Вибух

— А чого? Пляшку коньяку виставив. Він — коньяк, я — закусь. Трохи посиділи…

— Розказував щось про себе?

— Звичайно. Де працює, як живе.

— Де ж?

— А на одеському машинобудівному. Постачальником. З жінкою розійшовся, живе — не тужить. Заробляє добре, сам собі господар.

— Ніхто до нього не приходив?

— Не бачив.

— Паспорт показував?

— Аякже, у нас порядок. Я його в сільраді мусив прописати, не встиг тільки. А так — чин чинарем.

— Як же він харчувався?

— Яйця в нас є, молоко в сусідки. Сир також, овочі, фрукти… На сніданок яєчню смажив, а обідати в робітничій їдальні можна.

— Не помітили за Манжулою нічого такого?.. — Хаблак клацнув пальцями. — Не крився він?

— А чого критися? На пляж ходив… Що ж дачникові робити?

Повернувся сержант з понятими, і Граб повів усіх до будинку.

До Манжулиної кімнати двері вели просто з саду, сама кімната виявилась великою, пристойно умебльованою: ліжко, диван, стіл і гардероб, вовняна доріжка попід ліжком.

— Отуточки… — відчинив господар дверцята дзеркальної шафи.

Валіза лежала там, чудова жовта валіза з ременями й блискучими замками, а на плечиках висів вельветовий костюм, також недешевий, як визначив Хаблак, японського виробництва.

Цей Манжула справді був піжоном: раніше білі джинси й піджак від гарного кравця, тепер вельветовий попелястий костюм, за якими ганяються модники. І краватка поруч, не дуже картата й визивна, у яких красуються молодики з Дерибасівської чи Хрещатика, у спокійних тонах з зеленуватим відтінком, якраз під попелястий костюм.

Волошин поклав валізу на стіл і розкрив її. Витягнув кілька пар білої трикотажної білизни, сорочки, електробритву, рушники й несесер, дорогий несесер чорної шкіри й кілька книжок та журналів — “Огонек”, “Человек и закон”, “Вокруг света”, особливою оригінальністю смаків Манжула не вирізнявся.

Склали акт — огляд Манжулиних речей майже нічого не дав, просто так, деякі штрихи для розуміння характеру та уподобань потерпілого.

Упакувавши валізу й замкнувши її, Хаблак поцікавився в господаря:

— Коли сьогодні встав Манжула?

— Дачники… — одповів Граб не дуже поштиво. — Їм що, горить? Вилежуються…

— Коли ж?

— Десь о дев’ятій чи трохи раніше.

— І відразу на море?

— Поснідав.

— Щось готував?

— Ні. Каже: яєчня набридла, випив молока, сиру господиня принесла — то й приклався. Воно точно: нема кращої їжі, ніж свіжий сир.

— А потім одразу на пляж?

— Виходить, так.

— Не бачили, ніхто не чекав Манжулу на вулиці?

— А я що, проводжав його? Зранку роботу мав, землю з компостних ям вибрати. Кожному своє: йому відпочивати, нам робити.

Певно, Граб сказав усе, що знав і що думав про свого постояльця, до того ж Хаблак помітив, як нетерпляче тупцяє на місці Віденко, й справді, затримались уже більше ніж півгодини, а сержантова дружина чекає на них з вечерею. Вона дійсно чекала й нагодувала варениками з сиром і в сметані — багато є на світі смачних наїдків, але Хаблак, наминаючи Біленкові вареники, думав, що навряд чи хоч одна з найвишуканіших страв перевершить оці звичайні сільські вареники. Либонь, Хаблак був не вельми оригінальний у своїх судженнях: утрьох вони ум’яли глибоку миску вареників і запили їх холодним молоком, повний глечик якого господиня винесла з погреба.

По дорозі до Одеси Хаблак, розморений смачною їжею, потрохи куняв, Волошин також не схильний був базікати, про щось зрідка перемовлявся з шофером. Швидко домчали до готелю “Моряк”, де Хаблакові знову випало жити, і майор спав уже через кілька хвилин — тривожні думки про те, що минув день, а вони так і не зробили вагомого внеску в розслідування вибуху, чомусь не мучили його, спав спокійно, і снилося йому золотаве, спокійне, безмежне й справді вічне море.

З думками про море Хаблак і прокинувся. Пошкодував, що вчора, будучи за три кроки від нього, так і не викупався.

Волошин мусив заїхати по Хаблака о дев’ятій. Майор поснідав у буфеті й спустився до холу. За скляними дверима бару порядкувала прибиральниця, Хаблак згадав, як брали вони тут Гошу — тепер бармен виконує більш суспільно корисну роботу…

Волошин під’їхав рівно о дев’ятій, наче хизуючись своєю пунктуальністю, і повідомив: Басов уже в управлінні й чекає на них. Постанова на обшук у квартирі Манжули є, і опергрупа готова до виїзду. Більше того, ще вчора ввечері Гурій Андрійович встановив, що в Одесі мешкає Манжулина сестра — її мусили розшукати й привезти на братову квартиру.

Підполковник зустрів Хаблака привітно, взагалі був людиною доброзичливою і навіть, як дещо упереджено вважало начальство, благодушною, але ці якості аж ніяк не заважали йому, в очах підлеглих навіть звеличували. Не дивлячись на те, що підполковник Басов у разі потреби міг, як кажуть, знімати з них стружку.

Гурій Андрійович ознайомив Хаблака з результатом висновків судмедекспертів. Власне, нічого нового вони не сказали, смерть настала після сильного удару головою об камінь і перелому шийних хребців, на тілі загиблого виявлено багато синців і пошкоджень, переломи ніг та ребер, що сталися в результаті ударів, коли Манжула падав у прірву. Тобто він міг сам оступитися і впасти, його могли оглушити й скинути з крутого берега, принаймні з цього приводу експерти не могли сказати нічого путнього.

Не порадували Хаблака й висновки щодо знайденого на краю урвища сліду від каблука в рубчик. Манжула носив м’які шкіряні босоніжки, а слід був залишений, як твердили експерти, черевиком або туфлею значно більшого розміру, приблизно сорок четвертого, крім того, на товстій підошві. Недопалок “Кенту” також не міг належати Манжулі — він не курив, це також зазначили в акті про розтин тіла загиблого.

Хаблак поцікавився, чи виявили залишки слини на недопалкові. На щастя, знайшли — принаймні знатимуть групу крові людини, яка курила “Кент” і кинула недопалок на кручі.

Щоправда, може, курив випадковий перехожий, дачник, бо сільські хлопці, котрі могли вештатися на горбі, навряд чи й нюхали такі дорогі сигарети.

А курили “Кент” учора — Хаблак подумав, можливо, й позавчора, — якщо саме так, недопалок їм не згодиться.

Басов не поїхав з ними на Манжулину квартиру, мав якісь невідкладні справи, зрештою, і чого мав їхати — Хаблак, Волошин, ще два офіцери, не кажучи вже про дільничного інспектора, котрий зранку чекав на них біля дому Манжули — більш ніж достатньо для найретельнішого обшуку однокімнатного помешкання, котре займав Михайло Микитович.