Вибух
Шрифт:
— Шукаєте?
— Шукаємо, — одповів, наче вибачався.
Видно, прохальний Хаблаків тон сподобався покоївці, бо розпросталася в кріслі й мовила владно:
— Мусите знайти! Це що ж таке: серед білого дня людей убивають!..
Хаблак подумав: людські самовпевненість і категоричність невичерпні, кожен міряє на свій аршин і вважає, що саме його судження єдино правильне та незаперечне і його мусять поділяти всі.
— Отож звертаємось і до вас, — вів далі прохально, — може, допоможете спіймати злочинців.
— Я?
— Авжеж, Ви, Ніно Іларіонівно. Бачу,
Жінка примружилася, допитливо зиркнула на Хаблака, й нараз майор збагнув, що його перше враження не дуже правильне і ця жінка не така вже й добра, як видалося з першого погляду. Бо очі в неї стали холодними й прозорими, певно, зважувала, чи варто відкриватися перед цим настирливим міліціонером і до якої міри.
Збагнувши це, Хаблак підохотив покоївку:
— Вам це нічим не загрожує. Якщо бачили людей, з котрими зустрічався покійний, скажіть, коли й з ким. Може, пам’ятаєте їх?
Покоївка подумала трохи, нарешті сказала:
— Ходила тут одна… Єнєсою звуть, і путалася з ним, — вказала на знімок. — Манжулою, кажете?
— Так уже й путалася! — удав, що не повірив, Хаблак.
— Не хочете, не вірте, цю Єнєсу я знаю, покоївкою працювала тут, у готелі, як і я. Дівка молода й нівроку, все має, крім розуму. Раніш Сонькою була, а це стала Єнєсою… Знаєте, тут у готелі життя таке, що дівці, та й ще вродливій, себе тримати важко, мужики вони всі однакові… Розбестили Соньку.
— Ви бачили Інесу разом з Манжулою? — поцікавився Хаблак.
— Авжеж, уранці прибираю в п’ятнадцятому, дивлюся, а з “люкса” Єнєса шмигонула. Я тут її і перестріла. Звідки, питаю. А вона — хі-хі, тітонько, земляка провідувала, Михайла Микитовича. Хі-хі, ха-ха, давно не бачилися, приїхав до Києва, подзвонив, незручно не прийти. А який він Єнєсі земляк? Він — з Одеси, вона — з Іванкова. Наче я не знаю. Та, зрештою, яке мені діло, аби в номерах чисто було, а хто до кого швендяє…
— Може, справді знайомий?
— Чекайте, я ще не скінчила. Думаю, земляки, то й земляки, іди з богом. Але ж через день чи два кличе мене той, Манжула, кажете? З самісінького ранку, я тільки на роботу прийшла. Пальчиком так з номера, зайдіть, мовляв, у справі. Заходжу. Він мені — півсотні. Збігайте до магазину, тітонько, бо ресторан ще не працює, купіть пляшку коньяку й закуски скапарте, торта ще візьміть або тістечок. І раптом з ванної вона висовується, Єнєса, отже, нечесана й нижньою сорочкою миготить. Шампані ще візьми, наказує, бо я шампань зранку поважаю. А решти не треба, решту, тітко Ніно, собі забирай… — Нараз покоївка затнулася, видно, збагнула, що й сама не дуже-то привабливо виглядає в цій історії. Решта з п’ятдесяти карбованців за півгодинний клопіт — платня немаленька.
— Ну-ну… — заспокоїв її Хаблак, — ваші статки не такі вже й великі, чому не заробити?
— І я так гадаю, — зраділа покоївка. — Принесла все, що замовляли, Єнєса вже одягнута, у цьому ж кріслі сидить, де я зараз, вони
й мені коньяку налили, та не вживаю я. Ще вина солодкого можу, але шампані не пропонували…Розповідь покоївки заслуговувала на увагу, й Хаблак запитав:
— І де можна її знайти? Цю вашу Соню-Інесу?
— Вона така ж наша, як і ваша, — рішуче відрізала Ніна Іларіонівна.
— Може, знаєте, де працює?
— Єнєса?
— Так.
— У барі шукайте, — вказала великим пальцем на підлогу. — Єнєса в барі обертається. А вже потім сюди з клієнтами.
— Прізвище Інеси?
— Сподаренковою зветься. Соня Сподаренко, я ж вам казала, з Іванківського району. Вона в барі й зараз, мабуть, сидить, у неї діти не плачуть і на роботу не треба…
— Обов’язково знайду її, — мовив Хаблак: зустріч з Сонею-Інесою видавалася йому багатообіцяючою. — А хто ще до Манжули приходив? З Інесою ясно, а от чоловіки?
— Не бачила, та, певно, ходили.
— Чому так гадаєте?
— Бо Манжула не палив, а зранку попільнички були повні.
— Наче жінки не палять…
— Звичайно, палять. Ще заграничні, з фільтром. Але жінки помаду на сигаретах лишають.
— Не всі губи фарбують.
— Хто до нас ходить — усі, — одповіла так категорично, що Хаблак подумав: либонь, має рацію. — Проте жінки отих не курять — товстих, з листя.
— Сигар?
— Я бачила — в дерев’яних коробках продаються, дорогі, карбованців двадцять чи скільки?
— Дорогі, — зітхнув Хаблак, — гаванські сигари дуже дорогі.
— І смердючі, — додала безапеляційно. — Отже, їх чоловіки курять, а я такі недопалки в цій попільниці знаходила, — переставила на столі велику кришталеву попільницю. — Та сама чоловіків тут не бачила: чого їм зранку приходити? Десь увечері, випити, побазікати… З єнєсами побавитись, — додала жорстко.
В її міркуваннях був резон: за роки роботи в готелі досконало вивчила цей мікросвіт з його офіційними й приватними порядками, зуміла пристосуватися до нього. Принаймні сприймала як абсолютну реальність.
А Хаблак думав: Софія Сподаренко—Інеса, як знайти до неї підхід? Либонь, не так уже й важко, і, якщо все справді так, як розповідає покоївка, Інеса сама мусить вчепитися в нього.
Запитав:
— Яка вона з себе, Інеса?
— Познайомитись бажаєте? — посміхнулася з неприхованою іронією Ніна Іларіонівна.
Хаблак не звернув уваги на підтекст у її репліці.
— Так, — ствердив, — як її знайти?
— У бармена Сані попитайте. Сьогодні працює і всіх єнєс знає.
Хаблак спускався до бару, відчуваючи, що торкнувся чогось неприємного, і це відчуття було настільки сильним, що завернув до туалету й вимив руки. Просушуючи їх потоком гарячого повітря, уважно оглянув себе в дзеркалі й лишився задоволений. Так би мовити, середній стандарт. Не нові, але й не дуже потерті джинси, широкий пас, чорна теніска з білими гудзиками…
Ажур, порядок, фірма…
Так виглядає і майор карного розшуку, і підпільний бізнесмен, тільки в Хаблаковому гаманці вісімнадцять карбованців з дріб’язком, краплина порівняно з тим, чим кидаються “ділові” люди.