Вибух

— Дурниці, самі знаєте, ви ще, можливо, якось виправдалися б у червоних, а я — ніколи.

— То чому ж захищаєте їх?

— Я?.. — щиро здивувався Валбіцин. — Просто намагаюсь бути об’єктивним.

— Така об’єктивність межує із зрадою.

— Овва, Кранке, як зуміли все ж вбити вам у голову прописні істини: зрада, вірність фюрерові… Фірма доктора Геббельса, виявляється, зробила і з вас бовдура. — Нараз Валбіцин подумав, а чому він відмежовує Кранке від інших? Чи не тому, що Кранке з приставкою “фон” і здобув університетську освіту? Але ж скільки освічених бовдурів живе на світі, бовдурів, які свято вірять у свою винятковість! А може, вони обидва просто самотні й скривджені життям люди, які пливли за течією, не дуже замислюючись, куди винесе?

Ця думка сподобалась Валбіцину, він відсьорбнув коньяку, подумавши, що тільки алкоголь тримає його на світі, втомлену й літню уже людину, яка не лишить по собі жодного сліду. Виходить, життя минуло даремно, то для чого далі тягнути ярмо? І сушити собі голову всілякими проблемами…

Гітлер, Кранке, Німеччина…

Чи не однаково? Всюди за ним ідуть червоні. Ледь утік від них у Севастополі, а тепер вони припхалися сюди — і через скільки років! До того ж якийсь Марков, котрий пив з ним шнапс і намагався залізти в душу. А він, Валбіцин, розвісив вуха, як останній йолоп, слухав і підтакував, ось тобі й допідтакувався — сидиш у бетонному підвалі, а той клятий пройдисвіт вільно роз’їжджає німецькими селами й шукає його, Валбіцина…

Валбіцин розлютився. Ну чого справді? Ледь не заскавучав, як цуценя. Він, досвідчений вовкодав, старий і хитрий, якого ще ніхто не обводив навколо пальця. Може, тільки отой Марков… Ну й що? Наплювати й розтерти. А цей підвал можна розцінювати як тимчасовий відступ, саме тимчасовий…

Скільки таких Кранке зустрічалося на його шляху? Й ще зустрічатимуться. Усіх не перерахуєш, та й взагалі, чого він хоче від Кранке? Викинути з голови, забути, для чого зайві думки, клопоти, дбати слід про себе, тільки про себе, ніхто про тебе не подумає, не пожаліє — кожен сам коваль свого щастя.

Він, не роздягаючись, простягнувся на ліжку. Скоса зиркнув на пляшку, та утримався: завтра буде важкий день.

Кранке про щось запитав його, але Валбіцин відмахнувся від гауптштурмфюрера, повернувся на бік і засопів одразу — спокійно і втихомирено.

Він розплющив очі близько шостої ранку — спав без сновидінь і прокинувся легко й одразу, сів на ліжко й провів долонею по обличчю, ніби знімаючи рештки сну, — задзвонив будильник, і Валбіцин задоволено посміхнувся. Якщо прокидається в точно визначений час, то ще у формі й дурім вчорашні думки не повинні мучити його.

Скочив з ліжка й присів кілька разів, розминаючись і дивлячись, як невдоволено ворушиться Кранке.

— Підводьтеся, гауптштурмфюрер, — мовив весело, — у вас лишилося тільки чотири хвилини.

— Знаю без вас, — пробуркотів той роздратовано. Спустив босі ноги на підлогу, намацав холодні фарбовані дошки, потягнувся за шкарпетками. Однак, усвідомивши, що вовтузитись із шкарпетками можна досить довго, сунув босі ноги в капці й підсів до передавача, що стояв у кутку біля сейфа. Одягнув навушники, покрутив ручки настроювання, хитро, наче підморгуючи, засвітилося зелене око. Кранке раптом застережливо підвів руку, наче хтось міг заглушити звуки в навушниках, а Валбіцин застиг посеред кімнати з роззявленим ротом, збагнувши, що нарешті Краус вийшов у ефір. Дивився на згорблену спину гауптштурмфюрера й стримував дихання.

Пауза тривала, Валбіцин тихенько переступив з ноги на ногу, витягнув шию, аби через голову Кранке побачити мигаюче зелене око, але тої ж секунди гауптштурмфюрер клацнув вимикачем, зняв навушники й повернув до Валбіцина сяюче обличчя.

— Ну? — нетерпляче запитав той.

Кранке зиркнув на ручний годинник.

— Сьогодні, — відповів. — О восьмій… Чи трохи пізніше. Через дві години. Уявляєте, лише через дві години!

— Ви не помилилися?

Кранке усміхнувся зверхньо, наче саме те, що він кілька секунд тому спілкувався з Краусом, надало йому значущості й знову піднесло над Валбіциним.

— О восьмій літак мусить сісти тут, — підтвердив. — Приблизно о восьмій, може, трохи пізніше.

