Вибух

— Викликали, Ярославе Івановичу?

— Так, Федоре. — Шеф усе ще звертався до нього, як до хлопчиська. — Зараз я піду до Михмиха. У тебе все готове?

— Дисертацію віддруковано, проспект також. З опонентами розмовляв…

Курочко досадливо поморщився.

— Не про це… Якщо Михмих виявить бажання?..

Грач кліпнув очима: справді, який він недогадливий.

— Є домовленість у ресторані “Дніпро”. Окремий столик, ікра, червона риба…

— Годиться, — схвалив Ярослав Іванович. — Сиди тут, нікуди не відлучайся.

Він міг би й не казати цього: скільки завгодно чекатиме тут, у тіснуватому шефовому кабінеті, він з задоволенням сидів би поверхом нижче в приймальній Михмиха, прислухаючись до найменших звуків, що долинають з-за оббитих дерматином дверей, та незручно.

Курочко вийшов, а Грач, знявши окуляри, підвів очі й заворушив губами — можна було подумати, що він молиться, однак Федір Степанович не просив у бога ласки, знав, що бог не в силі допомогти йому. Як людина забобонна, просто повторював слова дитячої лічилки, котрі, вважав, мали магічне значення і завжди приносили йому щастя:

“Еники-беники їли вареники, еники-беники кльоц…”

І знову:

“Еники-беники…”

— Вітаю вас, Михайле Михайловичу! — Курочко мало не ліг досить об’ємним черевом на дзеркальну поверхню великого столу. — Радий бачити в доброму здравії.

Заступник директора поворушився у кріслі — він мало не втонув у ньому, тільки лиса голова здіймалася над столом і окуляри в золотій оправі блищали застережливо й суворо.

Куцюк-Кучинський подав Курочку маленьку, мало не дитячу пухку руку, обійшов стіл і вмостився у кріслі навпроти Ярослава Івановича — це означало вищу міру гостинності й поваги, проте Курочко сприйняв цю демонстрацію спокійно, як належне, навіть витягнув сигарету й пошукав очима попільничку — це було нахабством, усі знали, що Михайло Михайлович не палить і не терпить тютюнового диму, в його кабінеті курили лише Корольков або високошановані гості: жест Курочка означав певну демонстрацію сили, Михайло Михайлович зрозумів це й сам знайшов попільницю. Велику й кришталеву. Взагалі господар кабінету полюбляв усе велике і об’ємне, може, тому, що сам вдався низенький, пухкенький, схожий на колобка. Схожість ця була настільки очевидною, що в інституті його називали тільки “Колобком”, прізвисько так прилипло до нього, що колись у новорічному номері стіннівки художник зобразив Куцюка-Кучинського колобком — дехто вважав, що Михайло Михайлович образиться, та в нього вистачило здорового глузду разом з усіма посміятися з шаржу — правда, через півроку художник потрапив під скорочення штатів.

Курочко закурив, але пустив дим убік, хоч цим виявляючи повагу до начальства. Михайло Михайлович принюхався і зітхнув полегшено, пахло “Золотим руном” — добре, що в цього неотесаного Ярослава Івановича вистачило такту закурити запашну сигарету, а не якусь смердючу “Приму”, котрою задимлював усі кімнати свого відділу. Це поліпшило Куцюку-Кучинському настрій, Михайло Михайлович потер м’якенькі долоні й мовив привітно:

— Завжди приємно бачити вас, шановний, а коли ви принесли ще гарну звістку…

— Без добрих вістей не ходимо.

— Розмовляли з Норвідом?

— Навіть двічі.

— Успішно?

— Зі скрипом, шановний Михайле Михайловичу, із страшенним скрипом, та нарешті він зрозумів, що наші пропозиції тільки на користь йому.

— Бовдур! — раптом обурено вигукнув Колобок. — Опирається, замість дякувати. Я ж згодився поставити своє прізвище!..

