Євангелія від Ісуса Христа

* * *

Ніби подмух крижаного вітру, смерть Лазаря загасила той войовничий запал, який роздмухав у душі Ісуса Іоанн і в якому протягом тривалого тижня роздумів та кількох коротких миттєвостей, заповнених діями, злилися в одне почуття і служіння Богові, і служіння людям. Коли минули перші дні жалоби, коли помалу обов’язки та звички повсякденності почали повертатися на своє колишнє місце, потроху присипляючи біль, що, проте, не втихав, Петро й Андрій прийшли поговорити з Ісусом, запитати, які в нього плани, чи вони знову підуть проповідувати по містах і селах, чи повернуться в Єрусалим для нової атаки на Храм, бо учні почали вже нудитися від надто тривалої бездіяльності, так, мовляв, не годиться, не для того вони покинули свою роботу та свої родини. Ісус подивився на них таким поглядом, ніби не міг відрізнити їх від тих образів, які стояли перед його мисленим зором, слухав їх так, ніби йому було дуже важко виокремити їхні голоси з безладного хору криків, які лунали йому в голові, й після тривалої мовчанки сказав їм, що треба ще трохи зачекати, йому ще треба подумати, він, мовляв, відчуває, скоро відбудуться події, які радикально змінять і їхню долю, і їхнє життя, і їхню смерть. Він також сказав їм, що незабаром приєднається до них, переселившись до їхнього табору, але цього не могли зрозуміти ані Петро, ані Андрій, невже він зможе покинути сестер самих-одних, поки в них ще нічого не вирішено. Тобі не слід перебиратися до нас, ліпше поки що поживи в домі Лазаря, сказав Петро, не знаючи, що Ісуса останнім часом розривають на частини дві муки: почуття обов’язку перед чоловіками й жінками, які все покинули, щоб піти за ним, і обов’язку, що вимагав від нього бути поруч із двома сестрами, дуже схожими й ворожими одна одній, як обличчя та його віддзеркалення в люстрі — те моральне розшматування не давало йому спокою ні вдень, ні вночі. Лазар залишався, він не покинув свій дім. Його присутність відчувалася в гірких звинуваченнях Марфи, яка не простила Марії, що та втрутилася й не дозволила воскресити їхнього брата, й не простила Ісусові того, що він не захотів застосувати свою могутність, яку одержав від Бога. Він був присутній у невтішних словах Марії, яка, не бажаючи братові двох смертей, тепер до кінця своїх днів терзатиметься докорами сумління, що не врятувала його від першої. Його постійну присутність відчував і Ісус, вона була величезною й заповнювала весь простір та всі куточки його стривоженого розуму, який тепер не роздвоївся, а розчетверився, бо він погоджувався з тим, що сказала Марія, і звинувачував її за те, що вона його зупинила, розумів бажання Марфи й осуджував її за це. Ісус зазирав у свою бідолашну душу, й у нього було таке відчуття, ніби четверо оскаженілих коней роздирають її на чотири шматки, ніби чотири линви, накручуючись на чотири коловороти, по волоконцю розшматовують її, ніби руки Бога й Диявола задля своїх божественно-диявольських розваг, учепившись за неї з обох кінців, по черзі смикають у різні боки за те, що від неї залишилося. До хвіртки будинку, який був колись домом Лазаря, знову й знову підходили бідолахи, вкриті виразками й струпами, благаючи зцілити їхню стражденну плоть, і Марфа не раз проганяла їх геть, ніби кажучи: Не було порятунку від смерті для мого брата — не буде зцілення й вам, але вони поверталися згодом, приходили і приходили, і зрештою домагалися зустрічі з Ісусом, який зцілював їх і відсилав геть, проте ніколи їм не казав: Покайтеся, зцілитися було те саме, що знову народитися не померши, а хто народжується, той не має власних гріхів і не повинен каятися ні в чому, адже нічого поганого він ще вчинити не встиг. Але милосердні діяння з відродження людської плоті, не ставмо Ісусові цього за докір, залишали в його серці неприємний осад, ніби гіркий і ядучий присмак, бо насправді своїми чудесами він лише віддаляв неминучий розпад, і знав, що той, хто пішов від нього сьогодні здоровим і задоволеним, завтра повернеться, страждаючи від нових, уже невиліковних хворощів. Смуток Ісуса дійшов до такої межі, що одного разу Марфа йому сказала: Не помри хоч ти, бо смерті ще одного Лазаря я вже не переживу, а Марія Магдалина в темряві ночі, ховаючись під простирадлом, як ховається поранений звір у норі, щоб там нечутно для всіх скавуліти й стогнати, шепотіла, лежачи поруч з Ісусом: Ти потребуєш сьогодні мене, як ніколи не потребував раніше, але я не можу прийти до тебе, бо ти замкнувся за дверима, що їх ніяка людська сила неспроможна відчинити, й Ісус, який так відповів Марфі: У моїй смерті повторяться всі смерті Лазаря, він умиратиме вічно й не воскресне ніколи, просив Марію: Навіть якщо ти не зможеш увійти, не відходь далеко від мене, підтримуй мене своєю рукою навіть тоді, коли не бачитимеш мене, бо без цього я забуду про життя, або воно про мене забуде. Через кілька днів Ісус приєднався до учнів, і Марія Магдалина пішла з ним. Я дивитимуся на твою тінь, якщо ти не хочеш, щоб я дивилася на тебе, сказала вона йому, а він відповів: Я хочу бути там, де моя тінь, якщо туди буде спрямований твій погляд. Вони кохали одне одного й казали одне одному такі слова, і не тільки тому, що вони були гарні або правдиві, якщо можливо, щоб слова були водночас гарними і правдивими, а й тому, що відчували: надходить час тіней, і треба звикати, поки вони ще разом, до темряви остаточної розлуки.

