В забутій країні

Я більше не міг заснути, встав з постелі, вийшов у сад і за милувався чудовою картиною сходу сонця. Але безмовні статуї богів та богинь і холодні сфінкси, повз які я проходив, мимоволі навіяли на мене задуму. Все навколо було таке незвичайне, ніби мене перенесли в якийсь інший світ, на іншу планету. Чи побачимо ми колись батьківщину? Я раз у раз повертався до цієї думки.

У далині я побачив Яхмоса. Він ішов, низько похиливши голову, і так замислився, що побачив мене, аж коли підійшов упритул.

— Ну як, відпочили? — спитав він, коли ми поздоровкались.

— Так, я трохи поспав, мені цього досить, — відповів я.

— А я.і очей не склепив. Мої розвідники, поки було темно, приходили до палацу, і мені довелося три години приймати їх одного по одному і вислухувати їхні вісті.

— Які ж ті вісті? Добрі чи погані?

— На жаль, нічого доброго не чути. Заколотники оточили палац, і мої люди насилу могли пробратися. Наше становище гіршає: Нохрі і Псаро знайшли собі в місті прибічників.

— Серед городян?

— Атож. Бачите, в місті поширилась чутка, нібито Нохрі заволодів скарбницею і обіцяв дати всім, хто піде до його війська, дещицю із Серафісового золота. Тепер уже він напевне вдереться в гробницю.

— Звичайно. А надто, коли Дхандас знає таємницю скарабея.

— У жителів нашої країни десь ділась і совість і пошана до богів. На золото можна купити все Мітні-Хапі, і Нохрі добре знає це, — сумно мовив Яхмос і пішов далі.

Коли я повернувся до товаришів, вони вже встали. Побачивши мене, Чан радісно усміхнувся.

— О, пане професоре, саме ви нам і потрібні! — сказав він. — Ви все знаєте, і тому, сподіваюсь, допоможете мені: де лежить наше спорядження?

— У сусідній кімнаті, - відповів я.

— Геть усе?

— Так, усе. А що саме вам потрібне?

— Тільки моя скринька з усяким дріб’язком.

Я приніс йому скриньку.

— Навіщо вона вам? Що ви маєте робити?

— Я надумав одне дільце, — відповів Чан. — Але перш ніж розповісти про свої плани, я хочу дещо спитати вас. Скажу тільки одне: зараз головне — не допустити Нохрі і Псаро до гробниці.

— Це правда, — погодився я. — Але, на лихо, вони, мабуть, уже побували там. Та хоч би вони й не встигли ще відчинити гробницю, то як ми зможемо завадити їм зробити це першої-ліпшої хвилини?

— Навіть якщо вони й справді побували вже у Серафісовій скарбниці, ми не повинні занепадати духом і складати зброю. Поки живемо, ми маємо надіятись. Залиште цю справу на мене, — весело додав він і вийняв із своєї дивовижної скриньки якісь слоїки та пляшечки з різними фарбами. — Попросіть, будь ласка, Бакні роздобути мені рам’я найбіднішого серафійського жебрака.

Я пішов до Бакні, і незабаром нам принесли подерте і брудне лахміття.

Протягом півгодини ми спостерігали, як майстерно перевтілюється Чан. Він так змінив свій вигляд, що його годі було пізнати. На обличчі лягли глибокі зморшки, а повіки були якось так стиснені, що з-під них видніли самі тільки білки. Чан здавався зовсім сліпим, хоч запевняв нас, що добре все бачить. Потім він узяв довгий кийок і почав ходити по кімнаті, наче й справді був сліпий.

— Просто чудово! — захоплено вигукнув Дхірендра. — Я бачив чимало перевтілень на своєму віку, але такого — ніколи!

— Я іду в храм бога сонця Ра, — спокійно повідомив нас Чан.

— У храм бога сонця Ра! — жахнувся я.

— До Серафісової гробниці, - пояснив Чан.

— Ви йдете просто смерті в лапи! — не міг я отямитись.

— Але я сподіваюсь, що довго там не затримаюсь, — засміявся він.

Мені й справді здалося, що Чан рокує себе на смерть. Хотілось навіть не пустити його туди.

— Це безумство! — сказав я, схопивши Чана за руку.

— От коли я загину, тоді називайте мене безумним. Людину, яка заздалегідь обміркувала все до найменших подробиць, вважають за розумну. А що я зробив саме так, то я, мабуть, скоріше розумний, ніж безумний, — пожартував він.

— Ви ж не знаєте ні слова староєгипетською мовою! Як же ви зможете порозумітися з ким-небудь? — спитав я схвильовано.

— А мені можна й не знати тутешньої мови: я ж не тільки сліпий, а ще й німий, — відповів Чан.

Ну й людина! На всі запитання має готову відповідь!

Я покликав Бакні, і ми втрьох рушили до західної частини стіни. Там Бакні тихенько відчинив дверцята, і Чан, тримаючи у правій руці кийок, а ліву простягнувши просто перед собою, вийшов з палацу і попрямував уперед непевною ходою, похитуючись і спотикаючись.

Бакні зачинив дверцята, і я, стривожений, повернувся до палацу, не сподіваючись уже колись побачити усміхнене обличчя друга, з яким так негадано звела мене доля.

Розділ XXІІІ ДРУГИЙ ЧАНІВ ПОДВИГ

Немає потреби говорити вам, що Чан повернувся цілий і здоровий. Це й так зрозуміло: інакше я не мав би змоги описувати нашу дивовижну мандрівку.

Зараз мені хочеться тільки коротенько розповісти вам про другий Чанів подвиг; подробиці я почув від нього самого, коли він через три дні повернувся до палацу.

Чан одійшов далеченько від стіни палацу і сів на розі вузенької вулички. Перехожих було небагато. Коли Чан чув, що хтось іде, він зразу ж простягав руку, прохаючи милостині. Так минуло кілька годин.

Мій друг недаремно так довго сидів там: по-перше, він добре ознайомився із цим районом, а по-друге, переконався, що ніхто не бачив, як він виходив з палацу.

Опівдні Чан зійшов з гори і безлюдними вуличками та провулками дістався до храму бога Ра.

Коли смеркло, навколо храму загорілися вогнища. їх розпалили солдати, готуючись до ночівлі. Псаро поставив загін поблизу храму на випадок раптового нападу.

Солдати, побачивши Чана, подумали, що це сліпий і німий жебрак, і нагодували його. Воїни в кожній армії і в кожному племені чуйні і доброзичливі. Я зрадів, дізнавшись, що серафійці, люди стародавньої цивілізації, не були винятком.