Valse melancolique

– На, маєш? Не казала я, - обізвалася Ганнуся до мене, - що то якась швачка?

– Як виглядала з лиця?
– питала я, відчуваючи потребу боронитися.

– Або я знаю? Якось так собі. Негарна. Лице змарніле, зі смутними очима...

– Чуєш?
– І посіпала мене за рукав.
– Се, певно, якась швачка, що терпить вічно на біль зубів і обвиває голову шаллю!.. Що вона казала, Катерино?

– Та що мала казати? Не казала нічого, - відповіла стара.- Питалася, чи тут кімнати до спільного мешкання і чи можна би їх оглянути?

– А ви, Катерино?

– Я казала, що можна, і показала кімнати.

– А вона?

– Оглядала кімнати, роздумувала щось і спитала, чи мешкання тепле, бо вона має фортеп'ян, і грає, і не зносить студені.

– Та-ак!
– кликнула Ганнуся.
– Вона має фортеп'ян і не зносить студені! Гувернантка якась! Гадає, що я прийму її з фортеп'яном? Таки зараз, аякже! Тут я буду малювати, буду потопати у своїй праці і замість, щоб мене обдавала свята тишина, буду примушена слухати дурних вправ і гам. Ні, danke sch"on [9] за таку гармонію. Може, будеш ласкава зрозуміти, що се річ неможлива - входити з двома об'єктами в спілку. Се, певно, якась учителька, що мозолиться цілу днину з дітьми, а вечором гримає по фортеп'яні, щоб оживити свої отупілі нерви. Тепер я вже знаю. Шаль поверх шапки, змарніле лице зі смутними очима, чорно убрана... о, ми знаємо сей тип!

– І, сказавши се, отворила широко двері від кімнати й поплила гордо в своїм ніби гніві до хати.

9

– Дякую красно (нім.).

Я осталася ще на хвильку в кухні біля старої, задивившись без думки на білет...

За хвильку появилася знов артистка.

– Чого стоїш тут?
– спитала.
– Що хочеш іще довідатися?

– Та нічого, - відповіла я.

Мені стало маркотно. Я хотіла спротивитися їй. Перший раз у житті спротивитися цілком поважно, а тут я не могла. Хто се був? Якого роду людина? Причина, що вона грала, не промовляла за неї. Хто знає, як грала, скільки грала!.. А тут справді Ганнуся потребувала спокою, я потребувала спокою... Що тут робити?

– І що ще казала?
– звернулася до старої.

– Казала, що прийде за два дні й поговорить із паннами.

– А більше нічого?

– Ні. Ага, казала ще: "Тут красно; промовляє до душі..."

Ганнуся отворила широко очі:

– "Промовляє до душі!"- повторила.- Диви, диви... артистична атмосфера зворушила її, але вона... як вона була убрана, Касунечко, як?
– усміхнулася свавільно...

– Або я знаю як?
– відповіла стара нетерпливо.
– От виділа, що якось чорно, що один гудзик її пальта баламкав уже на нитці, і що рукавички на пальцях були порозпорювані чи подерті, а впрочім, що я маю кожного оглядати!

– Жінко, - звернулася Ганнуся вже поважно до мене, - я не приймаю її до спілки! Се моє останнє слово.
– І, обернувшись, пішла до хати.

Я сховала білет і пішла за нею. Про те не говорили ми більше.

По обіді закинула Ганнуся лижви [10] на плечі і поїхала на совганку, а я пішла на годину конверзації [11] англійської мови.

В одної старшої англічанки, що вчила по-англійськи, сходилося два рази в тиждень більше дівчат і молодих людей і говорено по-англійськи. Се були для мене найкращі години в моїм житті...

10

– Лижви - ковзани.

11

– Година конверзації - розмовний урок.

Тут прийшло мені на думку спитатися, чи хто не знає Софії Дорошенко.

Знали її. Одна молода німочка і один студент знали її. Німочка запевняла мене, що "Sophie" [12]– се дама "h"ochst anst"andig und fein", [13] а студент сказав, що вона грає прегарно й лагодиться до консерваторії.

Звідки вона? Не знали. Очевидно, не тутешня, але з її уложення говорила інтелігенція й давала свідоцтво, що вона не пересічна людина.

12

– Софі.

13

– Дуже порядна й гарна (нім.).

– Але ж ви її не бачили?
– питала мене німочка.
– Вона сидить же кожного разу, під час викладів науки гармонії, саме в другім ряді перед вами...

– Ні, я її не бачила.

– Її зараз можна пізнати. Вона держиться просто... гарна і має смутні очі. Але по фризурі [14] можна її вже певно пізнати. Чешеться цілком antique [15] і обвиває голову два рази вузькою чорною оксамиткою, мов діадемою. Взагалі вона з профілю цілком type antique. [16] В неї чоло й ніс творять одну лінію... я мусила її бачити...

14

– Фризура - зачіска.

15

– По-античному (франц.).

16

– Античний тип (франц.).

– Не бачила.

– То глядіть завтра, побачите її.

Вернувши додому, оповіла я все, що довідалася про неї, Ганнусі.

– Хіба прийняти її?
– сказала я.

Ганнуся зморщила чоло, хотіла, очевидно, як звичайно, противитися мені, але, надумавшись, сказала:

– Приглянься їй завтра, а позавтра, як прийде і видасться нам можливою істотою, може, й приймемо.

Другого дня пішла я на виклади науки гармонії і дивилася за "спільничкою".

Добачила її. Небавом по тім, як я усіла на своє місце, явилася й вона і усіла в другім ряді, саме передо мною. Сиділа нерухомо й прислухувалася уважно теорії музики. Я не могла бачити вповні її лице. Бачила лише темне, лагідно лискуче густе волосся, уложене обережно в грубий вузол, і два рази оксамиткою обвиту голову, і потрохи лице з профілю. Профіль був у неї справді чисто класичний. Чоло й ніс творили одну м'яку лінію... Спадисті її рамена надавали їй ціху [17] якоїсь панськості, певності...

17

– Ціха - прикмета, риса.

Не знаю чому, я неустанно дивилася на неї. Мене неначе тягло до неї, неначе силувало віддати їй цілу свою істоту на услугу або й ще більше: віддати всю ясність своєї душі, натхнути її тим. Сама не знаю, що таке тягло мене до неї...

"Коли б оглянулася! Коли б оглянулася!
– думала я неустанно.
– Чи я не бачила її вже давніше? Мусила бачити вже, коли сиділа передо мною в другім ряді... Коли б обернулася!.." Вона обернулася. Саме в тій хвилі обернулася перший раз сього вечора й глянула мені просто в очі. Великим, здивованим, майже допитливим поглядом...

Я застидалася і опустила погляд.

Вона не оберталася вже більше сього вечора.

По годині вийшла скорше від мене й зникла мені з очей.

* * *

Другого вечора коло шостої сиділи ми обі в сумраці мовчки. В кімнаті було тихо; в коминку горів огонь голосно, і світло полуміні падало червонявою тінню перед коминок і отоманку, на котрій лежала артистка, простягнувшись у цілій своїй довгості.

Була до крайності роздразнена.

Подавалася о стипендію, надіялася з певністю, що одержить її, а тут - не дістала. Спершу просто не вірила. Вона, "das Gl"uckskind", [18] не осягнула того, що бажала! Коли пересвідчилася в неумолимій правді, плакала своїм сильним пристрасним плачем аж до утоми, аж поблідла. Відтак глузувала собі з того і з себе, а наостанку попала в роздразнений настрій, і від часу до часу переривала мовчанку не то монологами, не то питанням до мене.

Я сиділа мовчки при вікні й дивилася на вулицю.

18

– улюблениця долі (нім.).