Іван Франко
Шрифт:
Коли прийшли радянські війська, Петра Ключка заарештували й відвезли у Львів, а Ганна з молодшим сином виїхала на Захід. Ганна Франко-Ключко звернулася з листом до Сталіна, і чоловіка випустили. Виїхали до Зальцбурга, де Петро Ключко працював лікарем. Він помер у 1948 році, бо здоров’я його було підірване тюрмами. Ганна зi старшим сином Тарасом виїхала до Канади, а молодший син Мирон уже був там.
У 1956 році, до сторіччя від дня народження батька, Ганна видала книжку «Іван Франко і його родина» (Торонто), через рік у Вінніпезі вийшла її книжка «Рукописи Івана Франка в Канаді». Її довго не пускали в Радянський Союз. У липні 1967 року Ганна приїжджала в Україну, відвідала Нагуєвичі, побувала в музеї батька. Уже сімдесятидев’ятирічною жінкою відвідала Україну вдруге (1971), була лише на похороні брата Тараса, в село не приїжджала.
Після цих поїздок в емігрантській пресі чесно
Останні дні свого життя Ганна Франко-Ключко провела в будинку для старих людей, який був збудований на кошти емігрантів-українців і названий на честь Івана Франка. Тут її душу облягали то радісні, то гіркі спогади прожитих днів. Прагнула, щоб хоч прах її дозволили перевезти в рідну землю, де поховані батьки, брати.
Померла Ганна Франко-Ключко 24 квітня 1988 року, на 96-му році життя. Похована в Торонто. Залишилась спочивати в чужій землі – можливо, поруч з тим надмогильним пам’ятником батькові з датами його життя, який поставила вдячна донька на чужині.
Усі Франкові діти були працелюбними, здібними до науки. Виховані на батькових волелюбних ідеях, вони несли ці ідей до тих, з ким спілкувалися, виховували в них національну свідомість. Росли і ставали патріотами свого народу. Такими вони залишилися в пам’яті нащадків. Ганна писала: «Так то нас четверо “франчат” виростали під дбайливим оком батька, ведені люб’ячою рукою мами. Змалку нам вщіплено любов до природи. Ми навчилися пізнавати її красу й таємну силу, любити звірят, мати співчуття до слабих і немічних, любити все красне, величне, добре, любити село і його жителів, любити свій народ, свою рідну батьківщину, любити книжки, розвивати свої знання і свій розум, любити працю. Тато сам був учителем і провідником. Все те, що він любив, цінив, за що боровся, передавав нам. Опісля українські школи знання поглибили, поширили нашу любов до рідного краю – України, зміцнили й утвердили. Вони були подальшими учителями і провідниками на визначеній татом дорозі: “бути цілим чоловіком”».
Самотність
Перша світова війна завдала нового удару по сім’ї Івана Франка. Один з його синів був командиром ескадрильї січових стрільців, дочка Ганна опинилася в Києві. Поет тяжко переносив розлуку з дітьми, а інколи, страждаючи від самотності, навіть вимагав від доньки дотримання родинного обов’язку – опіки старим хворим батьком, а не патріотичної діяльності. Франкова дружина в цей час перебувала у психіатричній клініці, а прикутого до ліжка поета не було кому доглядати. Друзі влаштували І. Франка в шпиталь для січових стрільців, але він рвався додому і цим лише прискорював трагічну розв’язку свого життя. Роланд Тарасович Франко розповідав: «…коли вмирав Іван Якович, то вийшло, що й синів поруч не виявилося, і дочки не було, і бабуся перебувала в лікарні. Поруч був тільки племінник, що допомагав йому (згодом він, здається, емігрував в Америку). Франко тоді перебував у притулку січових стрільців, куди привозили поранених з полів Першої світової війни. У палатах кричали, стогнали. І от одного разу, як розповідав племінник Івана Яковича, привезли одного пораненого солдата й стали різати його просто по живому… При цьому наказали: “Мовчи! Тут у сусідній палаті Франко, його не можна будити!” Не знаю, правда це або вимисел, але боєць начебто не видав ні звуку. Ім’я Франка впливало на людей. Він був безумно популярний у народі. І батько мій приїжджав із фронту Першої світової війни туди ж – у притулок січових стрільців. Він розповідав, що в діда тоді боліло не тільки тіло – боліла душа…»
За два з половиною місяці до смерті Іван Франко написав заповіт, за яким свій архів заповідав Науковому товариству імені Тараса Шевченка, а майно залишав дітям. З 2 квітня 1916 року у львівських газетах щодня почали поміщати бюлетень про стан здоров’я І. Франка. Дочка Ганна у спогадах писала: «…я відвідала татового приятеля й нашого опікуна Карла Бандрівського. Він оповів мені про тяжке життя тата в часі моєї відсутності. Маму віддали до шпиталю для розумово хворих, а тато спочатку жив сам у хаті, потім узяли його до приюту січових стрільців. Тато не хотів там бути, все вертався до власної хати й усе налягав на братанка Василя, що був йому для помочі, щоб він відпровадив його назад до хати. Василь не відважився протиставитись волі тата і, не порадившись ні з ким, повів тата вночі додому. Дорога була далека,
й було холодно. Тато був дуже ослаблений, що треба було його піддержувати, майже нести. Довелося йти під гору, тато впав і не міг іти далі. Василь покликав допомогу і разом із сусідом повели тата до хати. Але в хаті ніхто не жив, вона була неопалювана й холодна. Ні вугілля, ні дров не було, тато застудився, дістав запалення легенів і незабаром після повороту до власної хати помер».Смерть
26 листопада 1915 року віденський професор, отець доктор Йосиф Застирець звернувся з листом до Нобелівського комітету, у якому розповів про «найбільшого українського і одночасно слов’янського поета і вченого», «великого провідника свого народу, міжнародного генія» – Івана Франка. Відзначення його багатогранної діяльності Нобелівською премією, на думку професора Застирця, мало б величезне політичне значення для національних змагань старовинного культурного народу, який бореться за свою свободу. Це звернення підтримала європейська літературно-наукова еліта.
Проте за півроку Івана Франка не стало. Невблаганна смерть виявилася прудкішою від світового визнання. Але ж справжня велич генія вимірюється не відзнаками й нагородами, а силою Духа, спроможністю долати час і простір, йти у далеч віків.
Іван Франко помер 28 травня 1916 року. Похований письменник на Личаківському кладовищі у Львові. Єдиний з рідних, хто проводжав поета в останню путь, був син Петро. Ганна була в Києві, Тарас на фронті. Петро теж довго не міг отримати відпустку, щоб доглянути хворого батька, і тому приїхав тільки на похорон, живим батька вже не побачив.
У першу річницю смерті батька Ганна Франко звернулася до митрополита Шептицького, який знав Івана Франка й зустрічався з ним, з проханням відслужити панахиду: «У мене з’явилося бажання, щоб не хто інший, а Митрополит відправив панахиду по татові, і з тим бажанням я пішла до нього. Мене зустрів о. Цегельський у скромно влаштованій вітальній кімнаті. Почувши, з чим я прийшла, він заявив мені: це річ немислима, тато вмер без Бога, і Митрополит напевно відмовиться. На ці його слова – з сусідньої кімнати – вийшов сам Митрополит і, звертаючись до о. Цегельського, заявив: “Ви помиляєтеся, отче, тим більше за таких людей ми повинні молитися”. Потім звернувся до мене, привітався і дав свою згоду. Панахида відбулася в католицькім костелі. Церква була вщерть виповнена народом, після панахиди Митрополит згадував тата піднесеними і зворушливими словами.
Та неприємний інцидент трапився ще цього ж дня. Володимир Антонович, не поінформувавшись вперед, помістив у соціалістичнім часописі статтю, у якій накидався на Митрополита, мовляв, він використав ім’я Івана Франка, щоб вести пропаганду католицизму в Україні. Ця стаття до глибини душі обурила мене, і я зараз же послала до тієї газети спростування, але факт нетакту й образи залишився».
Вічне життя
Іван Франко перебував у центрі історико-літературного процесу в Україні понад тридцять років, фактично формуючи суспільно-естетичну свідомість і спрямовуючи її до побудови національної літератури. Франкові належить заслуга створення цілої літературної школи українського письменства (Осип Маковей, Наталя Кобринська, Борис Грінченко, Олена Пчілка, Климентина Попович, Уляна Кравченко). Його статті й рецензії охоплювали майже всі явища тогочасної літератури (серед них – статті про Лесю Українку, Івана Нечуя-Левицького, Михайла Старицького, Володимира Самійленка, Івана Карпенка-Карого). Окрему групу становлять рецензії та відгуки на найновіші явища української літератури – твори Володимира Винниченка, Олександра Олеся, Петра Карманського, Остапа Луцького, Миколи Чернявського, Христі Алчевської, Сильвестра Яричевського та інших. Здається, геній Івана Франка охоплював усі сфери культурного життя. Він залишив нащадкам цілу духовну скарбницю, повну перлин мудрості і краси. Він казав: «Я не геній, я звичайний чоловік», але виріс на універсального генія вселенського рівня. Доля подарувала йому надлюдську міру таланту, та в заплату за цей щедрий дар прирекла на такі ж надлюдські випробування й страждання. Франко писав: «Я можу здригатися, можу тихо проклинати долю, що поклала мені на плечі це ярмо, але скинути його не можу, іншої батьківщини шукати не можу, бо став би підлим перед власним сумлінням». І він приймав свою долю, жив і працював. Він бажав бачити свою націю нацією героїв, людей, що прокинулися від сну, відчули себе народом, згадали про свою гідність. Франкова творчість – «пролог, не епілог», із якого нам, українцям, ще довго починатися. Вона й сьогодні промовляє до нас голосом людської віри, повним трагічної сили й величі генія Івана Франка.