Вбивство на 31-му поверсі

Поки складали список, обидва вони сиділи мовчки. Нарешті Єнсен спитав:

— Які ваші головні обов'язки?

— Наймати редакційний і адміністративний персонал. Дбати, щоб йому добре працювалося. А ще…

Він замовк і усміхнувся на весь свій жаб'ячий рот: жорстоко, холодно і цього разу невдавано.

— А ще усувати з видавництва тих, хто зловживає нашим довір'ям, і пильнувати, хто сам себе не пильнує.

За якусь мить він додав:

— Звичайно, до таких заходів ми вдаємося лише в крайній потребі і в найгуманнішій формі,— зрештою, це взагалі наш стиль роботи.

Знов запала мовчанка Комісар Єнсен сидів непорушно й дослухався до гучного ритму Дому.

Зайшла секретарка зі списком у двох примірниках. У ньому було дванадцять прізвищ. Директор переглянув список:

— Двоє з цих людей померли, як пішли на пенсію, — сказав він. — А один виїхав за кордон. Я знаю напевне.

Він витяг з нагрудної кишені авторучку і викреслив три прізвища. Тоді віддав список відвідувачеві.

Єнсен швидко перебіг його очима. Проти кожного прізвища стояв рік народження і ще якісь примітки, наприклад: «Пішов на пенсію достроково» або «Пішов за власним бажанням». Він обережно згорнув список і сховав до кишені.

Наостанці вони ще перемовилися з директором кількома фразами.

— Дозвольте спитати, чому ви так цікавитеся тими дипломами?

— Це службове доручення, яке я не вповноважений обговорювати.

— Може, котрийсь із наших дипломів попав у негідні руки?

— Не думаю.

У ліфті з Єнсеном спускалося ще двоє чоловіків. Обидва були дуже молоді, обидва курили й розмовляли про погоду. Якимось нервовим, уриваним жаргоном — наче якоюсь зашифрованою мовою. Невтаємниченій людині було важко їх зрозуміти.

Коли ліфт порівнявся з вісімнадцятим поверхом, до нього зайшов шеф. Він неуважно кивнув головою і повернувся до стіни. Обидва журналісти погасили цигарки і скинули кашкети.

— Аж дивно, весна й сніг, — сказав один пошепки.

— Мені так шкода бідних квіточок, — озвався шеф глибоким, приємним голосом.

Але не глянув на того, до кого звертався. Стояв і далі, обернувшись до алюмінієвої стіни кабіни. Більше дорогою розмов не було.

У вестибюлі Єнсен зателефонував до лабораторії.

— Ну що?

— Ви мали слушність. На папері видко слід позолоти. У клеї під літерами. Дивно, що ми досі цього не помітили.

— Ви так гадаєте?

15

— З'ясуйте адресу цього чоловіка. Негайно. Начальник патруля клацнув закаблуками й пішов. Комісар Єнсен узявся вивчати список, що лежав перед

ним на столі. Він висунув шухляду, дістав лінійку й рівненько перекреслив троє прізвищ. Тоді перенумерував решту, від першого до дев'ятого, позирнув на годинника й чітко вивів зверху: «Четвер, 16 год. 25 хв.».

Потім вийняв із шухляди чистого нотатника, розгорнув його на першій сторінці й написав: «Номер 1. Колишній завідувач відділу передплати, 48 років, одружений, пішов на пенсію достроково через хворобу».

За дві хвилини повернувся начальник патруля з адресою. Єнсея переписав її, згорнув нотатник, сховав його у спідню кишеню й підвівся.

— Добудьте відомості про решту, — мовив він. — Приготуйте їх до мого повернення.

Він поминув центр міста з установами й крамницями, проїхав повз Палац профспілок і разом з потоком інших машин подався в західному напрямку. Машини мчали рівною широкою автострадою, що пролягала через промисловий район та житлові масиви, де одноманітними колонами височіли будинки, в які люди приїздили тільки ночувати.

