Вбивці на борту
Шрифт:
Вармс безпорадно знизав плечима.j
— Не знаю… Та хіба це так важливо? Яке це має значення?
— Ви самі розповідали: капітана Вільмотта отруїли десь близько дев'ятої години. Треба з'ясувати, хто це зробив, адже не кожній людині на судні дозволено заходити до капітанської каюти. Тим-то ми й хотіли б, щоб особи з найближчого оточення капітана довели своє алібі.
— Моє алібі довести неважко. Коли…
— Містер Вармс, скільки років ви проплавали під командуванням Вільмотта?
— Близько двадцяти…
—І весь час були першим помічником?
— Так. Щоправда, спочатку
— Так вирішило керівництво компанії?
— Цього забажав сам Вільмотт. Капітан має право обирати собі заступника і вимагати його призначення.
— Отже, містер Вармс, ви не могли б стати капітаном, поки Вільмотт був живий?
Вармс пополотнів. Присутні бачили, як гарячково шукає він відповідь і не знаходить її. Нарешті, він пробурмотів:
— Але так завжди буває в житті… Доводиться чекати, поки звільниться місце.
Він зробив паузу, чекаючи нових, ще підступніших запитань. Потім непевним голосом повів далі:
— Отже, де Вітт покликав мене, і я негайно спустився до капітанської каюти…Четверо за столом сиділи нерухомо, наче скам'янілі. Важко було сказати, як сприймають вони розповідь Вармса.
А далі події розгорталися так. Спустившись до капітанської каюти, Вармс знайшов у ній суднового інженера Еббота і де Вітта, який ще стояв над трупом капітана. Побачивши Вармса, Еббот ніяково пояснив, що опинився тут випадково: проходив, мовляв, коридором, побачив розчинені двері і зайшов. Еббот був у парадному кітелі — видно, танцював на балу.
— Він мертвий, — сказав де Вітт. — Я прийшов надто пізно. Але я певен: помер він неприродною смертю.
Вармс і Еббот мовчали, стежачи, як лікар нервово міряє кроками каюту. Так минуло кілька тяжких хвилин. Потім де Вітт сказав:
— Давайте-но перенесемо його на ліжко.
Удвох з Вармсом вони насилу підняли тіло капітана; Еббот і не поворухнувся, щоб допомогти їм.
— Ось ключі,— лікар простягнув Вармсу низку ключів, яку щойно видобув з кишені капітанового кітеля. — Замкніть каюту, сюди не можна пускати нікого, крім поліції.
В цю мить вони обидва почули, що Еббот щось шепоче.
— Про що це ви? — запитав його Вармс.
— Як же це сталося?.. Дві години тому я розмовляв з ним у радіорубці. Але тепер… тепер я пригадую: він наче передчував близьку смерть. Взагалі, він виглядав дивно і дивно поводив себе. Він ледь упізнав мене…
— Просто його стурбувала звістка про наближення шторму, — знизав плечима Вармс. Але Еббот енергійно захитав головою.
— Ні, ні! Він тоді ще не знав про шторм. Звістка надійшла значно пізніше. Радист відразу ж подзвонив мені.
Де Вітт раптом швидко підійшов до ліжка, відкинув ковдру, розстебнув капітанів кітель, сорочку. Уважно оглянув розпростерте тіло. Коли ж підвів голову, очі його суворо заблищали:
— Щось тут не так, Еббот. Кажете, дві години тому? Цього не може бути, бо вже чітко виступили трупні плями. А це означає, що він мертвий вже понад дві години.
— Але я точно пам'ятаю, що о сьомій зайшов до радіорубки і зустрів там старого…
— Гадаю, тут краще розбереться поліція. — Де Вітт махнув рукою і попрямував до дверей. Еббот і Вармс пішли слідом за ним, і помічник капітана
замкнув каюту. В коридорі не було нікого; здалеку, з великого салону, линула музика.— Вони там розважаються, — сказав де Вітт, поклавши руку на плече Вармса, — і чекають капітана, який обіцяв завітати на прощальний бал. Але їм зовсім не обов'язково знати правду, чи ж не так, Вармс?
Звуки вальса линули коридором, але їх уже заглушало завивання вітру.
— Наближається шторм… Ні, доктор, я їм нічого не скажу. Але бал треба кінчати. До речі, ніхто тоді й не помітить відсутності капітана.
Тут втрутився Еббот.
— Краще зробимо так: я піду до салону й скажу, що погода зіпсувалася, а тому капітан на містку і прийти не зможе. А вони нехай ще годинку потанцюють, адже шторм ще не розгулявся.
І, не чекаючи відповіді, Еббот повернувся й пішов коридором. Де Вітт іронічно подивився йому вслід.
— Цьому гульвісі аби розважатися. «Ще годинку потанцюють». Сьогодні вранці старий дав йому доброго прочухана: йому доповіли, що Еббот знову ночував у однієї з пасажирок…
Приголомшений тим, що скоїлося, а ще більше відповідальністю, яка зненацька звалилася на нього, Вармс не слухав лікаря. Він хотів був іти нагору, але де Вітт зупинив його.
— Я не хотів казати це при Ебботі, Вармс, але Вільмотта отруєно…
— Звідки ви це взяли?
— Труп виглядає саме так. І ще…
— Кажіть!
— Я лікар, а не поліцай. Але мушу сказати вам, що Вільмотта отруїла та людина, з якою він пив сьогодні ввечері. Я знайшов дві склянки, на дні одної з них збереглися залишки якогось порошку. Я сховав склянки для поліції, заховав надійно. Гадаю, вона швидко з'ясує, з ким саме пив Вільмотт, адже на них є чіткі відбитки пальців.
Вармс схопив лікаря за плечі.
— Еббот був у каюті, коли ви знайшли ті склянки?
— Так, він саме зайшов. Я навіть зрадів, що є свідок, бо тепер на склянках є відбитки також і моїх пальців.
Вармс важко зітхнув і почав підніматися сходами, що вели до капітанського містка.
Шторм наздогнав «Моро Касл» о 22.50. Важкі хвилі почали розгойдувати велетня, мов іграшку. Бал закінчився раніше, ніж Вармс наказав припинити його; пасажири розійшлися по своїх каютах. По радіо передали заспокійливі слова: «Небезпеки немає ніякої. На добраніч». У машинне відділення надійшов наказ збільшити хід.
О 23.10 «Моро Касл» перебував за сорок миль від маяка Скотленд-Лейт. Шторм не вщухав, машини працювали на повних обертах. Раптом хтось почав смикати дверці рубки. Ще і ще раз. Нарешті, вони розчинились, і на порозі з'явився матрос. Штормовий вітер штовхнув його в рубку, і, щоб не впасти, матрос вхопився за Вармса.
— Сер, — прошепотів він, — на, кораблі дим…
— Де саме?
— З вентилятора надбудови, сер.
Треба було терміново послати офіцера, краще інженера, щоб з'ясувати походження диму. Вармс схопив телефонну трубку, набрав номер Еббота. Той не відповідав. Вармс подзвонив у машинне відділення, потім у кочегарку. Еббота не було й там. Вилаявшись, Вармс кинув трубку на важіль; він витратив на розшуки цього ледаря кілька дорогоцінних хвилин.