Вершини

– Ви, здається, шановний, заспали?

Анатолій! Коли він встиг підхопитись?

В пічці весело потріскують дрова, гарячі хвилі пливуть по нашій парусиновій хатині.

– Чай готовий, маестро.

Анатолій уже вдягнений-узутий. Пригадую, що сьогодні ж у нього радіозв'язок. Перед сніданком.

– Готуйтесь штурмувать Тау-Міку,– каже, йдучи до виходу.

Тау-Міку? Сьогодні?

Обпалений радісним збудженням, вилітаю з постелі.

Тау-Міка! Вінець моїх турмалінових мрій!

– Не сьогодні,– охолоджує мене Анатолій.– Сьогодні підніметесь на скаполітову гірку.

Що ж, спасибі й за це. Скаполітова гірка височіє прямо над табором. Вгорі, вінчаючи перевал, стирчать плескаті скелі. Як вуха у гігантського динозавра. Під тим гребенем рівно о дванадцятій здіймаються бурі султани. Здригається земля, серія вибухів колише долину: робота Абоса. Щодня він піднімається в гори з мотком бікфордового шнура на шиї – досить небезпечна прикраса, якщо до неї приєднать вибухівку. Тим більше, що ліву нагрудну кишеню віддимають капсулі-детонатори. Не хочеться й думати, що може статися, коли Абос спіткнеться і впаде тими капсулями на каміння. Але нічого не вдієш: як його не вичитує Анатолій, Абос уперто набиває кишені детонаторами.

– Е-е... На те воля аллаха.– І любовно погладжує віддуту кишеню.

За Абосом тягнеться ціла процесія з вибухівкою в червоних пакетах. І трохи незвично бачити й муллу з пекельним начинням за святими плечима. Що ж поробиш, хліб не дається даром навіть муллі.

Соня піднімається вгору трохи пізніше. Йде легко й вільно, мов пританцьовує. Тільки в природжених горянок отака горда й граційна хода.

Я ж повзу слимаком. Шістсот сорок метрів... Усього шістсот сорок... Дитині пробігти – раз плюнути! Якби ж вони, оці кляті метри, та не стояли сторчма!

Ноги – мов гирі пудові, легені набиті гарячою ватою. На ній моментально згорає той мізерний кисень, що його жадібно розтулений рот вбирає з розрідженим повітрям. Кожна клітина мого немічного тіла волає за киснем... задихається без кисню... і я, ступивши десяток-другий кроків, лягаю безсило на щебінь. З відчаєм дивлюся на гребінь, що все віддаляється: мені вже не віриться, що зможу до нього доповзти.

На мить появляється думка: а навіщо? Нащо оці муки? Що примушує мене дертись на цю прокляту гору? Я не геолог, не робітник, я вільна людина, хочу – йду, хочу – не йду, то чи не краще повернути, поки не пізно, назад? Але якась сила штовхає мене все вище й вище, примушує переставляти ватяні ноги, чіплятися за виступи скель. Щось сильніше за втому, за біль, за відчай.

І я поступово наповнююсь злістю на себе. На своє таке незграбне, ненатреноване тіло. «Брешеш, дійдеш!.. Здохнеш – дійдеш!.. Ану, піднімайся, ледащо нещасне!»

Гребінь появився так несподівано, що я спершу

не повірив: невже доповз? А коли повірив, коли притулився спиною до кам'яної стіни, коли глянув донизу в долину, на цяцькові звідси наметики і тонку нитку сухого річища, коли ввібрав зором ближчі й дальші хребти, що купались у неправдоподібно густій синяві, і вітер, зовсім інший, аніж внизу, без пилюки й піску, чистий гірський вітер дихнув у обличчя, остудив розпарені груди, і біла-пребіла хмаринка несподівано вигулькнула поруч та й застигла здивовано, м'яко торкнувшись очей,– коли подумав, що на оцій горі вже ніщо не стоїть вище од мене – я найвище, я над усім, вгорі – тільки небо, захочу – і до нього дістану,– коли все це відчув, то всі мої муки, вся моя втома стали нічого не варті супроти цієї урочистої миті!

Ось я зібрався, дійшов, довівши, що ще чогось вартий!

