Виклик

А тим часом у спальній кімнаті агент Елен узялася до роботи.

Вона та її колеги майже рік вистежували Санча по справжніх та фальшивих документах. їм майже вдалося накрити його у Нью-Йорку, де він спочатку розгорнув свою діяльність, осівши в іспанському Гарлемі. Одначе, здогадно, він відчув, що запахло смаленим, бо одного дня взяв і вшився.

Тепер він знову повернувся, цього разу до Лас-Вегаса. Вважалося, що з собою він привіз дві валізи фірми «Самсо-ніт», напхом напханих чистим, без домішок, кокаїном. Роздрібна ціна того кокаїну становила чотири мільйони доларів, які бюро, скоріш за все, роздує перед пресою до десяти. Елен ненавиділа цю огидну політично вмотивовану брехню, але ніяк не могла вплинути на ситуацію. Принаймні, зараз.

До того ж, перш аніж висаджувати двері, Антинаркотичне бюро мало пересвідчитися, що в номері дійсно є наркотики. І для цього запустило туди свого агента Елен Пірс, яка мала репутацію працівника, здатного успішно впоратися з чорновою роботою.

Поклавши рушники на край ліжка, вона швидко розпочала обшук зі стінних шаф. Прокляття! Нічого, окрім кількох брудних шовкових сорочок та огидних розцяцькованих штанів. Після цього Елен перевірила нижні шухляди комода, на якому стояв іще один плазмовий телевізор. Теж нічого вартого уваги. Кокаїну там не було.

І чому зі мною немає Диявола саме тоді, коли він так потрібен?! Дияволом звали найкращого в усьому бюро пса, натренованого винюхувати наркотики. На жаль, брати його з собою не можна було, інакше гарантований провал.

І раптом вона помітила, що під ліжком щось тьмяно поблискує. Виявилося, що то металева ручка валізи. Чорної валізи фірми «Самсоніт».

Елен хутко стала навколішки і підтягнула валізу до себе. Боже, зроби так, щоб вона була незамкненою.

Валіза дійсно виявилася незамкненою. Намагаючись діяти якомога тихіше, агент Пірс стала відкривати її. Клацання першого замочка було майже нечутним. І друге також.

Але коли Елен розкрила валізу і побачила, що вона туго набита численними пакетами зі сніжно-білим порошком, раптом почулося третє клацання, від якого у неї душа в п'яти втекла від страху.

То клацнув пістолем Санч, зводячи затвор.

Елен швидко відсахнулася від валізи і сіла на підлозі.

— Що ти, в біса, тут робиш? — грізно спитав Санч, стоячи в одвірку й націливши пістолет просто агентці в голову.

— Мені потрібно більше рушників! — гучно відповіла Елен.

— Що тобі треба?

Санч не зрозумів її відповіді, зате її добре втямили хлопці з Антинаркотичного бюро, що причаїлися в коридорі. Для них воно прозвучало чітко і ясно: Елен у небезпеці й потребує допомоги.

Тривога! Тривога!

За якусь мить парадні двері розлетілися від удару, і до номера увірвалася ціла купа агентів. Тільки-но Санч обернувся, щоб вистрелити в них, Елен блискавично витягла з купи

рушників пістоль «ґлок» сорокового калібру і всадила в Санча дві кулі. З глухим стуком наркоділок гепнувся на підлогу.

Кілька секунд Елен заклякло спостерігала, як на халаті Санча розпливалася велика яскраво-червона пляма. В бюро вона славилася своїм досить оригінальним почуттям гумору, але коли спальню заполонили її численні напарники, то їй було зовсім не до жартів та коротких саркастичних ремарок. Це ж не кіно чи якийсь гівнячий телесеріал про копів.

То було реальне життя і реальна робота Елен Пірс, на якій її сьогодні ледь не встрелили. Більше того — вона сама вбила людину. Іще одну.

Опускаючи пістоль, вона глибоко-глибоко вдихнула, набираючи повні легені повітря. А потім повільно-повільно видихнула його.

Розділ 26

Перед тим як я вирушила у свою «морехідну відпустку», принаймні десятеро співробітників нашого шпиталю порадили мені вести в морі щоденник. А потім видати щось на кшталт «Два місяці простим матросом» і таким чином змусити Себастіана Юнґера, автора «Ідеального шторму», неабияк похвилюватися за свої літературно-кінематографічні лаври. Мій колега-кардіолог, дві медсестри, один нічний сторож і навіть одна добровільна дівиця-доглядачка з блискучими скобами для виправлення зубів — усі вони вважали, що було б чудово, якби я робила записи під час своєї подорожі. Подумати тільки! Я ледь не дослухалася їхньої поради! Дякувати Богові, що все ж не дослухалась і таки не почала писати щоденник. Інакше я б його невдовзі викинула. Або спалила. Бо майже кожен запис у ньому починався би словами: «Я повбивала б своїх дітей!» Уже шостий день, як ми в морі, за два дні маємо прибути у наш перший порт на Багамах, але становище в родині Данів і досі можна схарактеризувати лише як аварійне. Коротше кажучи, СОС: Стара Остогидло-гівняча Ситуація.

Керрі більше не намагалася накласти на себе руки, але їй іще далеко до того дня, коли з міс Занудство вона перетвориться на міс Жвавість. Постійно стежачи за нею, ми аж ніяк не сприяємо покращенню її стану. Недивно, що Керрі починає всього боятися. Ба гірше — вона знову перестає їсти, хоча запевняє, що почувається добре.

Марк нещасний по-своєму. Він явно сумує за своїм косячком, і в нього починається щось на кшталт ломки. Він нічого не каже, але я все одно бачу. Ловля кайфу була для нього єдиним способом утекти від цього човна зокрема та від життя взагалі, і тепер на його обличчі і вдень і вночі той самий вирячено-ошелешений вираз, наче він потрапив у пастку. Коли ж він дає собі клопіт розмовляти, то зазвичай відривається на мене або на Керрі. Мені добре відомі потенційні симптоми відвикання від наркотиків: агресія, неспокій, біль у животі, зниження апетиту. Я постійно й уважно спостерігаю за Марком.

Що ж до Ерні, то йому теж непереливки, бо він буквально розривається між своїми бажаннями. Бідний хлопчик! То йому хочеться бути дорослим і виконувати роль миротворця, то він починає хлипати наче мала дитина, якою він насправді ще й досі залишається.

А найгірше те, що він, здається, кожної хвилини щось жує. І він також це прекрасно усвідомлює. «Я страждаю від повноти, спричиненої стресом», — заявляє він, підносячи догори свій товстенький вказівний палець, немов якийсь університетський професор. На жаль, мабуть, він має рацію. Можливо, Ерні стане лікарем, коли виросте.

Залишається Джейк.

Бідолаха, він намагається зробити все, що в його силах. Джейк завантажив дітей рутинною працею, намагаючись уселити в них почуття відповідальності або, принаймні, забезпечити на яхті тишу і спокій. Уявляю, як він шкодує, що

погодився бути нашим капітаном! Якщо Керрі не стрибне за борт, то, боюся, так учинить він.

Усі ці негаразди змушують мене видобути супутниковий телефон. Річ у тім, що я сказала Пітеру, що перші два тижні не дзвонитиму йому. Не питайте, чому я це зробила, бо що зроблено, те зроблено. Мабуть, мені просто кортіло виглядати сильною, продемонструвати йому, що я не розпхикаюся при перших ознаках біди. Втім, саме розпхикатися мені й хотілося більше за все впродовж усіх цих шести днів. Мої запаси сили волі добігають кінця. Я ніколи не була скиглійкою, але відчуваю, що невдовзі нею стану.

Шість днів — це приблизно два тижні, еге ж? До того ж я і справді скучила за Пітером.

Зачинившись у себе в каюті, я набираю наш домашній номер. Зараз дев'ята вечора, і Пітер уже мусить бути вдома. Але вдома його немає. Після п'яти гудків умикається автовідповідач. Принаймні, на плівці почую його голос, хоч на кільканадцять секунд.

Потім я набираю номер його офісу — може, він там допізна затримався. Напевне, він дуже зайнятий отим великим судовим процесом, який має невдовзі розпочатися. А Пітер до кожної справи готується просто з маніакальною ретельністю. Ніколи не бачила людини, котра б так не любила програвати. Саме тому він досить часто й затримується допізна на роботі.