Незабаром до табору учнів Ісуса дійшла звістка про те, що схоплено Іоанна Хрестителя. Нічого, крім того, що його схопили й укинули до в’язниці за наказом самого Антипи Ірода, відомо не було, тому, не маючи іншого пояснення, Ісус та його люди були схильні думати, що Іоанн потрапив до в’язниці за те, що, хрестячи людей та осипаючи їх прокляттями: Виродки гадючі, хто вас навчив утікати від гніву, який скоро гряде? — Іоанн Хреститель знову й знову провіщав близьку появу Месії: Іде другий, який хреститиме вас вогнем! Ісус сказав тоді учням, що вони мають бути готові до будь-яких несподіванок, до переслідувань і гонінь, адже країну давно облетіла чутка про те, щ'o вони кажуть і що вони роблять, а тому Іроду зовсім неважко зробити висновок, що два додати два буде чотири, й він накаже взяти під варту тесляревого сина, який запевняє, нібито він Син Божий, та його прихильників, щоб відтяти другу й ще небезпечнішу для нього голову дракона, який загрожує скинути його з трону. Не випадає сумніватися у слушності прислів’я, яке стверджує, що ліпше не мати ніяких новин, аніж новину погану, але треба визнати, що учні Ісуса сприйняли ту погану звістку зі спокоєм людей, які вже давно чекають найгіршого, але досі нічого не відбулося. Вони запитували один в одного, а всі разом запитували в Ісуса, що ж їм тепер робити, чи залишатися разом і разом зустріти небезпеку, що загрожувала їм від Ірода, чи розійтися по різних містах і селах або усамітнитися в пустелі й годуватися там сараною та диким медом, як робив Іоанн до того, як звідти вийшов — для більшої слави Ісуса і, як показали подальші події, на свою власну погибіль. Та оскільки не було жодного знаку, що вояки Ірода прийдуть у Віфанію вбивати інших невинних малюків, Ісус та його прихильники мали час обміркувати, як їм бути надалі, що вони й робили, коли водночас прибули друга і третя звістки про те, що Іоаннові відрубали голову і що причиною його ув’язнення та страти були не пророцтва про прихід Месії та настання Царства Божого, а той факт, що він привселюдно й голосно осуджував кровозмішувальний шлюб Ірода зі своєю небогою та невісткою Іродіадою за життя чоловіка цієї останньої. Смерть Іоанна голосно оплакували в усьому таборі прихильників Ісуса, причому ридали й тужили не тільки жінки, а й чоловіки, їхня скорбота була однаково невтішною, але і тим, і тим причина його страти здавалася однаково дріб’язковою й неістотною, на такий крок Ірода мала, безперечно, штовхнути інша причина, набагато істотніша, а складалося враження, ніби вона й не існує сьогодні, й не матиме ніякого значення завтра, Юда Іскаріот, що його, як ми пам’ятаємо, Іоанн охрестив, був сам не свій від люті: Що ж це таке, запитував він, звертаючись до всього товариства, з жінками включно, Іоанн проголошував, що йде Месія визволяти народ, а вбивають його нібито за те, що він осудив кровозмішувальний зв’язок, у який дядько вступив зі своєю небогою та невісткою, начебто ми не знаємо, що кровозмішання й розпуста завжди мали місце в їхній родині, від першого Ірода до того, який править нами сьогодні. Як же це може бути, провадив він, якщо сам Бог послав Іоанна повідомити про прихід Месії, а не може бути сумніву, що це так, адже без Божого дозволу нічого на світі не відбувається, отже, якщо Іоанн виконував тут, на землі, волю Бога, то нехай мені пояснять люди обізнаніші, ніж я, чому Бог допускає, щоб його постанови порушувалися тут, на землі, й, будь ласка, не ховайтеся за твердженням, що задуми Бога недовідомі, що відомо Богові, те не може бути відоме нам, бо я саме про те й запитую: чи відомо Богові те, що в нас тут діється? Холод страху пробіг по спинах усіх присутніх, так ніби Бог уже наготувався вдарити громом зухвальця, а з ним і всіх тих, котрі його слухали й відразу не покарали за богохульство. Та оскільки Бога тут не було, щоб належно відповісти на виклик Юди Іскаріота, то обов’язок відповісти йому взяв на себе Ісус, як найближчий родич високого звинувачуваного. Якби це була інша релігія й інша ситуація, можливо, все на тому й закінчилося б, на загадковій усмішці Ісуса, в якій, попри те, що вона була такою легкою й швидкоплинною, чітко вирізнялися три частини: одна виражала подив, друга — приязнь, третя — цікавість, причому подив спалахнув лиш на одну мить, у приязні не було ані крихти поблажливості, а цікавість була стомленою. Але усмішка згасла так само раптово, як і спалахнула, змінившись смертельною блідістю, очі раптом глибоко запали, а на обличчі з’явився вираз людини, яка бачить перед собою власну долю. Повільно, майже безвиразним голосом Ісус нарешті промовив: Нехай жінки вийдуть, і Марія Магдалина підвелася на ноги перша. Потім, коли мовчанка ніби перетворилася на стіни й дах, що замкнули їх у найглибшій із підземних печер, Ісус сказав: Нехай Іоанн сам запитає в Бога, чому він, пославши його на землю повідомити таку важливу новину, дозволив йому померти з такої дріб’язкової причини, він це сказав і на мить замовк, але побачивши, що Юда Іскаріот розтуляє рота, зупинив його помахом руки й договорив: А мій обов’язок, як я тільки щойно зрозумів, сказати вам те, що я знаю з того, що знає Бог, якщо тільки сам Бог не заборонить мені зробити це. Серед учнів знявся гомін, їх зненацька опанували тривога, неспокій та збудження, й вони тихо перемовлялися між собою, боячись довідатися про те, про що їм так хотілося довідатись, і лише Юда Іскаріот зберіг той викличний вираз, з яким він і започаткував цю дискусію. Сказав Ісус: Я знаю свою долю і вашу долю, знаю долі багатьох людей, які ще й не народилися, знаю про міркування Бога та про його задуми й накреслення, і про все це я повинен вам розповісти, бо воно вас стосується тепер і ще більшою мірою стосуватиметься в майбутньому. Навіщо, озвався Петро, навіщо нам знати про те, що Бог відкрив одному тобі, ліпше мовчи й не кажи нічого. Лише Бог може примусити мене замовкнути в цю хвилину. То, виходить, для Бога однаково, говоритимеш ти чи мовчатимеш, і якщо Бог говорить твоїми устами, твоїми устами говоритиме він і тоді, коли ти щось казатимеш усупереч його волі? Ти знаєш, Петре, що тебе розіпнуть? Знаю, ти мені про це вже казав. Але я тобі ще не казав, що на хрестах помруть також і Андрій, і Філіп, що з Варфоломея, живого, злуплять шкіру, що Матвія заб’ють варвари, що Якову, сину Зеведея, зітнуть голову, а другого Якова, сина Алфейового, заб’ють камінням, що Хому нанижуть на списа, що Юді Тадею розчавлять голову, Симона перепиляють на дві половини, раніше ти цього не знав, але тепер знаєш, і ви всі знаєте. Апостоли вислухали це одкровення мовчки, вони вже не мали причини боятися майбутнього, адже тепер воно було їм відоме, усе було, власне, так, ніби Ісус сказав їм: Ви помрете, а вони відповіли йому хором: Чи й не відкриття, ми й так про це знали. Іоанн та Юда Іскаріот нічого не почули про себе, а тому запитали: А зі мною що буде? Ти, Іоанне, відповів Ісус, доживеш до старості і помреш власного смертю, а тобі, Юдо Іскаріоте, я порадив би обминати десятою дорогою кожну смоковницю, бо на одній із них ти власними руками повісишся. Отже, ми помремо за твою справу, сказав чийсь голос, але невідомо чий. Ви помрете за справу Бога, а не за мою, відповів Ісус. А чого Богові, зрештою, треба, запитав Іоанн. Він хоче панувати над більшою кількістю народу, аніж та, над якою він панує тепер, він хоче, щоб йому підкорявся весь світ. Але якщо Бог — володар усесвіту, то як може бути, що не весь світ йому підкоряється і не вчора, й не завтра, а протягом усієї вічності? — запитав Хома. Я не знаю, відповів Ісус. Але ж ти так довго зберігав ці таємниці у своєму серці, чому ж ти вирішив розповісти нам про них тепер? Помер Лазар, якого я зцілив, помер Іоанн Хреститель, який провістив мій прихід, смерть уже серед нас. Усі створіння помруть рано чи пізно, сказав Петро, люди теж помруть, як і всі інші. У майбутньому помруть багато з волі Бога та за справу його. Якщо вони помруть із волі Бога, то це справа свята. Вони помруть тому, що народилися не раніше й не пізніше. Їх приймуть у життя вічне, сказав Матвій. Але чому вони повинні терпіти такі муки для того, щоб увійти в нього? Якщо Син Божий говорить те, що він сказав, то він сам собі суперечить, зазначив Петро. Ти помиляєшся, тільки Синові Божому дозволено так говорити, те, що у твоїх устах було би блюзнірством, у моїх — іще одне слово Бога, відповів Ісус. Ти говориш так, ніби ми повинні обирати між тобою й Богом, сказав Петро. Ви завжди обираєте між Богом і Богом, а я перебуваю на півдорозі, й від мене до вас та сама відстань, як і від вас до людей. Що ти наказуєш нам зробити? Через мою смерть допомогти здобути спасіння для тих, хто ще не народився. Ти не можеш піти проти волі Бога. Ні, але мій обов’язок — спробувати. Ти в безпеці, бо ти Син Божий, але ми втратимо свої душі.

Ні, не втратите, якщо ви підкорятиметеся мені, бо підкорятися мені — це підкорятися самому Богові. На обрії, десь на краю пустелі виринув краєчок червоного місяця. Говори далі, — промовив Андрій, — але Ісус зачекав, поки повний місяць піднявся над землею, величезний і кривавий, і тільки тоді заговорив: Син Божий муситиме померти на хресті, щоб у такий спосіб виповнилася воля Отця, проте якщо замість нього на хресті розіпнуть звичайну людину, то Бог уже не зможе віддати в жертву Сина. Ти хочеш, щоб замість тебе розіпнули когось із нас? — запитав Петро. Ні, це я займу місце Сина. В ім’я Бога говори ясніше. Це справді буде чоловік звичайний, але чоловік, що проголосить себе царем Юдейським, чоловік, який захоче підняти народ, щоб скинути з престолу царя Ірода й прогнати з нашого краю римлян, тому моє прохання до вас полягає в тому, щоб хтось із вас пішов до Храму і сказав, що цей чоловік — я, і можливо, якщо влада діятиме швидко, Бог просто не встигне виправити помилку людського правосуддя, адже не відхилив він руку ката, який зітнув голову Іоаннові. Здивування опанувало всіх, але на дуже короткий час, бо незабаром з усіх уст зірвалися слова обурення, протесту, сумніву й недовіри. Якщо ти син Божий, то й померти ти повинен як син Божий, заявив один. Я переломив із тобою окраєць хліба, як я можу тепер на тебе донести, обурено вигукнув другий. Не може назвати себе царем Юдейським той, кому судилося стати царем усесвіту, стверджував третій. Помре тут на місці той, хто захоче на тебе донести, погрозливо кинув четвертий.

І тоді над усім цим гармидером виразно пролунав голос Юди Іскаріота: Я піду до Храму, якщо така твоя воля. Його схопили десятки рук, і вже зблиснули леза кинджалів, вихоплених із-під складок одягу, коли Ісус наказав: Відпустіть його, нехай ніхто не зробить йому зла. Потім підвівся, обняв його й поцілував в обидві щоки: Іди й роби те, що ти повинен зробити. Не промовивши більше жодного слова, Юда закинув за плече край плаща і зник у темряві, ніби відразу його поглинула ніч.

Храмова сторожа та вояки Ірода прийшли схопити Ісуса, як тільки почало розвиднятися. Вони тихо й непомітно наблизилися до шатрів, а тоді кілька з них, озброєні мечами та списами, вдерлися на територію табору, й головний над ними закричав: Де тут той, хто називає себе царем Юдейським? — потім гукнув іще раз: Нехай вийде той, хто називає себе царем усіх юдеїв! — і тоді Ісус вийшов зі свого шатра і сказав: Я — цар Юдейський. Марія Магдалина, плачучи, вийшла з ним. Тоді підійшов до нього один із солдатів і, зв’язуючи йому руки, тихо сказав: Якщо попри те, що сьогодні ми тебе схопимо, ти все ж таки колись станеш моїм царем, пам’ятай про те, що я прийшов схопити тебе за наказом іншого, й тоді ти накажеш мені схопити його, і я виконаю твій наказ, як виконую сьогодні наказ того іншого, а Ісус йому відповів: Цар не хапає іншого царя, бог не вбиває іншого бога, для того, щоб хапати та вбивати, й були створені прості люди. Коли Ісусові також обплутали мотузкою ноги, щоб він не міг утекти, він тихо промовив, ніби звертаючись сам до себе: Пізно спохопилися, я вже втік. У ту мить Марія Магдалина гірко заголосила, а Ісус їй сказав: Ти ще не так заплачеш по мені, а вам, жінки, теж доведеться багато плакати, коли настане подібний час для всіх тих, котрі тут стоять, і для вас самих, але ви повинні знати, на кожну з пролитих вами сліз пролилися б у майбутньому тисячі, якби я самохіть не погодився прийняти смерть. І обернувшись до того, хто був головним над воїнами, сказав йому: Відпусти людей, які були зі мною, я цар Юдейський, а не вони, і, не сказавши більше ні слова, пішов, оточений вояками. Сонце вже досить високо підбилося в небі й висіло над дахами Віфанії, коли великий натовп людей з Ісусом попереду, який ішов між двома вояками, що тримали в руках обидва кінці мотузки, яка зв’язувала його, рушив у напрямку Єрусалима. Відразу за Ісусом ішли його учні та жінки, чоловіки були у гніві, жінки схлипували, але пуття було однаково мало і з гніву перших, і зі схлипувань других. Що нам робити? — тихо перемовлялися вони між собою, напасти на вояків і спробувати визволити Ісуса, можливо, загинувши в цій сутичці, чи розбігтися до того, як надійде наказ схопити й нас, а що вони були неспроможні зробити вибір між першим і другим, то не робили нічого і просто йшли за військовим підрозділом, тримаючись дещо поодаль. Через певний час вони побачили, що військовий загін зупинився, й спочатку не зрозуміли, з якої причини, навіть подумали, що надійшов інший наказ і вояки тепер звільняють Ісуса від пут, але щоб таке припустити, треба мати надто буйну уяву, й дехто з них її мав, але навіть такої уяви було б не досить, аби уявити, щ'o там насправді сталося. А там сталося те, що вояки справді розв’язували вузол, але не той, якими були затягнуті пута Ісуса, а той, що урвав життя Юді Іскаріоту, який висів на смоковниці, що стояла біля дороги, по якій вели Ісуса, висів із туго затягнутим на шиї зашморгом, слухняний учень, котрий зголосився виконати останню волю вчителя. Командир підрозділу подав сигнал двом своїм підлеглим перетяти мотузку й опустити тіло. Ще теплий, сказав один із них, певно, Юда Іскаріот сидів на гілці смоковниці, уже з накинутим на шию зашморгом, і терпляче чекав, коли з-за повороту дороги з’явиться Ісус, щоб стрибнути вниз у мирі з власним сумлінням, як людина, що чесно виконала свій обов’язок. Ісус підійшов — вояки не стали йому заважати — й довго дивився на обличчя Юди, спотворене недавньою агонією. Він ще теплий, повторив вояк, і тоді Ісус подумав, що міг би, якби захотів, зробити для цього чоловіка те, чого він не зробив для Лазаря, воскресити його, щоб він міг іншого дня, в іншому місці померти своєю природною смертю, якої ніхто не може уникнути, смертю далекою й нікому не відомою, замість одержати безсмертя, позначене вічною зрадою. Але відомо, що тільки Син Божий обдарований спроможністю воскрешати людей, такою спроможністю не наділений цар Юдейський, який тут стоїть і чий дух німує, а руки та ноги зв’язані. Командир загону сказав: Залиште його тут, нехай його закопають жителі Віфанії або з’їдять круки, але спершу обшукайте тіло, чи немає при ньому чогось цінного. Підлеглі виконали його наказ, але не знайшли нічого. Жодної монетки, сказав один із них, і в тому не було нічого дивного, скарбником громади був Матвій, який знав свою справу, бувши митарем у ті часи, коли його звали Левій. Йому нічого не заплатили за донос, прошепотів Ісус, а стражник, що почув його слова, відповів: Йому пропонували гроші, але він сказав, що має чим заплатити свої борги і, схоже, він розквитався за все цілком. Загін рушив далі в дорогу, дехто з учнів зупинився і з жалем дивився на тіло свого колишнього товариша, але Іоанн сказав: Облишмо його, він не з наших, але інший Юда, якого звали Тадей, із ним не погодився: Любимо ми його чи не любимо, але він залишається одним із нас, ми не знаємо, щ'o з ним робити, але він наш. Ходімо далі, сказав Петро, наше місце не біля ніг Юди Іскаріота. Твоя правда, сказав Хома, наше місце біля Ісуса, але зараз воно порожнє.

Вони прийшли нарешті в Єрусалим, й Ісуса привели в Синедріон, раду, яка складалася зі старійшин, первосвящеників та книжників. Голова Синедріону був задоволений, побачивши Ісуса, і сказав йому: Я тебе остерігав, але ти не хотів мене слухати, й тепер твоя гординя не зможе тебе захистити, а твоя брехня тебе занапастить. Яка брехня? — запитав Ісус. Та, що ти цар Юдейський. Я — цар Юдейський. А по-друге, та, ніби ти — Син Божий. Хто тобі сказав, що я називав себе Сином Божим? Усі про це кажуть. А ти їх не слухай, я — цар Юдейський. Тоді зізнайся, що ти не Син Божий. Повторюю, я — цар Юдейський. Стережися, бо навіть цієї однієї брехні вистачить, щоб засудити тебе на смерть. Я сказав те, що сказав. Гаразд, тоді я накажу відвести тебе до римського прокуратора, який неодмінно захоче познайомитися з чоловіком, який прагне прогнати його з цієї країни, а країну забрати з-під влади цезаря. Звідти стражники повели Ісуса до палацу Понтія Пілата, а що вже поширилася чутка, що схопили того, хто називає себе царем Юдейським, хто розігнав міняйл та гендлярів у Храмі й спалив їхні ятки, то народ збігався звідусюди подивитися, на кого схожий цар, коли його ведуть вулицями на виду в людей, з руками, скрученими за спиною, як у будь-якого злочинця, і роззявам, власне, було однаково, чи то справжній цар, чи лише шахрай, що прикидається царем. І як то буває завжди, адже світ не однаковий, і населяють його люди дуже різні, то одні дивилися на нього зі співчуттям, другі байдуже, треті казали: Відпустіть бідолаху, адже в нього явно негаразд із головою, четверті, навпаки, вважали, що злочин обов’язково має бути покараний, щоб іншим не кортіло чинити зло, і якщо злочинів багато, то покарань має бути ніяк не менше. У самій гущі натовпу, загубившись у ньому, плентали вкрай розгублені учні Ісуса, а також жінки, які з ними прийшли, і їх упізнати було неважко — так вони гірко плакали, не плакала лише одна з них, Марія Магдалина, й невиплакані сльози пекли її зсередини.

