Великий день iнкiв

Печера!

По одному обережно входять бійці під важке склепіння. Моторошно лунають кроки.

Орнандо йде першим, високо тримаючи над головою смолоскип. Вогкий морок ніби обгортає вогонь непроникним чорним ковпаком.

Ідуть довго, ідуть крізь пітьму, крізь холодний сон віків. І враз, наче хмара розітнулася над головою, стає світло й просторо. Велетенський підземний грот приймає в свої обійми бійців.

Сумна картина постає перед очима людей. Важко повірити в те, що вони бачать. Скрізь під стінами, на землі, в западинах невиразно біліють людські кістяки, великі, маленькі, перемішані з землею, прикриті зотлілими шматками матерії.

— Більше трьохсот, — шепоче Орнандо.

— Вони прийшли сюди сім’ями, сподіваючись переждати тут натиск апіака, — пояснює голландець. — Але Ганкаур блокував печеру і зморив тауліпанг голодом.

Орнандо вище піднімає смолоскип. Жовтаве світло зливається із кволими променями сонця, що ллються згори.

— Ми ще згадаємо цю печеру, — промовляє молодий креол, немов складаючи клятву. — Ми ніколи не забудемо останньої стежки вільних людей сельви.

Того ж дня за наказом доктора Коельо Ганкаур був арештований.

— П’єтро, — тремтливим від хвилювання голосом сказав командир повстанців. — Ти був моїм сином і лишився ним. Ти привів до нас своїх воїнів, щоб допомогти нам в боротьбі за свободу. Я знаю все. Знаю, як ти піднявся на священну гору Комо і запалив там сигнальний вогонь. Але ти вчинив стільки злочинів, що їх не може простити людська совість. Хай суд республіки вирішить твою долю.

Біля намету горить багаття, з голубими жилками пригасаючих гіллячок по краях і веселими тріпотливими пелюстками вогню всередині. Високе небо мірно гойдається, спливає на землю зоряним пилом. Тихо нашіптує щось сельва. На далеких постах перегукуються вартові.

— Завтра в дорогу, — каже Крутояр. — Велика Амазонка давно заждалася нас.

— Я б охоче вирушив додому, — сонно бурмоче Бунч, розсовуючи паличкою гілля.

— Але маршрут є маршрут, — посміхається до нього професор. — Найцікавіше ще попереду.

— Боже, боже!.. — Бунч вкладається боком на теплу землю. — Ще цього мало!

Олесь спить біля батька, поклавши йому на коліна голову. Спить і Самсонов. Чути його могутнє хропіння. Права рука стиснута в кулак. Здається, він тримає мачете, яким щойно прокладав собі дорогу через сельву.

Ще будуть дороги попереду, важкі її радісні, дороги надії і дороги втрат.

З сусіднього намету чути притишену розмову. Часом хтось б’є по столу кулаком. Лунає сміх. Це доктор Коельо й Філіппе Россаріо ждуть радіоповідомлення з столиці.

Що буде завтра?

Крутояр встає, розправляє плечі, дивиться вгору, понад лісом. І йому здається, що серед зірок він бачить нетлінне, навіки запалене вогнище на священній вершині Комо. “Тепер я знаю, чому плаче ночами дерево-маканілья, — думає професор з тихою журбою в серці. — І чому пісні цієї країни такі безпросвітно сумні”.

В гущавині сельви перегукуються вартові. Вітер шелестить листям дерев. Десь за горою Комо розкочуються грозовиці.