Вирвані сторінки з автобіографії

– Твоє письмо - дуже реалістичне, драматичне і неоднозначне. Ти ніби виступаєш адвокатом для всіх своїх персонажів, оминаючи ідеологію.

– Я розумію, що ти маєш на увазі - мою прискіпливу увагу до післявоєнної історії Західної України.

Як письменник я почуваю себе літописцем грубого життя. В розумінні не вульгарного, а реального. Але як у житті, так і у своїх персонажах, я люблю породистихлюдей, а у нас, попри все, дуже породиста нація. Саме у той час, нібито післявоєнний, а насправді воєнний– аж по саме нікуди - оця порода на наших землях постала у найрізноманітніших проявах. І величних, і ницих. Отже, я цю, нашу,породу намагаюся зафіксувати через своїх персонажів як творців і репродукторів історії як такої.

Ось ти узявся за альтернативну українську історію, мабуть, через те, що вона, та триклята історія, тобі не є байдужа. Одне слово, не з великої радости. Я її нерідко проклинаю, хвалену нашу історію, але водночас б'ю поклони перед тими, хто її робив. Звідси - така увага в обидвох книжках до проблеми національно-визвольних змагань. Я вже десь казала, що національні трагедії не мають строків давності. І поки ми будемо поверхово, однобоко трактувати найскладніші періоди свого минулого чи впадати у раж замилування давниною, доти до нас вертатимуться бумеранги нашого незнання і небажання мати ці знання. Бумеранги дуже болючі, бо вони пульсують живою кров'ю.

Мені здається, що після цьогорічних Головосік у прямому і переносному значенні, тобто після 11 вересня (після теракту у США.
– М. М.), коли водномить було усічено всі американські - національні - символи: політичні, економічні, військові та інтелектуальні, проблема єдності будь-якої нації, не кажучи вже про українську, виходить на перший план. Можливо, ми ще і не усвідомлюємо, наскільки це важливо.

Не забудьмо, що технічна могуть такого монстра, як США, виявилася безсилою перед людьми, і тільки перед людьми, які все це зорганізували. Не важливо, хто це. Важливо, що це люди. Ці люди мають мотивацію своїх дій.

Так само у найменшій дрібниці, не кажучи про якісь складні речі, найважливішу роль відіграють люди і тільки люди. І для мене як для письменника немає нічого цікавішого, аніж нишпорити ходами їхньої свідомості й підсвідомості, шукаючи логіку чи антилогіку вчинків. Тому пупом всієї моєї творчості є Людина і її внутрішній світ. А все решта - обрамлення.

– Ти стверджуєш, що життя коротке?

– Так. Знаєш, минулого тижня я була на похороні людини, з якою свого часу ми оперезали всю Україну вздовж-упоперек і то неодноразово. І коли я слухаю дуже цинічні, фальшиві брехні про смерть цієї людини, я стискуюся, як равлик, від безсилля, що життя кожного з нас - майже нічого не значить і що насправді - воно дуже і дуже коротке. Але мені здається, що воно ніколи не є коротким для совісті і страждання.

P.S.

26 липня 2010 р.

Якби ти мене чув, Васильку, то я би тобі крикнула, що життя не просто коротке - воно коротюське. І я дотепер не можу стерти номер твого мобільного телефона. Але й подзвонити не можу. Не сердься... У тебе було ласкаве волосся і добрі очі. Ви там із Покалем, Римаруком і Славком Павлюком сваритеся чи байдикуєте? Не сваритеся, знаю... Юрко Покальчук не дасть. Він був мудрий, бо жив - як хотів. Кожного з вас любила по-своєму, але до вас не хочу. Станьте троє - як три богатирі - на отій Петровій брамі і ще не пускайте туди нікого! Рано, хлопці... Рано. Рано й тобі, Ульяне (Олесь Ульяненко)!

ДМИТРО ТАБАЧНИК

Я знаю точну дату і навіть годину, коли Дмитро Табачник залюбився у мене безнадійно і досмертно. На щастя, наша любов взаємна. Невитравна. Як сказала би Ліна Василівна, «така любов буває раз в ніколи». Подеколи я навіть пишаюся: не кожен історичний полковник і антиквар так щиро і віддано любитиме ту, що «ще вчора спустилася з полонин», звідки в ясну погоду видніється вершечок Говерли. Та ще з 220- річним багажем знань про свою фамілію (родину). Цікаво, що мій «коханчик» знає про себе?... Треба колись запитати. Може з'ясуватися, що він також Тютюнник. Четвертий у моєму житті. Остатний!

– сказали би в моєму селі. Останній тобто.

Взаємна любов завжди починається і продовжується однаково - спочатку з опору, а згодом - синхронізується. Ви думаєте, у нас із Табачником було по-іншому?!

Варшава, 2008. Міжнародна книжкова виставка. Україна - почесний гість. Іде презентація польського перекладу моєї «Нації». На столі переді мною і моїми модераторами - перекладачкою Анною Коженьовською-Бігун і професором Варшавського університету Валентиною Соболь , окрім польської, усі українські видання моєї книжки, афіші, буклети. У залі іноземні журналісти. Я завжди добре контролюю час. Хвилин 20 забезпечені. Мені пишуть: «М. В.! Закінчуйте, ми повинні підготувати залу до прес-конференції Табачника». Єсть! Так точно! У мене чоловік - «настоящий полковник» - я порядок знаю! І тут розумію, про що мені натякає записка: для гуманітарного віце-прем'єра Табачника належить очистити стіл від моєї «Нації» - не підлогу ж замітати. Встигну!

Тимчасом про політичну ситуацію в Україні питає журналіст із «Німецької хвилі», далі польські журналісти влаштовують мені «дибу», питаючи, «коли нарешті український уряд виплатить грошову винагороду цьогорічним Шевченківським лауреатам», серед яких - є один громадянин Польщі. Решта наші, вітчизняні, - але також «у боргах, як у шовках»: Дмитро Стус, Тарас Федюк та ін. Питають, бо я - заступник голови Шевченківського комітету. Я, сердешна, думала, про книжки питатимуть, а вони - про гроші. Онде «Польське радіо» взяло мене під приціл, радіо «Свобода» «копає» під мене за ту премію. Міжнародний скандал, бо іноземець ображений українським урядом. Треба скандал гасити. Я все-таки про свою країну думаю не на похмілля.

Промисел Божий рятує мене навіть у Польщі! Із дверей скельцями окулярів а ля «гіперболоїд інженера Гаріна» блискає нетерплячий Табачник. У мене від радості тьохкає серце. І я вперше «спускаюся з полонини»: «Дякую всім за участь у презентації. Останнє запитання я переадресую віце-прем'єрові України після закінчення його прес-конференції, оскільки саме уряд забезпечує грошову винагороду Шевченківської премії».

Фу!

А територія стола - залишилася неочищеною! Там стільки тих «Націй»! Ну, чисто, як в Україні, - багато.

Поки представник українського посольства у Польщі відповідає на чиєсь запитання, Дмитро Володимирович гортає мої книжки. Привселюдно. Читає, холєрник! Чудо! Я давно підозрювала, що такий інтелектуал, як Дмитро Табачник, любить українське. Але щоб аж та-а-ак! Розумний «не по годам», встигаю зловити крамольну думку, жаль, що молодший від мене, зітхає моє серце.

Але я субординацію знаю. Я також державний службовець, у мене статус заступника міністра - тому не для преси, а в кулуарах після прес-конференції питаю несподіваного любителя «Нації». І він мені відповідає! Проте наш діалог настільки колоритний, що його можна передати тільки «глазами и ресницами». І слово честі, не брешу: про це опісля написала українська преса, бо скрізь і завжди є папарацці. І сіно-солома є. Навіть в українських урядах усіх розливів.

Ось майже дослівний наш словесний пінґ-понґ:

«Шановний Дмитре Володимировичу, коли уряд у повному обсязі розрахується...»

«Про що ви мене питаєте? Шевченківську премію взагалі треба... (вуха, вуха скрізь, Дмитре Володимировичу, будьте уважні-обережні, думайте, що говорите... я ж про вашу опінію дбаю!) А чи знаєте ви в Шевченківському комітеті, що прокуратура порушила проти мене 8 кримінальних справ і мені «світить» 12 років ув'язнення?!»