Вечори на хуторі біля Диканьки
Шрифт:
«Навіщо це я запитав здуру, чим він мастить чоботи!» промовив Чуб, поглядаючи на двері, куди вийшов голова: «ну, і Солоха! Такого чоловіка засадити в мішок!., бач, чортова баба! а я дурень… та де ж той проклятий мішок?»
«Я кинула його в куток, там більше нічого нема», сказала Оксана.
«Знаю я ці штуки, нічого нема! дайте його сюди: там ще один сидить! струсніть його гарненько… що, нема? бач, проклята баба! а подивитись на неї: як свята, наче й скоромного ніколи не брала в рот».
Але покиньмо Чуба виливати на дозвіллі свою досаду і вернімось до коваля, бо вже надворі, певно, година дев'ята.
Спочатку страшно здалося Вакулі, коли піднявся він від землі на таку висоту, що нічого вже не міг бачити внизу, та пролетів, як муха, під самим місяцем так, що якби не нахилився трохи, то зачепив би його шапкою. Однак трохи згодом він підбадьорився і вже став навіть кепкувати з чорта. Його забавляло надзвичайно, як чорт чхав і кашляв, коли він скидав з шиї кипарисового хрестика та підносив до нього. Навмисно підіймав він руку почухати
[37]
Форейтор — верхівець, що сидить на передньому коні при запрязі цугом.
Здивовано оглядався коваль на всі боки. Йому здавалося, що всі доми вп'ялися в нього своїми незчисленними вогняними очима і дивились. Панів, у критих сукном шубах, він бачив так багато, що не знав, перед ким шапку скидати. «Боже ти мій, скільки тут панства!» подумав коваль. «Я гадаю, що кожен, хто тільки пройде вулицею в шубі, то й засідатель, то й засідатель! а ті, що катаються у таких чудових бричках із віконцями, ті, як не городничі, то вже, певно, комісари, а може, ще й більше». Його слова перервані були запитанням чорта: «Чи просто їхати до цариці?» — «Ні, страшно», подумав коваль. «Тут десь, не знаю, стоять запорожці, що проїздили восени через Диканьку. Вони їхали з Січі з паперами до цариці; все б таки порадитися з ними. Гей, сатано, залазь-но до мене в кишеню та веди до запорожців!» Чорт в одну хвилину схуд і зробився таким маленьким, що легко вліз йому в кишеню. А Вакула не встиг оглянутись, як опинився перед великим будинком, зійшов, сам не знаючи як, на сходи, відчинив двері й подався трохи назад від блиску, побачивши пишно оздоблену кімнату, але трохи підбадьорився, впізнавши тих самих запорожців, що проїздили через Диканьку; вони сиділи на шовкових диванах, підібгавши під себе намащені дьогтем чоботи, і курили щонайміцніший тютюн, який називали звичайно корінцями. «Здорові були, панове! помагай вам, боже! осьде побачились!» сказав коваль, підійшовши близько та вклоняючись до землі.
«Що то там за чоловік?» запитав той, що сидів перед самим ковалем, у другого, що сидів далі.
«А ви не впізнали?» сказав коваль: «це я, Вакула, коваль! Коли проїздили восени через Диканьку, то прогостювали, дай вам, боже, всякого здоров'я та довголіття, без малого два дні. І нову шину тоді натяг на переднє колесо у вашій кибитці!»
«А!» сказав той-таки запорожець: «це той коваль, що малює знаменито. Здоров, земляче! Чого тебе бог приніс?»
«Атак, захотілося подивитись, кажуть…»
«Що ж, земляче», сказав запорожець, набундючившись і бажаючи показати, що він може говорити і по-російському, «што, балшой город?»
Коваль і собі не хотів осоромитись та виявити себе новаком, до того ж, як уже мали нагоду бачити нижче, він знався і сам на письменній мові. «Губернія знатная!» відповів він байдуже: «що й казати, доми балшущиє, картини висять скрозь важниї. Многії доми списані буквами з сухозлотки до чрезвичайності. Нічого казати, чудесна пропорція!»
Запорожці, почувши коваля, що так вільно говорив, зробили висновок дуже для нього вигідний.
«Потім побалакаємо з тобою, земляче, більше, а тепер ми їдем зараз до цариці».
«До цариці? а будьте ласкаві, панове, візьміть і мене з собою!»
«Тебе?» промовив запорожець з таким виглядом, з яким говорить дядька до чотирилітнього свого вихованця, що просить посадовити його на справжнього, на великого коня. «Шо ти будеш там робити? Ні, не можна». При цьому обличчя його набрало поважного виразу. «Ми, брат, будемо з царицею розмовляти про своє».
«Візьміть!» домагався коваль. «Проси!» шепнув він тихенько чортові, вдаривши кулаком по кишені. Не встиг він цього сказати, як другий запорожець промовив: «Візьмімо його справді, братця!»
«Чому ж і не взяти!»
промовили інші.«Надівай же одяг такий, як і ми».
Коваль кинувся натягати на себе зелений жупан, коли враз двері відчинилися, увійшов із позументами чоловік і сказав, що пора їхати.
Дивно знову здалося ковалеві, коли помчав він у величезній кареті, гойдаючись на ресорах, коли по обидва боки повз нього бігли назад чотириповерхові будинки, а брук з громом, здавалося, сам котився під ноги коням. «Боже ти мій, яке світло!» думав собі коваль: «у нас вдень не буває так ясно».
Карети зупинилися перед палацом. Запорожці вийшли, увійшли у розкішні сіни й почали йти по сліпучо освітлених сходах.
«Що за сходи!» шепотів сам до себе коваль: «шкода ногами топтати. Які прикраси! от кажуть: брешуть казки! який чорт брешуть! Боже ти мій! що за поруччя! яка робота! Тут самого заліза карбованців на п'ятдесят пішло!»
Уже піднявшись на сходи, запорожці пройшли першу залу. Несміливо йшов за ними коваль, боячись на кожному кроці посковзнутись на паркеті. Пройшли три зали, а коваль усе ще не переставав дивуватися. Увійшовши до четвертої, він мимоволі підійшов до картини, що висіла на стіні. Це була пречиста діва з дитятком на руках. «Що за картина! яке чудове малювання!» міркував він: «от, здається, говорить! здається, жива! а дитя святе! і рученята згорнуло! і усміхається, бідненьке! а фарби! Боже ти мій, які фарби! тут вохри, я думаю, і на копійку не пішло, а все мідянка та бакан. А голуба так і горить! лепська робота! мабуть, грунт наведено було блейвасом [38] . Проте, хоч яке предивне тут малювання, ця мідна ручка», провадив далі він, підходячи до дверей і мацаючи замок: «ще більшого гідна подиву. Ех, як чисто вироблено! Це все, я думаю, німецькі ковалі за найдорожчі ціни робили…» Може б, довго ще міркував коваль, якби лакей з галунами не штовхнув його під руку та не нагадав, щоб не відставав від інших. Запорожці пройшли ще дві зали й зупинились. Тут велено було їм дожидати. В залі товпилося кілька генералів у гаптованих золотом мундирах. Запорожці вклонилися на всі боки й стали купою. Через хвилину ввійшов, у супроводі цілого почту, величний на зріст, огрядний чоловік у гетьманському мундирі, в жовтих чобітках. Волосся на ньому було розкуйовджене, одне око трохи підсліпувате, на обличчі позначалась якась погордлива величність, у всіх рухах видно було звичку владарювати. Всі генерали, що досі бундючно походжали в золотих мундирах, заметушились і з низькими поклонами, здавалося, ловили кожне його слово й навіть щонайменший рух, щоб ту ж мить полетіти виконувати його. Але гетьман не звернув навіть і уваги, ледве кивнув головою та й підійшов до запорожців.
[38]
Блейвас — свинцеве білило.
Запорожці вклонилися усі в ноги.
«Чи всі ви тут?» запитав він протяжно, вимовляючи слова трохи в ніс.
«Та всі, батьку!»відповіли запорожці, кланяючись знову.
«Не забудете говорити так, як я вас учив?»
«Ні, батьку, не забудемо».
«Це цар?» спитав коваль в одного із запорожців.
«Куди тобі цар! це сам Потьомкін», відповів той.
У другій кімнаті почулись голоси, і коваль не знав, куди подіти свої очі, коли увійшло безліч дам в атласних вбраннях з довгими хвостами і придворних у гаптованих золотом каптанах та зі жмутками позаду. Він тільки бачив самий блиск і більше нічого. Запорожці раптом усі попадали на землю й закричали в один голос: «Помилуй, мамо! помилуй!»
Коваль, не бачачи нічого, простягся й собі, з усією щирістю, на підлозі.
«Встаньте!» пролунав над ними владний і разом приємний голос. Деякі з придворних заметушились і штовхали запорожців.
«Не встанемо, мамо! не встанемо! помремо, а не встанемо!» кричали запорожці.
Потьомкін кусав собі губи, нарешті, підійшов сам і владно шепнув одному з запорожців. Запорожці підвелися.
Тоді насмілився й коваль підвести голову і побачив перед себе невелику на зріст жінку, трохи навіть огрядну, напудрену, з голубими очима і воднораз з тим велично усміхненим виразом, який так умів підкоряти собі все і міг тільки належати жінці, що царює.
«Ясновельможний обіцяв мене познайомити сьогодні з моїм народом, якого я ще досі не бачила», казала дама з голубими очима, розглядаючи з цікавістю запорожців. «Чи добре вас тут приймають?» провадила вона далі, підходячи ближче.
« Та спасибі, мамо!Харч дають добрий (хоч барани тутешні зовсім не те, що в нас на Запорожжі), чому ж не жити як-небудь?..»
Потьомкін скривився, бачивши, що запорожці кажуть зовсім не те, чого він їх учив…
Один із запорожців, прибравши поважної пози, виступив наперед: «Змилуйся, мамо! навіщо губиш вірний народ? чим прогнівили? Хіба держали ми руку поганого татарина; хіба згоджувалися у чому-небудь з турчином; хіба зрадили тебе ділом або помислом? За що ж неласка? перше чули ми, що велиш скрізь будувати фортеці проти нас; потім чули, що хочеш повернути на карабінерів;тепер чуємо про нові напасті. Чим завинило запорозьке військо? чи не тим, що провело твою армію через Перекоп та допомогло твоїм генералам порубати кримців?..»