— Оце я і пояснив йому. Ну, хто такий Норвід? Нуль без палички. Якщо ж сам Куцюк-Кучинський поставить під винаходом своє прізвище, премію забезпечено. І неабияку…

Михайло Михайлович утиснувся в крісло. Мовив притишено й навіть якось сумно:

— Отак-от роби людям добро. Ніхто не знає, скільки часу відбирає в мене цей кабінет, так, дорогий Ярославе Івановичу, розмінюємось на дрібниці, кадри, господарські питання, а міг би, міг би і я сказати щось у науці!

Курочко обережно, долонею, відігнав убік дим. Не підтакнув Колобкові, хоч той явно напрошувався на це, та й, зрештою, чого мусив підтакувати? Й так половину наукових заслуг Михайла Михайловича організовано ним, Курочком. Зазирнути тільки до останнього наукового вісника: шість статей підписані Куцюком-Кучинським як співавтором, а спитати б у Колобка, хоч прочитав їх?

— Наука, дорогий Михайле Михайловичу, — сказав нарешті, — баба вредна, підходу потребує обережного й вдумливого, іноді кожен крок слід виважити.

— Кому як, — невдоволено покрутив головою Колобок. — Іншим щастить, нахабно лізуть, ногою двері в науку відчиняючи.

— Так, — скрушно зітхнув Курочко, — не те, що ми, трудяги… — Хитро зиркнув з-під кошлатих брів на Михайла Михайловича й додав обережно: — На одних усе сиплеться: академік, лауреат, почесний член…

Колобок зіщулився. Як приємно було чути ці слова, сам думав так, але ж ніколи не насмілювався уголос,

А Курочко!..

Ох, прохіндей клятий, дозволяє собі замахнутися на самого…

Від цих думок зробилося млосно й жахно. Колобок підвів руки, долонями відгороджуючись від Ярослава Івановича. Але той не помітив його заперечливого жесту чи удав, що не помітив, — вів далі:

— Іноді все життя можна бути тінню. Ходити під кимось і, як місяць, відсвічувати чужу славу.

— Ну, що ви, дорогенький, всі ми під богом, а бога маємо одного, Миколу Васильовича.

Курочко, люто випнувши губи, мовив:

— І не соромно вам? З вашою головою, вашими здібностями? Уявіть собі, нема нашої зірки — ну, закотилася: помер чи загинув, гинуть же люди, машини розбиваються, літаки… — затнувся і облизав смаглі губи. — Це я так, чисто теоретично… Але ж буває… І тоді засвічується нова зірка. Чи не так?

Куцюк-Кучинський поворушився в кріслі, проте ледь-ледь, аби навіть Курочко не помітив, має рацію прохіндей, б’є просто в яблучко. Але Михайло Михайлович промовчав, лише зітхнув потихеньку й жалібно.

А Курочко зовсім забувся, забувся і знахабнів до того, що видихнув дим просто йому в обличчя. І мовив прямо:

— Чи не набридло вам бути тінню Королькова?

— Що ви, що ви! — замахав руками Куцюк-Кучинський. — Я так шаную Миколу Васильовича!

— І вік ходитимете в замах.

— Пишаюся цим.

— Але ж мрієте стати членкором? Я не кажу вже… Нараз Колобок почервонів, якось навіть побільшав і вигукнув верескливо:

— Припиніть! Я наказую вам припинити ці недостойні розмови!

— Звичайно, я можу припинити, — розсудливо одповів Курочко. — Та чи стане вам краще? Поки ми вдвох, шановний Михайле Михайловичу, являємо хоч якусь силу, а самі ви?..

— Ну, гаразд, — здався Колобок, — все правильно, але ж ви так несподівано…

— Звикайте, шановний, і знайте: тінь Королькова ніхто членкором не зробить.

— Однак не все залежить від нас…

— Так, не все.

— От я й кажу: під богом ходимо.

— Єднати ряди треба, шановний.