— А ви кажете, через дві години… — Валбіцин знову поставив гауптштурмфюрера на місце. — Це вам літак, а не берлінський експрес, який прибуває точно за розкладом. — Побачив смішинку в очах Кранке й поправився: — Прибував… — Сів на ліжку й почав узувати важкі й міцні черевики на ребристих підборах. Дві години: тьма-тьмуща часу, й слід добре поснідати. Треба загадати Георгові, аби насмажив яєчні з шинкою і зготував міцної кави. Сковзнув поглядом по недопитій пляшці й мимоволі проковтнув слину. Справді, ковток коньяку натщесерце не завадив би. І все ж Валбіцин рішуче прибрав пляшку: чого очі не бачать, того серцю не жаль… Треба тільки взяти з бара й покласти до рюкзака кілька пляшок — вони вип’ють у літаку. За щасливу зустріч з новими хазяями!

11. Бобрьонок зайняв місце в кущах навпроти парадного входу, Мохнюк — ліворуч, поблизу стежки, що з’єднувала мисливський будинок з різними господарськими спорудами, а Толкунов, обійшовши садибу, причаївся в альтанці — звідти добре проглядалися підходи до будинку з тилу.

На першому поверсі ще світилося одне вікно, капітан, вичекавши кілька хвилин, прослизнув до нього, спробував зазирнути, та вікно майже до половини щільно затуляла фіранка. Толкунов роззирнувся і побачив за кілька метрів дерево, стовбур, щоправда, був товстий і гладенький, але капітан якось прилаштувався до нього й зумів дотягнутися до першої гілки. Сів на неї і зазирнув до кімнати. Побачив старого чоловіка, точніше, згорблену спину в махровому смугастому халаті, лису голову, облямовану рідким сивим волоссям. Старий налив з графина води в склянку, потім накрапав туди чогось, певно, ліків, випив, задерши голову, й нараз повернувся до вікна немов почув щось підозріле.

Толкунов інстинктивно заховався за стовбур, та одразу збагнув, що старий не може побачити його з освітленої кімнати. Справді, камердинер, про якого йому розповіли Бобрьонок з Мохнюком, скинув халат, поправив подушку й вимкнув світло.

Усе відбулося так буденно й звичайно, що Толкунов подумав: вони лише гайнують час, нікого тут, крім дідка-камердинера, нема, і краще було б хоч кілька годин поспати, набратися сил перед днем, який знову не віщує спокою.

Він посидів ще трохи на гілці, прислухаючись, та будинок стояв мовчазний і похмурий, тільки ледь-ледь поскрипувало на другому поверсі розчинене вікно. Толкунов зрозумів, що саме там міститься бібліотека, де Мохнюк унюхав тютюновий запах. На жаль, парк відступав тут від будинку, з дерева зазирнути в бібліотеку не було можливостей, та й взагалі що побачиш у темряві?

Толкунов зіслизнув з дерева й влаштувався на лавочці в альтанці. Сидів, запнувшись шинелею, слухав шум парку. Дерева начебто перемовлялися поміж собою, капітан подумав, скільки таємниць відомо їм, — якби хоч трохи дізнатися, не довелося б цілу ніч ховатися в засідці. А може, й справді дерева мають голоси — он береза так ніжно шелестить тонкими гілками, буцім дівка, що заграє з коханим, а він уперся, вріс у землю — отой дуб, що підвівся над усією їхньою компанією, либонь, ватажок, і всі його слухаються. Стоїть статечно, розчепіривши могутні гілки, чорний, кремезний, і вітер не насмілюється жартувати з ним. Певно, лише одне дерево може змагатися з дубом. Толкунов згадав, як височать кедри в красноярській тайзі, такі ж кремезні й могутні, йому стало трохи сумно, як завжди, коли ширяв думкою в минуле, — тут тепло й сухо, а в тайзі ще лежить сніг, в Єнісеї вода тільки почала підніматися, холодна й прозора, вона й влітку, в найспекотніші дні, обпалює тіло, але все одно у липні під вечір приємно скупатися, а потім розпалити вогнище й вигріватися, чекаючи, коли закипить у відрі навариста юшка.

Толкунов відчув, як холод пробивається під шинелю, помахав руками, розганяючи кров, і сковзнув у кущі за альтанкою. Певно, бузок чи жасмин, звичайні декоративні насадження, квіти, а до квітів Толкунов ставився байдуже, йому подобалися тільки лісові чи польові квіти, й не міг зрозуміти, чому міські жінки ойкають над букетом троянд. Ну пахнуть, так міцний “потрійний” одеколон, на глибоке капітанове переконання, має значно кращий і стійкіший аромат, зрештою, бавитися парфумами — то діло жіноче, він рідко коли купляв навіть “потрійний”, не кажучи вже про “Шипр”, який колись при ньому розхвалювали молоді лейтенанти. Правда, й від Карого часто пахло підозріло солодко, проте Толкунов прощав це полковникові, ну, має людина слабкість, але в кого їх нема?