Гей, ви, там, унизу, дрібненькі комахи, прикуті до земного тяжіння! Хоч озовіться, якщо не можете піднятись до мене!

Озвався Абос. Здригнулась земля, захиталася скеля, шарпонуло повітря – перед очима злетіло каміння. Не встиг упасти, забитись в щілину, як ударило знову й знову: Абос вирішив, мабуть, висадити в повітря всю гору. Притискався до скелі, з острахом дивлячись на каміння, що дощем сипалось недалеко од мене. Пригостить отаким камінцем, і вже не підеш – знесуть.

Переждавши, поки одгриміли вибухи й осіла руда хмара, спускаюся донизу. Беручи трошки правіше, поза скелями, які й захистили мене од каменепаду.

Глибокий рів підрізав схил гори. Там уже кипіла робота: оголені до пояса таджики викидали породу. Тут я вперше побачив уславлений «таджиць-кий екскаватор» – мудру вигадку народу, який одвіку живе й трудиться в горах. До великої совкової лопати прив'язано мотуз. Двоє тримають той мотуз за обидва кінці, третій заганяє лопату в грунт. Помах рук, мотуз натягується, лопата злітає вгору, грунт викидається далеко вперед. Вгору – донизу, вгору – донизу: зарядка, од якої за кілька хвилин очі на лоба полізуть! А вони хоча б тобі що, вони наче бавляться: вимахують з ранку до вечора, з дня у день, з місяця в місяць. Ще й усміхаються мені ж назустріч. І найприязніший, найсліпучіший – усміх Мухли.

– Мухла, буде сьогодні футбол?

Сміється, кива головою, що буде.

І я обіцяю собі, що стану в ворота. Хоча б і довелося лягти потім кістьми.

Цим урочисто засвідчую: найкрасивіші дівчата в Таджикистані.

І то не просто в Таджикистані, а на Памірі, по високогірних долинах, де над буйною зеленню велично здіймаються покриті вічним снігом вершини, де небо завжди блакитне і синє, а до зірок можна дістати рукою, де гримлять кришталево-прозорі потоки, де повітря таке, що хочеться його не вдихати, а пити, смакуючи кожен ковток.

В таких долинах не можуть не родитись найкрасивіші у світі дівчата.

Блакитні очі; примхливим вигином брови; сяючі зуби й пишна коса, горда постава тіла й смага благородної шкіри – де ви, художники, автори майбутніх полотен, перед якими завмирали б побожно наступні покоління? А може, це й краще, що вас тут немає: в розпачі викидали б ви бліді фарби свої, ламали б немічні пензлі, дерли б

сіре, як смертна нудьга, полотно. І, осліплі навіки, вже нічого більше не бачили б.

– Зупиніть! – закричали ми в один голос.

Водій наш, Гірштейн, з переляку подумав, що

хтось на ходу вйпав з машини: гальмонув так, що колеса огорнулися димом.

– Здайте назад... Ще здайте... Ще... А тепер всі замріть і не дихайте!

Останнє можна було й не казати: ми й без цього завмерли й не дихали. Дивились, все ще не вірячи, що отаке чудо може існувати на світі. Але чудо не зникало, чудо стояло за кілька кроків од нас, реальне, як сонце, як гори, як дерева й будинки, як вода, що, витікаючи з каменю, вигравала веселкою. Граціозно схилившись, чудо підставляло з найщирішого золота глек, і кожен з нас мимохіть подумав, що якою ж смачною має бути вода в тому глекові! Раз напитись – і померти!

І було тому чудові років шістнадцять, не більше.

– Фотоапарат! – застогнав Григорій Михайлович. Не відриваючи від юної красуні очей, він наосліп вимацував довкола себе руками.– Де фотоапарат?.. Куди подівся мій фотоапарат?! – В останній фразі пролунало стільки розпачу, наче вже йшлося про його власне життя.

Оклик Григорія Михайловича привів мене до тями: я згадав про власний «Зеніт», що висів звично на грудях. Висмикнув поспішно з футляра, став наклацувати ,кадр за кадром, не жаліючи плівки. Григорій Михайлович уже стогнав так, наче в нього розпочалися передчасні пологи: