Вибух

Семен Семенович поінформував майора, що вони вже знайшли власника “Волги”, до багажника якої двадцять шостого серпня в Києві завантажували дві валізи. Виявився ним Юліан Васильович Чехоня, людина досить відома в Івано-Франківську, доцент і депутат міськради. Розмову з ним відклали до завтрашнього ранку, якщо взагалі слід щось з’ясовувати з такою поважною людиною.

Хаблак і Григор’єв трохи побалакали, знаючи, що все одно багато чого не прояснять, і полковник завіз Хаблака до готелю, попередньо запропонувавши повечеряти. Але майор відмовився — їсти не хотілося. У Жулянах перед рейсом устиг добряче пообідати і хотів якнайшвидше добратися до ліжка, бо невідомо, що саме завтра встругне Шило, — можливо, не буде й хвилини для відпочинку.

Проте Микола Шило виявився людиною лінивою. Він підвівся з постелі лише о пів на десяту, коли Хаблак з Григор’євим уже сиділи в Чехоні, і вранці не завдав міліції ніякого клопоту: поснідав, а потім до обіду валявся на готельному ліжку, читаючи газети й журнали.

Квартира Чехоні мало чим відрізнялася від тисяч нових, збудованих у Івано-Франківську за останні роки. Можливо, лише тим, що в доцентському кабінеті стояли численні колби, реторти та інше приладдя. Юліан Васильович любив працювати вдома, про це, зокрема, свідчило й те, що вже на початку десятої, коли до нього завітали Хаблак з Григор’євим, зустрів їх у робочому халаті, а з кабінету різко пахло якимсь розчином.

Чехоня посміхнувся якось похмуро і запитав, чим зобов’язаний таким ранішнім відвідинам. Його можна було зрозуміти — якій діловій людині приємно, коли приходять до тебе непрохані гості й відривають від роботи…

Григор’єв одразу збагнув це й почав пробачатись: мовляв, порушили розпорядок дня доцента. Однак Чехоня не досить увічливо обірвав його — якщо вже прийшли, то прийшли… Він зняв якісь баночки чи колбочки із стільців і підсунув їх гостям. Сам лишився стояти, підкреслюючи тим свою зайнятість. Можливо, він мав рацію: невідомо, як би інший повівся на його місці, і Хаблак вирішив не витрачати час на різні дипломатичні викрутаси, а запитав конкретно: чи був Чехоня двадцять шостого серпня в Києві.

— Якщо питаєте, то знаєте це краще за мене, — одповів Юліан Васильович.

— Отже, перебували.

— Так.

— На власній “Волзі” їздили?

— Ви чудово інформовані.

— І ввечері двадцять шостого серпня ваша машина стояла на набережній неподалік від готелю “Славутич”?

— Абсолютно точно.

— І хтось повантажив до багажника машини два великих чемодани?

— Не хтось, а я сам.

— Ваші валізи?

— Ні, не зовсім.

— Як, вибачте, це зрозуміти?

— Але ж на якій підставі ви розпитуєте мене?

Пояснювати доцентові, що на нього впала підозра в крадіжці, не було сенсу, і Хаблак ухилився від прямої відповіді.

— Приблизно такі ж самі чемодани розшукує міліція, — пояснив.

— Тоді сумніваюсь, що звернулися за правильною адресою. Ці валізи належать моєму тестеві, ми самі укладали їх, а потім я виніс і поклав до багажника.

— Ваш тесть мешкає на Русанівській набережній?

— Так, у домі відразу за гастрономом.

— А ваша машина стояла…

Доцент зробив нетерпеливий жест. Пояснив:

— У нас іноді буває так, що раніше збудують, а потім починають думати. Перед домом тестя двом машинам не розминутися, а якщо вже хтось поставить автомобіль… А попід гастрономом усе ж якийсь простір…

— Тесть приїхав з вами?

— Хочете познайомитися? То дуже прошу: полковник у відставці Михайло Сергійович Рогозін. Повернеться через п’ять — десять хвилин. Побіг по молоко й хліб.

Хаблакові чомусь не захотілося знайомитися з відставним полковником. Знав, що такі знайомства рідко коли обходяться без розмов та різних спогадів, на пустопорожні ж розмови, не кажучи вже про спогади, абсолютно не мав часу. Тому й поспішив відкланятися.

Звичайно, Григор’єв уже давно встиг поснідати, Хаблак же не міг зранку стояти в черзі до готельного буфету, тому лишився на вулиці біля якогось першого-ліпшого кафе, а полковник поїхав до управління, пообіцявши через чверть години надіслати машину в його розпорядження. Проте автомобіль не знадобився Хаблакові аж до другої дня. Саме о другій Микола Шило вийшов нарешті з готелю й попрямував до автовокзалу. Тут він придбав квиток на вечірній автобус до Косова й сів обідати в найближчій чайній.

Студент не поспішав: їв повільно, а випивши компот, довго сидів без діла й навіть почав загравати з офіціанткою. Однак ця гра скоро набридла йому, бо підвівся й пішов до центру, непоспішливо як людина, котрій нема куди подітися. Зупинився перед кінотеатром, трохи подумав і пішов на найближчий сеанс.

Хаблак скористався з цього, щоб провести з Григор’євим коротку нараду. По-перше, полковник наказав сержантові, який наглядав за Шилом, придбати й собі квиток до Косова й супроводжувати його в автобусі,— можливо, саме там Шило захоче зустрітися із своїми спільниками. Якщо, звичайно, мав відношення до крадіжок. А в цьому Хаблак тепер майже не сумнівався: ну чого студентові напередодні початку занять їхати в Карпати? Певно, тому, що в Косові по неділях, як поінформували Хаблака в управлінні, великий базарний день, що там можна продати й купити що завгодно, отже, речі, вкрадені на Русанівці, коли ще не продані, продаватимуться завтра. І Шило — особа, явно зацікавлена в цьому.

Але ж він міг і вийти з автобуса, десь не доїжджаючи Косова, і, щоб не випустити студента з поля зору, було вирішено, що Хаблак поїде слідом на управлінському “Москвичі”. “Волга” кидалася б у вічі, а старенький, пошарпаний синій “Москвич”, радіофікований і з бездоганно відрегульованим мотором, виключав усякі несподіванки.

Власне, несподіванок не сталося. Шило по дорозі до Косова нікуди не виходив і в автобусі ні з ким не спілкувався, Хаблак же встиг покуняти на задньому сидінні “Москвича”. Приїхавши до Косова, Шило спробував улаштуватися в готелі, але вільних місць там не знайшлося, і він повернувся На автовокзал, де й просидів усю ніч на лавочці під невсипущим поглядом сержанта міліції. А Хаблак другу половину ночі проспав на дивані в районному відділі міліції — задоволений тим, що хоча б у даному разі має якусь перевагу Над черговим “нах-хабою”, як устиг уже охрестити Миколу Шила.

11. Хаблак подивувався: такої кількості автомобілів не бачив за все життя, хоч і жив у столичному Києві, а не в якомусь гуцульському містечку. Машини стояли в кілька рядів уздовж дороги, що вела до обгородженого парканом майдану, де. власне, й розташувався базар; легковими автомобілями були запруджені всі більш-менш підходящі стоянки, Машин тут нараховувалося, певно, понад кілька тисяч, астрономічна кількість не лише для районної, а й для столичної Міліції, проте все ж зберігався відносний порядок, який встановлювали й підтримували самі водії.

Шило поснідав одразу після відкриття їдальні й подався На базар пішки. Хаблак слідував за ним разом з інспектором районного карного розшуку — лейтенантом Іваном Семенчуком, низькорослим, чорнявим і вусатим чоловіком у вишиванці — він нагадував лісоруба чи місцевого різьбяра по дереву: йшов, тримаючи в руках хитромудро вирізьблений дерев’яний топірець і зсунувши на потилицю пошарпаного капелюха із засмальцьованою стрічкою.

Шило простував не озираючись і байдуже дивився на розкладені обабіч дороги вироби місцевих умільців. Бо базар починався задовго до обгородженого парканом майдану, кожен намагався продати свій товар якомога раніше й найдорожче, тому й займав, так би мовити, передові позиції — меткі гуцулки тримали яскраві й неймовірно розкішні пухнасті ліжники, килими, вусаті дядьки розклали просто на землі різьблені дерев’яні шкатулки, чарки й графини; взагалі, виробів з дерева було багато, починаючи з величезних декоративних тарелей і кінчаючи звичайнісінькими дитячими свистульками.