Вершини

— Нормально?

— Ну, не нормально, але все ж можна буде ходити,— відповів чесно хірург.— Про гори доведеться забути. А так, по рівному, та ще з гарненьким ціпочком...

«Ну, це ще подивимось! — подумав тоді Анатолій.— 3 ціпочком!..»

Повернувся в палату незвично веселий і з того дня не міг дочекатись, коли його візьмуть на операцію.

В нього залишаться ноги! Він буде ходити!

Про те, що прилітає Елла, дізналися од Пашки: в'їхав до палати у кріслі, вимахуючи телеграмою:

— Толя! Вітю! Танцюйте!

— Сам потанцюй!

Лежали обоє після перев'язки.

— Дівчата прилітають, а ви порозлягалися моржами!

— Дай сюди! — зірвавсь Якубенко.

Вихопив, прочитав, зблід на виду. Ліг, прикрив

долонею очі.

В той день тільки й розмов було про майбутні відвідини.

— Отже, так: щоб дівчата й не здогадались, що з нами... Нічого демонструвати їм наші жалюгідні кінцівки!

— Соплі тримать при собі!

— Та чого ви на мене витріщились? Ще подивимось, хто буде скиглити!

Й особисто до Пашки:

— Якщо надумаєшся розповісти при дівчатах хоч один із своїх смердючих анекдотів, встромимо в унітаз головою!

— Хто смердючіший, ще невідомо. Позаростали, як свині!

— Ай справді, мужики, якось воно не той... Дівчат налякаємо на смерть.

— Полундра! Всім поголитись!

Легко сказать — поголитись! А чим? Поклялися ж ще у Владивостоці: не чіпати борід, поки додому повернуться.

— Хіба що попросити в Івана Андрійовича?

— Він електричною голиться. Електрична наші щетини не візьме.

І тоді пролунав збентежений голос Пашки:

— У мене ось бритва. З лезами.

— Ага! — повернулись в його бік бородами.— Знайшовся-таки віровідступник! На вогнище його! На ешафот!

— Хлопці, їй-богу ж, прихопив машинально! На Ключевській поліз у рюкзак — лежить. Не пам'ятаю, коли вкинув.

— Гаразд,— сказав Якубенко, в нього борода найгустіша,— заради такого випадку прощаємо. Леза які?

— «Нева». Всього одне.

— Ясно. Хотів поголитись таємно? Повернутися красенем? Перехопити всіх наших дівчат?

— На вогнище його!

— Прощаємо й це! — імператорським жестом підняв Якубенко руку.— Давай сюди!

Заволодівши бритвою, виголосив:

— Поголяться всі. Окрім Пашки.

А в Пашки особливо огидна борідка. Кущами.

Сміялися. Просто сміхом заходились, дивлячись на Пашку. І довели його до того, що Пашка став лаятись. Гірше Пахомова.

— Вам, паразитам, хіба телеграми!.. Вам похоронки розносити!

— Гаразд,— сказав тоді Анатолій: він сміявся разом з усіма, і сміх оцей його прямо-таки обпо-ліскував. Ламав похмурість, як кригу.— Заради такої звістки простимо йому й це.

— Тільки з однією умовою,— втрутився Серьожа,— голитиметься після мене.

В Серьожки, в рудопера, не борода — щітка сталева. Машина наїде — скатам кінець! Можна уявити, що лишиться од леза, коли він поголиться.

І тут пожаліли віровідступника Пашку: вирішили, що це вже для нього занадто. Поголиться перед Сергієм.

Голились всією палатою. Намилювали бороди й вуса, помазка не жаліючи, дерли — тільки шкіра тріщала, виринали обличчя, молоді та світлі, з такою єдвабною шкірою, що долоня мимоволі тягнулась — діткнутись, погладити, сто пудів із себе скидали. І молоденька сестричка Ніна, що заскочила перед тим як іти додому, тільки долонями сплеснула:

— Боже, хлоп'ята, це ви чи не ви?

— Ми, Ніночко, ми!

