В зоряні світи

Поверхня Місяця вже займала півнеба, і, так само, як раніше, Земля здавалася грандіозною таріллю.

Знову заревів двигун. “Комета”, стримувана газовим стовпом, плавно, немов на парашуті, опускалася на поверхню Місяця.

Напружене чекання, урочистість запанували в кабіні. Всі знали, що їхня доля залежить тепер від механіка, від його вміння, його витримки, його точності. Це, звичайно, розумів і сам водій ракети Михайло Мілько. Він припав до пульта управління грудьми і, тримаючи пальці на білих кнопках, не відривав погляду від круглого екрана, На якому вимальовувались гостроребрі гори, чорні провалля, кратери…

Корабель опускався в районі південного полюса Місяця. Нежаркий полярний день — це ж найкращі умови для роботи експедиції!

Завдання полягало в тому, щоб посадити корабель якщо не на самісінькому полюсі, то якомога ближче до нього. Так парашутисти спускаються в намічене коло.

— Земля, Земля! Я — “Комета”! йдемо на спуск, йдемо на спуск! — увесь час говорив Загорський у мікрофон.

Ольга дивилася на батька, на Мілька, і тисячі тривожних думок шугало в її голові. Ось воно — сталося! Перші люди наближаються до поверхні супутника Землі! Наближаються… Чи не буде аварії? Михайло так спокійно, так упевнено сидить біля свого пульта… Все обійдеться гаразд, цей посадить! А як тоді назад, як стартуватиме на Землю? Тут же немає ракетодрому, немає естакади…

— Останні кілометри! — піднесено-тривожно вигукував Загорський у мікрофон. — За кілька хвилин…

Раптом ракета стукнулась, струсонулася, обірвалося ревіння реактора, і Ольга інстинктивно заплющила очі. Щось тверде ударило її по плечу, в голові блискавкою спалахнула думка: “Кінець”. І все поглинула темрява. Коли вона опритомніла, то побачила біля свого обличчя флакон, що його тримала чиясь рука. Ця рука помітно дрижала. Потім почувся голос:

— Треба медицину рятувати!

“О, та це ж Загорський, — впізнала Ольга. — Ще й жартує”. Підвелася, перемагаючи біль. Міцною рукою Загорський підтримує її. Батько і Мілько, неначе заворожені, стоять біля ілюмінатора.

Загорський підвів її до другого ілюмінатора.

— Дивіться, Олю! — патетично вигукнув він, — і запам’ятайте цю мить!

Ольга подивилася і, крім чорної хмари, нічого не побачила.

— Що — на Місяці хмари? — здивувалася вона.

— Заспокойтеся, це — робота нашого Михайла, оця густа хмара.

— Як-то?

— Це він своїм двигуном розтривожив мільйоннолітній пил нашого супутника. Як ви гадаєте, Іване Макаровичу, оцю хмару видно… там, на Землі?

— В потужні телескопи, мабуть, видно… — задумливо промовив Плугар і підійшов до Загорського та дочки. — А ви придивіться до цієї хмари пилу — вона дуже цікава. Помічаєте — не клубочиться, осідає рівномірно, бачите — он камінь, а падає гак само, як пилинка!

Справді, в пронизаній сонячним промінням куряві не було клубочіння, такого характерного на Землі. Потужні струмені газу, які ще кілька хвилин тому виривалися з реактора, зняли вгору не тільки дрібний пил, а й чимало каміння. Тепер усе це повільно осідало.

— Так, атмосфери тут нема, навіть ріденької, — промовив Мілько.

— Не журіться, Михайле! — професор поклав руку на його плече. — Ми з собою привезли земної, радянської атмосфери!

Усім стало відразу веселіше на душі.

— Еге, без своєї атмосфери не потикайся нікуди: ні на Місяць, ні на Марс, ні на Венеру, — усміхнувся Загорський, весело поглядаючи на Ольгу.

Курява поволі осідала, і перед очима наших мандрівників поставав таємничий, загадковий краєвид.

Мілько посадив ракету на високе плато, що поступово переходило у велику долину, сточену горами. Вони здіймалися навколо зубчастою стіною. Від численних виступів, шпилів, схожих на руїни старовинних замків, падали чорні тіні, і, може, від цього гірський пояс видавався ще більшим.

— А що ото — чи не шляхи часом? — запитала Ольга, вказуючи на темні звивисті лінії, що перетинали долину в різних напрямах.

— То тріщини, — відповів Іван Макарович. — Отже, прибули! Зараз, товариші, почнемо нашу роботу.

Всі повернулись обличчями до командира експедиції. Іван Макарович продовжував:

— Ви, товаришу Мілько, огляньте моторну групу і всі механізми. Особливо перевірте кисневі прилади.

— Єсть!

— Ви, товаришу Загорський, негайно встановіть зв’язок із Землею.

— Єсть!

— А ти, Ольго, приготуй аптечку. На кожного з нас заведи картку — записуватимеш стан організму, як він реагуватиме на незвичну обстановку. Це дуже важливо. Все треба знати — температуру, пульс, кров’яний тиск, перевіряти зір, слух… Словом, як у хорошій поліклініці. Ясно?

— Ясно!

— Без мого дозволу з корабля не виходити. Я перевірю дію космічного проміння — воно згубне для організму, а тут потоки його, цілі зливи, бо їх не затримує атмосфера. Виконуйте.

Кожен член екіпажу зайнявся дорученою справою. Мілько відкрив люк до енергетичного відділу, Іван Макарович дістав із шафи, вмонтованої в стіну, якісь прилади і почав одягатися до виходу назовні. Ольга, розпаковуючи медикаменти, з тривогою поглядала на батька. Ось він, старанно припасувавши скафандр із товстими свинцевими підошвами, зайшов до повітряного шлюзу. Двері зачинилися. Він вийшов!

Загорський урочисто кидав у мікрофон:

— Іван Макарович Плугар вийшов з корабля… Він уже там, де споконвіку не ступала нога людини!

Радіофара була спрямована на Землю, що величезним диском сріблилася на чорному небі, і хвилі, підсилені на Троянді, досягали старої планети трохи більше, як за півтори секунди. Вони пробивали верхні шари земної атмосфери, несли на жадібні антени слова:

— …уже там, де споконвіку не ступала нога людини!

Із щоденника Ольги Плугар

“Батько звелів мені робити лікарські записи. А чому б не завести щоденника? Я ж зможу з ньому записувати все-все: і події, і настрій, і розмови на Місяці… Ах, як шкода, що я не захопила магнітофона! А втім, не біда: Місяць — царство німе, немає повітря — немає і звуків. Тут не запишеш на плівку тьохкання соловейка, бо навіть шуму вітру немає… Ось я бачила в ілюмінатор величезний камінь, а за ним цілий потік дрібніших зірвався з високої скелі (мабуть, сонце розжарило, ну й потріскались), не те що гуркоту — і грому не було, хоч би шарудіння! Беззвучно, зовсім беззвучно працює сонячна каменоломня. Я пишу, сидячи біля ілюмінатора. Мені добре видно батька. Обережно ступаючи, він пішов до краю оцього підвищення чи гори, де ми приземлились, вірніше сказати — примісячнились, бо ми ж на Місяці! Аж не віриться. Невже це не сон, а дійсність? А батько в скафандрі — ох і кумедний! О, нахилився, щось підняв і розглядає… Пішов далі, за кучугуру каміння. Хоч би вже не заходив далеко, все-таки небезпечно. Хтозна, що воно там таке…

Хлопці займаються своїм ділом, зрідка перекидаючись короткими фразами. Помітно, що й Микола, і Михайло намагаються приховати хвилювання і діяти так, ніби вони на Землі. Але очі, очі — швидкі, блискучі та ще нервові рухи виказують інше. Обличчя стомлені О, в мене теж. І легке головокружіння. Чого б воно? Треба взятися за свою аптеку, а то батько повернеться, а я ще нічого не зробила…

Продовжую писати. Всі відпочивають, зараз і я засну.

Тільки-но я “розгорнула” свою поліклініку, як повернувся батько. Скинув скафандр, і я аж злякалась, побачивши його змучене обличчя.