протягом десяти чи й більше років, проведених на острові, вже стали його другою натурою. Говорив він невиразно, ухильно відповідав на мої запитання і все зводив розмову на загальні теми.