Від будинку первосвященика до палацу прокуратора було не так далеко, але Ісусові здавалося, він ніколи туди не дійде, й не тому, що юрба, яка остаточно переконалася, що жалюгідний обшарпанець, якого ведуть вулицями, не годиться їй у царі, надто допекла йому освистуванням та глузами, — ні, не в тому річ, йому хотілося якнайшвидше добутися до того місця, де, за його ж таки, Ісуса, бажанням, його засудять до смертної кари, поки Богові не заманулося поглянути в цей бік і сказати: Стривай-но, ми з тобою так не домовлялися. Біля брами палацу прокуратора стояли на варті римські легіонери, яким вояки Ірода та стражники Храму передали бранця й залишилися чекати результату на вулиці, а з ним увійшли лише кілька священнослужителів найвищого рангу, яким було дозволено увійти. Сидячи у своєму прокураторському кріслі, Пілат, бо таким було ім’я намісника Рима, побачив, як завели до палацу й поставили перед ним обшарпанця, бородатого й босого, у туніці, покритій давніми й недавніми плямами від соку розчавлених плодів земних, що їх боги створили зовсім не для того, аби люди, жбурляючи їх, давали вихід своїй люті та ганьбили до себе подібних. Бранець стояв перед ним із високо піднесеною головою, але його погляд був спрямований не на нього, а в якусь точку, що була десь на середині відстані між їхніми поглядами. Пілат знав лише два види звинувачуваних: одні опускали перед ним погляд, а другі, навпаки, з викличним зухвальством дивилися йому просто у вічі, перших він зневажав, а других завжди трохи побоювався, й тому намагався ухвалити їм вирок якнайшвидше. Але цей стояв так, наче його там і не було, з виду цілком впевнений у собі, наче й справді був особою царського походження, а тому сприймав як прикре непорозуміння все, що з ним відбувалося, і вірив у те, що незабаром усе з’ясується і йому повернуть його корону, скіпетр і мантію. Пілат зрештою дійшов висновку, що треба віднести цього чоловіка до другої категорії зловмисників і засудити його якнайскоріш, тому відразу розпочав допит: Як тебе звуть, чоловіче? Ісус, син Йосипа, народжений у Віфлеємі, в Юдеї, але знають мене як Ісуса з Назарета, бо в Назареті, що в Галілеї, я жив. Хто твій батько? Його звали Йосип, я вже сказав. Яке в нього було ремесло? Тесля. Поясни мені, будь ласка, як у теслі Йосипа міг народитися Ісус, цар Юдейський. Якщо цар може народити теслю, то й тесля спроможний народити царя. У цю мить до розмови втрутився один із первосвящеників, сказавши: Я хочу нагадати тобі, Пілате, що цей чоловік називає себе також Сином Божим. Це неправда, я кажу тільки, що я Син Людський, заперечив Ісус, а первосвященик сказав: Не дай одурити себе, Пілате, в нашій релігії Син Людський означає те саме, що Син Божий. Пілат байдуже стенув плечима: Якби цей чоловік стверджував, що він син Юпітера, а такі випадки вже бували, це ще могло б мене зацікавити, але мені немає ніякого діла до того, вважає він себе чи не вважає сином вашого бога. Тоді суди його за те, що він називає себе царем Юдейським, для нас цього вже досить. Залишається тільки з’ясувати, чи досить цього для мене, — досить грубо відказав Пілат. Ісус спокійно чекав, коли закінчиться цей діалог і Пілат продовжить допитувати його. То хто ти, кажеш, такий, перепитав його прокуратор. Цар Юдейський. І чого ти домагаєшся? Усього того, що належить мати й робити царю. Наприклад? Правити своїм народом і захищати його. Захищати від чого? Від усього, що може йому загрожувати. Захищати від кого? Від усіх тих, хто загрожуватиме йому. Якщо я правильно тебе зрозумів, то насамперед ти маєш намір захищати його від Рима. Ти мене правильно зрозумів. І щоб захистити його, ти оголосиш римлянам війну? Іншого способу не існує. І захочеш вигнати нас із цієї країни. Одне веде за собою друге. Отже, ти ворог цезаря. Я цар Юдейський. Признайся, що ти ворог цезаря. Я цар Юдейський, і уста мої не розтуляться, щоб назвати себе кимось іншим. Первосвященик у стані крайнього збудження підніс руки до неба: Ти бачиш, Пілате, він зізнався, й ти не можеш зберегти життя тому, хто при свідках проголосив себе твоїм ворогом і ворогом цезаря. Пілат зітхнув, подивився на первосвященика і сказав: Замовкни. Потім обернувся до Ісуса й запитав: Ти щось маєш сказати ще? Ні, відповів Ісус. Я змушений засудити тебе на смерть. Виконуй свій обов’язок. Дозволяю тобі обрати для себе спосіб смерті. Я вже обрав. Який? Хрест. Гаразд, ти помреш на хресті. Очі Ісуса нарешті зустрілися з очима Пілата. Ти дозволиш мені попросити в тебе однієї ласки? Якщо вона не суперечитиме вироку, який я тобі щойно оголосив, то проси. Накажи, нехай на хресті в мене над головою напишуть, хто я такий, щоб люди знали, хто перед ними висить. Більше нічого? Більше нічого. Пілат подав знак секретареві, щоб той подав йому, на чому й чим писати, і власного рукою вивів на табличці: Ісус із Назарета, Цар Юдейський. Первосвященик, побачивши, що відбувається, вийшов зі свого стану блаженного задоволення й запротестував: Ти не повинен писати «Цар Юдейський», напиши «Той, що називав себе Царем Юдейським», але Пілат був сердитий на самого себе, він відчував, що повинен був відпустити цього чоловіка на всі чотири сторони, бо навіть найпідозріливіший із суддів не побачив би ніякої загрози для Римської імперії від такого ворога, а тому відповів різко й сухо: Не надокучай мені, що я написав, то написав. Він подав сигнал легіонерам, щоб вивели засудженого, й наказав принести води, щоб, як годилося, вимити після суду руки.

Звідти Ісуса повели на пагорб, який називався Голгофою, а що ноги в нього підламувалися під вагою перекладини, хоч він і був міцний тілом, то центуріон покликав перехожого, який необачно зупинився, щоб подивитися на процесію, й наказав йому допомогти засудженому. Ну а про освистування та глузи, якими проводжала Ісуса юрба, і про те, що юрба була великою, ми вже писали. Писали ми й про те, що мало хто висловлював співчуття до засудженого, хоч були й такі. Що ж до учнів, то вони йдуть у натовпі, й щойно якась жінка запитала Петра: А ти не з тих, що були з ним? — і Петро відповів: Я — ні, й поквапився заховатися за спинами людей, але незабаром знову зустрів ту жінку і знову їй сказав: Я — ні, але, як відомо, Бог трійцю любить, то Петрові ще раз поставили таке запитання, й утретє він відповів: Я — ні. Жінки підіймаються на гору по обидва боки від Ісуса, й Марія Магдалина серед тих, хто до нього найближче, але зовсім близько підійти вона не може, бо легіонери не пускають, так само не підпускають вони близько нікого, ані чоловіків, ані жінок, до того місця, де височать три хрести, на двох уже висять двоє покараних, що виють, кричать і плачуть від болю, а третій, високий і прямовисний, наче колона, яка підтримує склепіння небес, стоїть посередині й чекає на свою жертву. Легіонери наказали Ісусові, щоб він ліг, і він підкорився, вони розкинули йому руки на перекладині, й коли перший цвях під ударами молотка пронизав йому зап’ясток між двома кістками, час із запаморочливою швидкістю побіг назад, й Ісус відчув той самий біль, який колись відчув його батько, побачив себе таким, яким побачив колись його, розп’ятим у Сефорисі, потім цвях пробив його другий зап’ясток, і відразу стали роздиратися шкіра та м’ясо, коли перекладину почали ривками підіймати вгору на вершину стовпа, і вся вага його тіла повисла на тонких кістках, і він відчув навіть полегкість, коли його ноги підгорнули вгору, й третій цвях пробив йому ступні, тепер для нього все позаду, йому залишилося тільки чекати смерті.

Ісус помирає, помирає, і життя вже виходить із нього, коли несподівано склепіння неба в нього над головою розколюється і з’являється Бог, одягнений так само, як тоді, коли вони з ним сиділи в одному човні, і його голос гримить над усією землею, коли він каже: Ти Син мій улюблений, до тебе прихильна душа моя! І тоді Ісус зрозумів, що він став жертвою обману, як те ягнятко, яке несуть на вівтар, що від першопочатку часів було призначено, що життя його урветься саме так, і, згадавши про річку крові та страждань, яка почне витікати з нього, а потім затопить усю землю, він закричав у розколоті небеса, з яких йому усміхався Бог: Люди, простіть йому, бо він не відає, що робить! Потім у напівмертвому забутті він побачив Назарет і свого батька, який казав йому, знизуючи плечима й теж усміхаючись: Ані я не можу поставити тобі всі запитання, ані ти не можеш дати мені всі відповіді. У ньому ще жевріли рештки життя, коли він відчув, як освіжила йому уста губка, намочена у воді та в оцті, й, подивившись униз, побачив чоловіка, який ішов геть із відром у руках і жердиною на плечі. Але він уже не встиг побачити на землі чорну глиняну чашку, в яку стікала його кров.

ЖОЗЕ САРАМАҐО

Жозе Сарамаґо (народився 1922 р.) — один з найвидатніших письменників сучасної Португалії, лауреат Нобелівської премії в галузі літератури 1998 року. Його твори — численні есеї, романи, п'єси, вірші — видані більш ніж 20 мовами світу. «Євангелія від Ісуса Христа» (1991), мабуть, одна із найскандальніших книжок XX століття. Церква визнала її образливою для католиків, однак саме за цей роман автор одержав Нобелівську премію. Сарамаґо зумів дати власне — глибоке та оригінальне — трактування епізодів Нового Завіту. Автор позбавляє Ісуса героїки, показуючи його перш за все людиною з її бідами та сумнівами, бажаннями та помилками. Роман «Євангелія від Ісуса Христа» перекладений майже всіма європейськими мовами і близько 20 разів перевидавався на батьківщині письменника.