В ясному сяйві призахідного сонця чітко вирізнялася сіра хмара фабричного диму. Вона була метрів п'ятнадцять завтовшки й висіла над містом, немов ядучий туман.

Уже кілька годин тому Єнсен випив дві склянки чаю і з'їв чотири сухарі. Тепер у нього знов боліло в правому боці під ребрами, тупо, набридливо, ніби хтось повільно свердлив тіло. Та, незважаючи на біль, йому й далі хотілося їсти.

Ще через кілька миль почалися старіші й занедбаніші будинки. Вони стирчали, немов стовпи, серед буйної, здичавілої зелені, місцями тиньк із них поодпадав, оголюючи нерівні, вивітрені бетонові панелі, в багатьох вікнах не було шибок. Відтоді як уряд десять років тому зумів розв'язати житлову кризу завдяки будівництву типових висотних будинків з однаковими стандартними квартирами, давні околиці спорожніли. Тепер вони здебільшого були заселені ледве на третину. Решта помешкань стояли порожні, вони руйнувались, як і самі будинки. Відколи вони стали нерентабельні, ніхто не піклувався про них, не лагодив їх. А що вони й збудовані були погано, то занепадали швидко. Багато закладів збанкрутувало й перестало існувати, інші будинки власники просто залишали, а як ще й статистика довела, що в кожного має бути своя машина, то вже ніякий комунальний транспорт не сполучав цих околиць з містом.

У буйних кущах навколо будинків валялися поламані частини машин і целофанові обгортки. Міністерство соціального забезпечення вважало, що ті будинки поступово заваляться, і околиці автоматично, без зайвих витрат, почали обертатися на смітники.

Єнсен звернув з автостради, переїхав через міст і опинився на довгастому, зарослому листяними породами дерев острові. Вздовж берега на ньому було повно басейнів, тенісних майданчиків, доріжок для верхової їзди і білих вілл. За кілька хвилин він зменшив швидкість, завернув ліворуч, проминув дві чавунні високі брами, заїхав перед будинок і спинився.

Вілла була велика й розкішна, її скляна передня стіна, бездоганно чиста, ще дужче посилювала враження пишноти. Коло входу стояло три машини, одна з них велика, сріблястого кольору, була закордонної марки, остання модель року.

Єнсен піднявся східцями і, поминувши фотоелемент, почув у будинку мелодійний дзвінок. Двері зразу відчинила молода жінка в чорній сукні й білій накрохмаленій мереживній наколці. Вона попросила Єнсена зачекати, а сама зникла в будинку. В передпокої і там, куди ще Єнсен міг досягти оком, панувала модерна безликість. Така сама холодна вишуканість, як і в кабінетах дирекції видавництва.

У передпокої, крім Єнсена, був ще якийсь юнак років дев'ятнадцяти. Він сидів у кріслі з крицевих трубок, ви-тягши ноги й тупо дивлячись поперед себе.

Той, задля кого Єнсен приїхав сюди, виявився засмаглим, блакитнооким чоловіком з бичачим карком, пихатим виразом обличчя і вже видимими ознаками майбутньої огрядності. Він був у спортивних штанях, сандалях і елегантній куртці з якоїсь пухнастої тканини.

— У чім річ? — непривітно спитав він. — Відразу вам кажу, що я зовсім не маю часу.

Єнсен підступив до нього й показав свій службовий знак.

— Я Єнсен, комісар шістнадцятої дільниці. Веду слідство в справі, що стосується вашої колишньої посади й місця роботи.

Постава й обличчя господареве змінилися. Він неспокійно хитнувся, мало не впавши, і тривожно забігав очима по передпокої.

— На бога, — промурмотів він, — не тут. Не тут, при… Ходімо до мене… або в бібліотеку… так, краще в бібліотеку. — Він непевно махнув рукою, ніби хотів відвернути Єн-сенову увагу, й додав: — Це мій син.