В забутій країні

Всі жерці храму — а їх було багато — вдень і вночі радо слугували Гору, Анубісу й Тоту. Яхмос раз у раз питав, чи добре ми влаштувались, може, нам що-небудь потрібно; він робив усе, що міг, аби лише боги почували себе якнайкраще. Крім того, ми щодня одержували від цариці листи — вона питала, як ми себе почуваємо.

І все-таки ми були у храмі, ніби у в’язниці, і мої товариші жартома нарікали, що їм доводиться тепер сидіти в темній камері. Вони нікуди не виходили із своєї кімнати, а маски скидали тільки тоді, коли їли, та й то дуже обережно, щоб хтось не побачив. Так тривати довго не могло, і ми сушили собі голову над тим, що робити далі. Дхандас нудився і не міг ніяк дочекатися часу, коли вдасться пробратися до гробниці й заволодіти захованими в ній скарбами.

Я порадився з товаришами і попросив Яхмоса показати нам Серафісову гробницю. І от одного разу, у другій половині дня, він зайшов до нас. Сходи позаду храму вели в довгий коридор, яким ми пройшли до невеликої кімнати. Смолоскипи освітили двері; обабіч їх стояли двоє жерців, загрозливо піднявши мечі. Я згадав напис на амулеті: “Гробницю Серафіса вічно охоронятимуть невсипущі вартові”.

Праворуч від дверей височіла статуя бога сонця Ра, що, як вірили серафійці, був заступник Мітні-Хапі, У Стародавньому Єгипті було багато культів бога сонця, тому я не здивувався, що під час своїх досліджень ніколи ще не натрапляв на таку скульптуру. Цього бога, власне, краще було б називати Ра-Хепер: слово “ра” означає “сонце” або “той, що породжує і дає людям світло”, а Хепер — представник сонця на землі. Статуя зображувала величезного жука-скарабея; він стояв на задніх лапках, розправивши крила і піднявши над головою передні лапки; в них він держав сонце, кругле, мов м’яч. До ніг жука припала людина з простягненими вперед руками, наче благаючи про щось.

Ліворуч від дверей на стіні був ієрогліфічний напис, а поряд — велика статуя фараона чи якогось номарха — владаря нома, тобто провінції. Мабуть, скульптура зображувала автора таємниці, яку ми так хотіли розкрити.

Напис привернув мою увагу. Ніколи в житті я не бачив нічого подібного: із стіни висувались поставлені прямовисно кам’яні круги з майстерно витесаними по всьому обводу ієрогліфічними знаками, гарно пофарбованими. Круги вільно обертались; за кожним обертом круга в стіні з’являвся лише один ієрогліф.

Я спитав Яхмоса, що означає дивовижний напис: хоч я на своєму віку прочитав чимало ієрогліфічних написів, але цього не міг розібрати.

— Не можу сказати-і сам не знаю. Цього не знають навіть жерці, що охороняють гробницю, — похитав головою верховний жрець.

Я глянув на двері. Вони здавались дуже міцними. Через їхні клямки було просунуто бронзові бруси, вправлені в товсті кам’яні одвірки.

— Вхід до гробниці замкнуто? — спитав я Яхмоса.

— Так, сюди ввійти ніяк не можна, — сказав вій.

— Я чув, що у вас був жук-скарабей, за допомогою якого можна відімкнути гробницю.

— Жук-скарабей! Та його ж украли! Кілька років тому до нас приїхав чужоземець, йому вдалося запобігти довіри служників храму, і він украв цей амулет у жерців, що охороняють гробницю.

— Значить, тепер гробниця Серафіса замкнена навіки?

— Так, принаймні аж доки знайдеться жук-скарабей. Злодієві пощастило втекти, хоч полководець Нохрі гнався за ним до самої пустелі.

— А що там є, у гробниці?

— Серафісова мумія і всі скарби стародавніх Фів.

— Кому ж належать ці багатства?

— Вони належать Серафісові. Але відкрию вам таємницю: ними хоче заволодіти Нохрі. Ця людина не боїться богів, а до душ предків йому байдуже. Коли злодій зник, Нохрі поклявся своїм мечем (він не звик клястись іменами богів Озіріса або Амона), що поверне амулет до Мітні-Хапі. Шукати амулет Нохрі послав одного з своїх прибічників, розумнішого за інших та ще й, кажуть, чаклуна. Однак минуло вже багато років, а Псаро (так звали того чоловіка) й досі не повернувся.

Почувши це ім’я, я здригнувся, неначе мене хто вдарив. Я згадав слова Рамешвара. Шівнатх Джаухрі, віддаючи йому в Наландському музеї амулета, попередив: “Стережіться Псаро!”

Чи не Псаро вбив ШІвнатха в його власному будинку в Данапурі? І чи не він, що вславився як чаклун, намалював на підлозі бога Анубіса з шакалячою головою?

Мені й перше було страшно, але я перелякався ще дужче, коли згадав отих двох чоловіків, що переслідували нас до Суеца.

— Який він на вигляд, той Псаро? — спитав я верховного жерця.

— Та вже минуло чимало років, відколи я бачив Псаро востаннє, але в нього таке обличчя, що забути його не можна. Він дуже старий, набагато старіший, ніж здається, коли подивишся на нього. На голові в нього немає жодної волосинки.

Я не втримався і ще спитав:

— А чи немає в нього на обличчі рубця? Яхмос здивовано глянув на мене і похитав головою.

— Ні, немає.

Я зрозумів, що помилився, коли вважав одного з наших переслідувачів за Псаро, і заспокоївся. Хіба ж міг я знати, що небезпека зовсім близько!

Ми піднялись у храм, і тільки-но я ввійшов до кімнати, як мені дали записку від Нохрі. Він кликав мене до себе в палац, розташований навпроти царського, на другому березі ріки.

Нохрі прислав по мене човен, і хвилин за десять я вже стояв перед ним. Тепер на Нохрі замість золотого обладунку була накидка з тонкого, прозорого серпанку. Полководець лежав на гарному ліжку. В головах у нього на невеликому столику стояв глечик із серафійським пальмовим вином. Коли я ввійшов до кімнати, Нохрі не тільки не встав, а навіть не поздоровкався зі мною — він тільки недбало вказав мені на крісло. Я не сів. Тоді він мовив різко:

— Як собі хочеш, але я вважаю, що це негарно: ти — особистий жрець богів — І стоїш переді мною, а я, хоч мені підкоряються тільки прості смертні, лежу в постелі. — І він глузливо посміхнувся.

— Жерцеві завжди властиве смирення, — відповів я.

— Можливо, але воїнові воно не потрібне. Ну, а чи ти уявляєш собі мою силу?

— Я знаю, що ти командуєш армією цариці і що після неї ти наймогутніша людина в цій країні.

— А чи не вважаєш ти, що цариця може що-небудь зробити проти моєї волі?

— Коли цариця вітала богів, я помітив, що вона не почуває великої поваги до могутнього Нохрі.

Нохрі засміявся:

— Цариця боїться мене, але боги наганяють на неї ще більший страх. Згодом вона пожалкує, що була така нерозумна. От Анубіс доторкнувся до мене, а я, бачиш, живий і досі.

— Але смерть може прийти першої-ліпшої хвилини, — сказав я.

Дуже хотілось мені дізнатися, що він думає про нас, і тому я наважився гратися з вогнем.

— О Тутмосе! Я людина відверта і хочу, щоб і ти був відвертий зі мною. Я ж солдат, а ти повинен знати, що солдати не ховають своїх думок.