Вийди і візьми

Наступної миті на столику лежало видання — один із тих щоденників, що їх уздовж і впоперек задруковують свинцевими літерами. «Скільки завгодно», — купа на столику невпинно збільшувалася. «Досить», — Жак благально зажестикулював. «Якщо почитуєте газети, мали б знати. Там усе записано, вони — Біблія нашого дріб’язкового часу. Уявіть яке-небудь тіло, що раптом розпалося на атоми, що хаотично рухаються, не відаючи, ні хто вони, ні навіщо. Це ми і наша доба». У засідці на скляній полиці під поверхнею столика чигало ще чимало друкованої всячини. «Свіжа, як хміль у пиві. Раз на два тижні викидаємо до дідька лисого», — від того, як співрозмовника пересмикнуло, Жак глибше влип у фотель. Його дивувала відсутність запаху, характерного душку другосортного паперу і свинцю. «Ви що, газети на нюх читаєте?» — як у всіх шефів проміжних ланок, його обличчя володіло здатністю уподібнюватися до зверхника. Рівніші й вужчі, з приходом нового директора брови над шефовими очима покущуватіли — йому їх видовжували і підмальовували в перукарні, воднораз виголюючи на тім’ї галявку-імітацію лисини. «Хамелеон», — перешіптувалися. «На нюх я розрізняю добрі новини й кепські», — невидима сила тягла Жака за язик. «Гаразд, — урвав його шеф. — Вернімося до наших баранів».

У відділі новина спричинила ще більше похнюплення, і лише Люська влаштувала істерику. «Що я можу вдіяти?!» — Жак був близький до розпачу. «Воно й видно, що нічого. Ви ніколи нічого не можете, ні за відділ, ні бодай за себе постояти!» «Як вона тебе?» — підшпилював Терентій. «А я що — сам давай раду», — шеф незмінно вмивав руки. «На благо кожного з нас!» — лише як йому, Жакові, надати переконливості, якщо сам не знав, що думати.

Люська таки домоглася половини зарплати на руки, що було виведено окремим рядком, завізованим підписом директора підприємства. Решта заробітків мандрувало прямцем із бухгалтерії в сейф, а у відомостях кожен ставив напроти свого прізвища підпис. Після нововведення зарплати почали знову надходити регулярно і навіть нібито трішки зросли. Тільки Люська правувалася за свою половину — ту, яку вибила для себе готівкою. «Треба було всю до сейфа віддавати, тоді б і отримували», — у бухгалтерії її зустрічали такою-от непідважною казуїстикою.

«Невідомо, де вони, наші гроші», — троюдила. А що, коли їх і справді немає? «Я теє», — наважившись потурбувати від імені відділу, Жак упіймав облизня. «Колись іншого разу, — шеф випровадив Жака за поріг. — Мені на нараду». Але іншого разу ніяк не випадало. «Ну що там?» — розпитували його. «Все гаразд», — відповідав. «Ти бачив їх?» — «Бачив», — брехав, йому довіряли, і тільки Люська не вгомонялася: «Ну і скільки їх там?». «Як Вам, Людмило Корнилівно, не соромно», — соромив її Леонід Вікентійович. «А чого мені соромитись?» — звискувала, мов ужалена шершнем лисиця. «Не буде ж Маркович їх лічити, — тлумачив Леонід Вікентійович. — Та й у відомостях усе написано». «А хай перелічить! — не вгавала. — Тоді повірю». І Жак лічив, плюсуючи зарплати працівників відділу, що розпадалися і змішувалися на непевні суми. «Дванадцять тисяч шістсот», — мовив одного разу, і Люська, завагавшись, на якийсь час посумирнішала.

І от настав день, на який прочекали, здавалося, вічність. Були свідками, як, від’єднавшись від землі, линули назустріч сонцю повітряні кулі. «Наш сейф», — Жака розпирала гордість, тоді як кулі здіймалися вище і вище. Он їхня — вони слідкували за її плавним переміщенням. Вітер розвіював поли обруса. З-під корка, шугнувши фонтаном, полилося в зелену траву шампанське: «За успіх!» Келихи виблискували, напій лоскотав горлянку. Уминаючи канапку, Жак дивився у блакитне небо, на надію, що здіймалася вище і вище. «Яке кардинальне небо!» «Ще б пак», — Жак неабияк пишався.

«Її немає!» — раптом зойкнула Валька, зіпсувши нараз увесь настрій. Валька, Валентина Сократівна, загальновизнана панікерка, вдача якої разюче перечила елліністичному імені її покійного батечка. «Хтось уміє робити штучне дихання?» — «Бризкніть на неї шампанським!» — доки витрушували з пляшки останні краплі, Терентій жваво вовтузився на розстебнутих грудях, приводячи непритомну до тями, тоді як решта й далі вдивлялася, тепер уже стривожено, в небо. Жак мружився, приставляв долоню дашком, одягав і скидав сонцезахисні окуляри, протираючи лацканом скельця. «Сюди б телескоп», — жарт був не зовсім доречним, адже там усі заощадження — до копійки! «Я бодай половину маю!» — верещала Люська, забувши, що тієї половини їй усе одно ніхто не виплачував.

Не могла ж вона, та й не сміла зникнути! Різні думки навідували Жака, сумнів точив шашелем, аж вирушив, як оті мисливці за золотом, на пошуки — сам, тишкома, і словом не прохопившись. Блукав у полях, кущах і дібровах, чуючи, як шелестить листя і шепоче на вітрі трава; з надією розгортав високий бур’ян і густу ковилу, ранився об ожину й терен, розширював радіус і змінював напрям…

Сейф лежав у байраку, оддалік від місця, з якого повітряна куля здійнялася в небо, піднісши їхні сподівання до блакитної висоти, де й розсоталися, мов хмарки. Біг урадувано через ниви, з яких стирчала стерня, лісовими просіками та курними шляхами. Шістсот років і трохи довше за вічність. Тільки не було вже ні підприємства, ні шефа, ні відділу, де працював. «Відкрий, відкрий, відкрий», — закликали дзвіночки-янголи. І Жак відкривав — свої груди, роздряпував-роздирав, доки зсередини посипалися банкноти, скімлячи дитячими голосками. Шарпав-відмикав ключем двері, що їх хтось мовби тримав ізсередини. Аж раптом сейф відчинився і явив йому його батька, покійного. Всміхнувся, запрошуючи його, свого Жака… Ось і все, що залишилося від блакитного дня, як прикипіли поглядами до неба, сповнені сподівань: «Все перебудовується. Віднині суспільні взаємини формуватимуться на нових засадах, за що й піднесемо келих!» — грайливилося міріадами віддзеркалень напівсолодке шампанське. Цокалися, сп’янілі від сподівань і розбуялої зелені…

Була зима. Діти кидали одне в одного сніжки, одна з яких влучила у нього. Жак і собі жбурнув. Тепер діти згуртувалися проти Жака. «Так нечесно! — запротестував. — Усі проти одного». «Ви чим тут займаєтеся, Марковичу?» — полився голос, слухаючи який, спізнав приємність. Перед ним стояла секретарка директора. «І не соромно Вам, Марковичу?» — бештила, кокетливо виймаючи сховану за спиною руку — сніжка влучила Жакові в ніс. «Ха-ха-ха», — залилася сміхом, від якого Жакові зробилося ще приємніше. «А я Вас шукаю», — проспівала. «Мене?» — «Атож». — «Шеф?» — «Сам», — кивнула, багатозначно показуючи пальцем угору, звідки сипався сніг. «Щось серйозне?» — «Дуууже», — протягла весело. Жак недолуго всміхнувся. «Перезапускання повітряної кулі. Попередній запуск анульовано. Похибка в задумі. Все від самого початку було неправильно». — «Місце?» — «Атож». — «Час?» — «І час». — «І куля?» — «І куля. Куля насамперед». — «Що з нею?» — «Вади конструкції». — «А шампанське?» — «Шампанське…» — секретарка директора завагалася. «Ну те, знаєте?» — «З шампанським начебто все о’кей», — сказала з ноткою сумніву. «Якісне!» — Жака пойняла непоясненна радість. «Звичайно!» — й собі зайшлася секретарка директора. «До дідька!» — заволав Жак і сповнився, як колись, молодечого захвату. «До дідька!» — сміялася секретарка директора. «До дідька!» — вони кидали одне в одного сніжками, задерикувато сміючись.

Знову узявся падати сніг, тільки не сніг, а білі лапаті блискітки; стелилися килимком, яким урочисто йшли — секретарка у вельоні й весільній сукні і Жак у костюмі з трояндою, пришпиленою на нагрудну кишеню. «Так», — сказав. «Так», — не перечила. «Да будете ви однині…» — поблагословив їх директор, а перед входом чекала «волга» — та сама двадцять перша, новісінька. «Подарунок від колективу», — майоріло каліграфічним прописом. «Прокатай її з вітерцем», — підморгнув Леонід Вікентійович, просунувши голову у віконце. «Щасливого медового!» — побажала Валентина Гнатківна. «Не забудьте про поповнення!» — наказав Аркадійович Петрович. «Рожевощокого», — докинула Христина Вітрувіанівна. «Краще відразу двох», — простогнала Євпраксія Святополківна, багатодітна мати із сусіднього відділу. «Без дітей не вертайтеся!» — гримнув Віталій Валентинович, холостяк, якого хто вже тільки не брався одружувати.

Загуркав мотор, вінички зчистили з лобового скла сніг-блискітки, три відділи їхнього департаменту проводжали їх — його, Жака Марковича, і її, Секретарку Директора. Й аж коли вже котилися, Жак зауважив, що бракує панелі управління, не було коліс, та й узагалі — вони не їхали, а сиділи… у блакитних санях, днище яких неслося сніговою поверхнею, зі стерном, що стирчало з місця, де кріпилося дзеркало заднього бачення, і закрученими баранячим рогом бамперами, як на гуцульських ґринджолах. «Тримайся!» — гукнув Жак, і його голос захлеснувся в зустрічному вітрі.

Навколо галасують діти, сани несуться, звіюючи снігову куряву, женучи і переганяючи; сніг заліплює очі та обличчя, щоки пашать. Жак чує голос Матильди — жінки, яка зве на обід. «Ще трохи», — відмахується. «Негайно!» — «Пів годинки». — «їжа на столі!» — «У мене Нарада». Нахилившись до Секретарки Директора, Жак шепоче: «Ти голодна, Нарадо?». «Нарадо… — белькоче Жак. — У тебе таке ім’я…» А сани невпинно мчать уперед.

16

Висушивши доріжку вздовж будинку, сонце намагалося зазирнути під дашок під’їзду. Від колишнього асфальту позосталися острівці, не набагато більші від січневого снігу, що дотавав на узбіччі. Від зробленого зливами та відлигами запрошення виконувати легкі й важкі па майже неможливо було відмовитися. Спиридону Мироновичу і Леокадії Їржівні па давалися особливо тяжко. То було дивне подружжя, бездітне, з котом, який лежав на підвіконні, такий самий колоритний, як і його господарі. Погідної днини Леокадія Їржівна виводила лінтюха на прогулянку, не відпускаючи далі, ніж сягав повідок (далі й не прагнув, як простертися на осонні), що ставало предметом розмов і пересудів.

Леокадія Їржівна не шкодувала для Вітька нічого, вкладаючи в нього всю свою любов, сповнену душевності й материнських інстинктів. Вона оповила би своєю чуттєвістю світ і все живе в ньому. Сидячи на лаві під палистом клена, бабки перетирали її на своїх язиках. «Моє шанування, Вітольде Батьковичу!» — проказував із легким поклоном, вертаючись з роботи Спиридон Миронович, який працював викладачем загального права в педагогічному інституті, а кіт вистрибував йому на плече, обвиваючись коміром довкола шиї.