Ніна чомусь розплакалась. Може, тому, що поквапилася вискочити заміж за якогось там лейтенантика, а тут отакі хлопці, а може, й від чогось іншого, бо хто їх розбере, жінок? Хто їх, жінок,

розгадає, коли вони можуть за якусь дрібницю, не варту й понюху, так тебе гризти, що світ буде не милий, а разом зібратись та й полетіть, не вагаючись, на край цього ж білого світу, щоб тільки глянути на тебе, тільки діткнутись до тебе, тільки всміхнутись... Отак вони і ввалилися з морозу, дві представниці цього загадкового племені, немов бігли на лекції та по дорозі й заскочили, увішані, як новорічні ялинки, пакунками, з такими щоками червоними, з такими очима блискучими, що світ весь перевернувся в палаті і все, досі застигле й понуре, безнадійне та болісне, тріснуло враз та й, ламаючись, зрушило з місця.

Валя зайшла, звісно ж, першою, і всі бачили тільки її: кожному мимоволі хотілось замружитись. Валя привіталася весело, усміхалася всім, як артистка, і всіх обдаровувала приязним поглядом, але й усміх оцей, і погляд оцей були якісь безадресні, наче дівчина не бачила, хто перед нею: так дивиться жінка, коли десь поряд коханий. Вона його відразу й побачила, не могла не побачить, і пішла прямо до нього, смикаючи, зриваючи рукавичку, що ніяк не хотіла скидатись, і розкішні губи її вже тремтіли, а він блід усе більше, немов з кожним кроком її спливав кров'ю, і мовчки, й якось аж суворо дивився, на неї.

А при самісіньких дверях, ледь переступивши поріг, застигла ще одна постать, і ніхто, засліплений Валею, спершу її й не помітив, ніхто, крім Анатолія:

— Ел! Якими вітрами?

їжакуватий, насмішкуватий, сидів він у ліжку, прикривши ковдрою ноги, і не було в палаті людини, безтурботнішої та веселішої од Анатолія.

— Болить? Що ти, Ел! Давно вже й забули!

В Елли все ще пітніють окуляри, і вона їх, щоб

протерти, знімає, і тоді обличчя її стає дитинно-беззахисне.

— Та не журися, Ел, ми ще з тобою поганяєм на лижвах!

Потім, увечері, коли дівчата пішли (зупинились в готелі), Якубенко сказав Анатолієві:

— Тепер мені нічого не страшно.

Анатолій же подумав про інше: як добре, що є

на світі людина, якій потрібен твій захист!

Пашку й Пахомова виписали через місяць після того, як полетіли дівчата, бо в обох усе заживало, і вони подалися додому майже цілі: той пальця недорахувався, той — півпальця: дрібниця супроти того, що чекало на Якубенка, а тим більш — на Анатолія. Ось і Дахін своє вже відбув, і Серьожка-рудопер, повезли на операційний стіл і Якубенка (їхав — показував хлопцям два пальці руки, складені в літеру «V» — вікторія, перемога), Анатолія ж все не брали й не брали, відкладаючи з дня на день, з тижня на тиждень, воюючи за кожен міліметр живої тканини, що мала нарости на його оголених кістках. І як йому не хотілося часом закричати: «Ріжте!» — до відчаю хотілось,— яка чорна розпука не підступала часом до нього, він все ж знаходив у собі сили терпіти й лежати, лежати і терпіти, бо все життя його тепер складалось суціль із терпіння... Терпіть до того дня, коли Валя з особливо ласкавим обличчям, цей операційний ангел у білому, вкотила свій «катафалк» і спитала його так, наче від нього залежало, робити операцію чи не робити:

— Поїхали, Толю?

— До загсу?

— До загсу,— вперше погодилась вона й головою кивнула, ще й зблиснули сльози в очах, але що то за наречена без сліз!

Хоч Анатолій одразу ж на неї й нагримав:

— Валю, кому треба плакати, вам чи мені?!

— Якщо до загсу, то, мабуть, таки мені,— розсміялась крізь сльози сестра.

— Отак краще. Запам'ятайте, Валюшо: вам дуже личить, коли ви всміхаєтесь. Тож частіше всміхайтесь!

І ще спитав Івана Андрійовича, коли вже лежав у операційній: