В зоряні світи
Шрифт:
Новий візит Діка
Плугар і Загорський обійшли величезне тіло ракети, в багатьох місцях подзьобане камінням. Одна вм’ятина була особливо велика. Видно удар був дуже сильний — як тільки витримала його стінка?
Зупинилися біля траншеї, що вела до люка.
— Які у вас пропозиції, Миколо? — спитав Плугар.
— Я вже все продумав, Іване Макаровичу. Нам треба викопати таку яму, щоб ракета зсунулась у неї хвостом. Якщо нахил її буде хоч градусів сорок п’ять, то ми зможемо стартувати…
— Припустімо, що яма може замінити стартову конструкцію, — скептично сказав Плугар, — але чи вистачить у
Загорський деякий час мовчав. Дивився на триноги, що стирчали з хвоста ракети, і думав: “Тут би мені пару звичайних лебідок і тросів, і я б її поставив швидко!” А вголос промовив:
— Але ж іншого виходу немає, Іване Макаровичу, — В його голосі вже чулася безнадія. — Я й сам бачу, що викопати таку шахту нам буде, мабуть, не під силу… Та щось же робити треба?
— Знаючи наперед, що це не вдасться, не треба, мені здається, й починати.
— А що ж ви пропонуєте? — з тривогою спитав Микола. — Скласти руки і чекати кінця?
— Поганої ви думки про свого керівника, Загорський, — спокійно сказав Плугар. — По-перше, даю вам-завдання: обчисліть, скільки кубометрів грунту потрібно вийняти скільки часу відбере ця робота, словом, підготуйте усі технічні дані. По-друге, чи в цілковитому порядку наша атомна “батарея”?
— Так, але що це нам дасть?
— О, це нам дасть багато! — сказав професор. — Якщо в нас такі енергетичні ресурси, то можна… А то що за привид?
Справді, до них наближалася постать у скафандрі, неначе привид.
“Хто це? — думав Плугар, дивлячись на присадкувату фігуру в скафандрі. — Невже Дік?”
Так, це наближався він. Вигляд у нього був жалюгідний. Ішов, неначе п’яний, ледве переставляв ноги, руки звисали, як перебиті.
— Містер Плугар! — заволав він у мікрофон. — Містер Плугар! Я звертаюсь до вашої людяності…
— Що сталося?
— Катастрофа! — прохрипів Дік, вказуючи на зловісну чорну стіну. — Моєї ракети більше немає. Ви, тільки ви, можете врятувати мене від загибелі. Не відвертайтесь од мене… Я… я… — і він упав на коліна — В мене лишилося зовсім мало кисню… Я задихнуся!
— Його неначе хто підмінив, — сказав Загорський. А Плугар звернувся до Діка:
— Встаньте, це не личить людині! — І, коли той підвівся, струшуючи порох з колін, професор сказав: — Розкажіть, як це сталося.
— Після розмови з вами, професоре, я повертався до своєї бази. Коли це раптом — вибух! Спочатку світловий ефект, потім знялися гази і пилюка. І я зрозумів, що врятувати мене можете лише ви…
— Так-таки зразу й зрозуміли?
— Спочатку я не повірив сам собі. Мої лаборанти — досвідчені хіміки і фізики, я запевняю вас, що вибух стався не через їхню неакуратність, а, очевидно, через несподівані властивості нового елемента. Мабуть, його критична маса набагато менша, ніж в урані. Коли б не це, то… Я вас благаю, професоре!
— А як же вціліли ви самі?
— На щастя, я ще був за горою. Мене, правда, щось стукнуло, аж потемніло в очах, і я втратив свідомість. Може камінням — воно ж сипалося як град — а може, просто нервовий шок. Скільки я лежав — не пам’ятаю,
але, як тільки отямився, відразу подумав про вас, ви можете дати мені життя!— Де ж ви так довго були?
— Я кинувся бігти, але не в той бік. Блудив у горах, думав, пропаду. І вже з гори побачив вашу базу…
— Але ж ви бачите, що струс поверхні, завдяки вашим “експериментам”, призвів і нас до аварії, і ми самі в критичному становищі?
— Не відмовляйте, професоре! Ви вважаєте мене ворогом? Не заперечую, вважайте, але ж принципи гуманності…
— Так, так, — в задумі промовив професор, — принципи гуманності… У нас самих катастрофічне становище… Як ви гадаєте, Миколо? — спитав Плугар. — Чи зможемо ми поділитися з ним нашими і без того невеликими запасами кисню, води і їжі?
— Та нехай йому чорт! — вигукнув Загорський. — Де він на нашу голову взявся?
— Значить, ви — проти?
— Хто, я? — перепитав Микола. — Я проти, звичайно, але що ж… Доведеться його прийняти. Я тільки кажу, що…
— Та не пропадати ж йому… Він допоможе копати…
— В мене гуляти не буде! — погодився Загорський.
— Отже, ви не заперечуєте? Я радий за вас.
Коли Іван Макарович сказав Дікові, що вони вирішили поділитися з ним своїми невеличкими запасами, той дякував урочисто-пишними виразами, згадавши ї великодушність і гуманність, і ще багато всяких чеснот.
— Увесь світ буде в захопленні від вашого благородного вчинку! — вигукнув наприкінці він. — А зараз прошу вас — дайте кисню, бо в мене тут лишилося… — він подивився на шкалу свого балончика, — лишилося хвилин на п’ять! Ой, скоріше, я задихнуся!
Йому дали кисню, нагодували, налили склянку води. Доки гість підкріплявся, Плугар і Загорський обміркували детальний план робіт по врятуванню експедиції. План Загорського залежав тільки від фізичних зусиль і технічних можливостей. Якщо встигнути до настання ночі викопати — однією лопатою! — “стартову яму” і якщо ракета стане в неї, то, безперечно, вдасться стартувати. План Івана Макаровича залежав від успішності намічених ним фізико-хімічних дослідів. Цілковитої впевненості здійснити ці плани не було. Була тільки тверда воля, непохитна рішучість боротися до кінця. Або перемогти, або загинути. Третього шляху в них не могло бути.
Вирішили одночасно працювати в цих двох напрямках: Іван Макарович провадитиме досліди, йому допомагатиме Ольга; Загорський навперемінку з Діком підкопуватиме ракету.
— Ну що ж, тоді ви тут починайте, — сказав Іван Макарович, — а ми з Ольгою поїдемо…
— Єсть починати! Ану, бос, ходімо! Берись копати з хвоста.
Доки Загорський розмірював і прикидав, де приблизно центр ваги ракети, Ольга і Плугар виносили на всюдихід всілякі прилади і пристосування. Коли вже зібралися їхати, Мілько попросив узяти і його з собою. Він уже підвівся і ходив по кабіні. Плугар подивився на його перев’язану голову, помовчав.
— Нехай їде, — обізвалася Ольга. — Небезпека вже минула.
— Добре, хай буде по-вашому.
Все — і непорушну ракету, і мовчазні гори, і невеличкий всюдихід, що пробирався між ними, — все огортала тиша — важка, мертва. А люди діяли, їхній мозок, їхня свідомість повставали проти цієї свинцевої тиші.
“З ким ви хочете мірятися силою?” ніби говорили співчутливі зорі, що великими очима дивилися з чорного неба.
“Даремні ваші потуги!” всім своїм виглядом показували байдужі гори, що цілою юрмою обступили земних гостей.