Вибух

Валбіцин подумав: якби цю жінку переодягнути б у красиву сукню, зачесати й трохи підфарбувати тушшю та помадою, виглядала б зовсім пристойно, могла б зійти навіть за красуню. Проте йому було зараз все одно, красуня перед ним чи древня бабуся, мав знайти притулок, і, либонь, краще, що натрапив на жінку симпатичну, котра, мабуть, ще накидає оком на чоловіків. А чоловіки тепер у Німеччині на вулиці не валяються, тим паче для сорокарічних жінок, має радіти навіть інвалідові, не те що такому показному, як він, Валбіцин.

Але перше, що слід було вчинити, — сховатися від очей тутешніх селян. Валбіцин не мав сумніву, що його вже побачили й стежать з-за фіранок. Безцеремонно відсунув жінку з проходу, причинив за собою хвіртку й лише по тому запитав:

— Дозвольте увійти?

Жінка зиркнула на нього насмішкувато.

— Здається, вам не дуже-то й потрібний дозвіл…

Валбіцин нарешті відчув упевненість, зробив не дуже вдалу спробу вклонитися й мовив чемно:

— Вибачте, фрау… Не знаю, як вас…

— Гертруда Штрюбінг.

— Дуже приємно, фрау Гертрудо. Ви живете одна?

Усе свідчило, що фрау Штрюбінг самотня: і грубі черевики, і забабляні руки, і рейвах на садибі, навіть заіржавіла сокира біля розкиданих дров. Особливо сокира, господар навряд чи кинув би її іржавіти під дощами.

— А яке вам діло? — Фрау Гертруда відступила й зміряла Валбіцина підозріливим поглядом.

Валбіцин посміхнувся якомога ласкавіше.

— А може, я приніс вам звістку від чоловіка…

Побачив, як потемнішали в жінки очі, як зробилися нараз зовсім холодними. Відповіла жорстко:

— От що, досить придурюватись! Кажіть, що треба, і йдіть собі далі. Мій чоловік, єфрейтор Штрюбінг, загинув ще два роки тому.

“Те, що треба… — радісно подумав Валбіцин. — За два роки ця жінка скучила за пестощами, та й взагалі, що за сільська садиба без чоловічих рук?..”

— Бачу, що можу бути з вами цілком відвертим, фрау Гертруда, — мовив щиро, — чи не міг би знайти у вас притулок на кілька днів? Бо в такої чарівної жінки звичайний притулок має перетворитися на райське блаженство! — підлестив не зовсім витончено, але побачивши, як одразу заховала фрау Гертруда за спину забабляні руки, збагнув: його комплімент знайшов дорогу до її серця. Однак жінка все ж відступила ще на крок і мовила рішуче:

— Ні! Тепер такі часи, що не можна довіряти нікому.

— Неправда! — вигукнув Валбіцин. — Справді, часи не з кращих, проте саме тепер кожен німець мусить допомагати іншому. Тим паче, що невідомо, чим усе це обернеться. У нас з вами! — вирішив іти напролом, — Ви — самотня жінка, я — самотній чоловік, а в Німеччині зараз такі чоловіки трапляються нечасто.

І ці слова впали на благодатний грунт. Очі в жінки забігали, й вона мовила невпевнено:

— Але ж я вас зовсім не знаю… Може, ви щось накоїли!

Валбіцин посміхнувся.

— Курт Вілюман, — назвався. — Я — солдат, правда, служив в есесівській частіші, і ці російські вовки чомусь переслідують мене. Ось і мушу критися. Прошу… — дістав справжню солдатську книжку. — Можете подивитися.

Жінка взяла книжку.

“Тепер готова, — подумав Валбіцин. — Тепер ти, дурепочко, нікуди від мене не подінешся…”

— І ви справді хочете лишитися в мене? — Фрау Штрюбінг повернула книжку, і очі в неї потеплішали.

— Якщо приймете… — Валбіцин обвів уважним поглядом подвір’я. Куточками очей побачив, як затривожилася жінка, і остаточно впевнився, що фрау Гертруда в нього на гачку. — Гарно тут, — зітхнув, — і ви мені сподобались з першого погляду.

— Брешете, — заперечила жінка, та не дуже рішуче. — Просто хочете переховатися в мене.

— Переховатися також, — не став заперечувати Валбіцин. — Я відразу повірив вам, як тільки побачив ваші очі. — Гадав, що і цей досить невишуканий комплімент сподобається фрау Штрюбінг, та нараз обличчя в неї витягнулося, жінка знову зиркнула на нього підозріливо й мовила:

— Але ж ви не німець!

— Чому так гадаєте?

— Акцент, вас виказав акцент… А я, дурна…

— То й що? — Валбіцин ступив до неї, та фрау Штрюбінг підвела руки, захищаючись, і очі в неї засвітились непідробним гнівом.

— Ти — поляк! — вигукнула люто. — Клятий поляк, який має нахабство залицятися до німкені!

— А якщо й справді поляк? — не зрозумів Валбіцин. — Яке це має значення? Головне, що ви подобаєтесь мені…

— І ти смієш казати таке! Мені, арійці? Тебе ж повісять, якщо залізеш до мене в постіль. А мені не минути концтабору!

Тепер Валбіцин згадав, що в третьому рейху дійсно існував такий закон. Махнув рукою і заперечив:

— Не хвилюйтеся, фрау Гертрудо! Я не якийсь поганин слов’янин, а австріяк. З-під Лінца, чули про таке місто? Звідси і акцент…

Жінка подивилася на Валбіцина недовірливо.

— Чим доведеш?

— Я ж показував солдатську книжку. Хіба поляка взяли б у СС?

— І то правда… Як я про це не подумала?

— Жінки часто верзуть, не подумавши, — мовив Валбіцин поблажливо.

Фрау Гертруда зітхнула й відступила з викладеної червоною цеглою доріжки, що вела від воріт до будинку. Валбіцин зрозумів її і попрямував до ганку, не озираючись, як справжній господар. Лише в передпокої нарешті зітхнув полегшено й запитав жінку:

— Росіяни є в селі?

— Сьогодні пройшла колона машин з солдатами. А тиждень тому билися під лісом. Наші відступили…

— Там, де обгорілий танк?

— Так.

— А в Нойкірхені нікого не лишили?

— Мабуть, ні, бо ми б знали.

Валбіцин скинув брудні черевики, і фрау Гертруда відразу подала йому капці.

— Беріть, Курте, лишились ще від чоловіка.

— А в тебе гарна пам’ять, — посміхнувся Валбіцин, — запам’ятала, як мене звуть. З першого разу.

— Курт Вілюман, — ствердила.

Валбіцин повільно зняв куртку і в’язаний капелюшок. Запитав: