Вогненне око

халат, махає через плече Віталію, і вони, поминаючи розплилі обличчя трупів, що проводжають їх нерухомим поглядом у спину, скочуються обшарпаними східцями, розлякуючи методичок, медсестер, п'яних лікарів.

Уже за годину вони їхали електричкою, що зупинялася біля спорожнілих зупинок. Вони вийшли на далекій станції – кладовище, колись добротно уґрунтоване, схоже більше на ярмарок, поузбіч обсаджене слизькими осиками з вічнозеленими клубками омели на гілляччі, де ворушилося, тріщало дзьобами гайвороння; за добрих часів люди сходилися сюди, щоб скинути тягар буденщини, тягнучи за руки зарюмсаних дітлахів, присідали на лавці, від якої ще пахло свіжою фарбою. Зараз кладовище курилося димом, полускувало кинутими жужмом у вогонь вінками; могильні плити із зітертими написами, повивернутими немов дужим ураганом. Затулялося воно з того боку, де сходить сонце, довгастим обручем будівлі ПТУ № 8, а віддалік, через сині колії, що дихали мукою вічних мандрів, у випарах креозоту, стриміла тюрма з велетенськими заґратованими вікнами, з товстими, синього кольору броньованими шибками. І в цьому трикутнику, в тумані, люди зносили щось, так-сяк розгрібали сміття, довбаючи ломами брунатну промерзлу землю. Обличчя Шмулєвича якось розлізлося, а тоді опрозорилося, він по-ціцеронівському скинув руку, кинув: «Дивись! Це найкраще місце на цьому світі. Тиша». – «Пане… Але ж життя…» – «Шмаркачу! Тут усі в чеканні, ну, за винятком пророків, з якими ти горлопаниш на мітингах… А вообще… Хто його знає?!» – Він усе життя пам'ятатиме цей день, із кулею сонця в безколірному небі, чорну улоговину з важкою парою од землі, куди наче хтось навмисне вмостив кладовище; проте перед самим кінцем, продутий жовтим березневим вітром, зрозуміє, що Шмулєвич намагався примирити непримириме: воду і землю, повітря і чорну безодню; з'єднати два народи, протилежні, але пов'язані тугою линвою вічного, нещадного пошуку справедливості, віддаючи однакові молитви, прокльони, простягаючи руки до неба, так і не втямивши простої банальності – розбите на друзки ніколи не з'єднається людиною, але кожна душа може віднайти противаги, в тій залежності, яким шляхом вона обрала йти – манівцями? прямо? Все одно прийде до сущого, об'єднавшись у смерті. Тільки мигдалева віянка смерті дарує повсякчас жаский подих життя. Це він наприкінці, певне, зрозумів, пронісши на плечах тягар свого хреста, ламаючись у дикому змаганні з Тим, що його створило, – пролив море крові, виточивши її в себе.

Шмулєвич, мавпоподібна істота з руками до колін, непорушним бовваном стояв на узвишші, і вітер ворушив короткого їжака волосся; непорушність погляду його не хотіла вміщувати в собі ні почутого, ні побаченого. Він полишав Віталія, що нічого, видавалося, не бачив, – слухав легенький хрускіт, тупотіння: люди ламали соснове гілляччя вінків, порпались кайлами й задубілими руками у смітті, збиваючись густими купами біля тліючих вогнищ. І Віталій угрішився свого переступу, що довірився якомусь нелюду, жовті більма котрого викликали огиду, таку, як після першої ночі з Люсею.

Шмулєвич полюбляв вештатися містом, особливо його цікавили ринки, розляпані на той час широкими олійними плямами, де порок і пристрасті, де зотлівало саме розуміння людського, в чині цивілізації, де видно людину, мов крізь каламуть замуленої води: шамкання голосів, ревище і гикання азіатів зі слизявим сопухом мускусу; там кремезні молодиці, обминаючи поглядом широкопиких селюків, понад рожеві пірамідки яблук, хтиво поглядали на кавказців; тоді він ішов повагом на блошиний ринок, де прогірклі від власного калу ветерани безконечних, незчисленних воєн, битв, числа яких не добрати, торгували вудлищами, гачками для риболовлі. Далі його виносило до Республіканського стадіону, кинувши в саме вирлище тугих звуків, де від люду, тупоту й тріпотіння спадало, видавалося, не одне світило. І він, легко виставляючи ноги, ступав вимерзлою площиною, розірваною світлом десятка ліхтарів; поглипуючи на люд, розсіяний під вируділим клейковинням неба, люд, що ворушив дірочками ротів, пропонуючи товар; він проходив догори, сходинку за сходинкою, по спіралі, де вчорашні професори естетики пропонували найтоншу жіночу білизну, а вчительки літератури і мови – гумові фалоси та презервативи; а ще вище, на самій верхотурі, де вітер надував яскраві сукні з червоними трояндами по полю, – норкові шуби, шкіряні куртки, чоботи пропонували колишні учні ПТУ та кримінальники, – ось, дочекалися красивого життя. Воно безроздільно, цілковито їхнє, із сатисфакцією перед тими, хто їх принижував. Звідавши тисячі смертей, Шмулєвич, котрий пройшов війну від В'єтнаму до Афганістану, розумів більше від решти його освічених колег: хто не звідав пороку, той не дочовпає, що безстатева краса може тільки вбивати. До тих, хто внизу, він не мав жалю; для Шмулєвича оті підтоптані професори та істеричні вчительки були не більше, ніж підвальні щури та сопливі поліцаї, вчорашні селюки, чиї кийки не перевершували їхніх членів; він не долучався до втраченої ілюзії цих загнаних у зашмульганих пальтах, перештопаних благеньких сукенках – вони ж давно були посвячені, бо нишком гортали ксерокопії творів маркіза де Сада, що краса не врятує світ, а, навпаки, розбестить, проте вони із затятою зверхністю напівбогів безоглядно вбивали в голови отим висловухим селюкам ще за шкільними партами: треба так, і ані кроку не руш. Ось тобі й людська краса. Щось подібне до легенької каталепсії відчував Шмулєвич, проходячи повз червонощоких бабусь, які наче зіскочили з обкладинок «барвінків» та «мурзилок», – старушенції пропонували тоненьким, як глисти, школярикам заправлені опієм шприци й психотропні таблетки. І Шмулєвич мимохіть подумав про майора Балабанова, начальника штабу при роті писарчуків – клерка клерком, педофіла педофілом, «ах, зачем ви ударілі собачку», Балабанова з тонкими пещеними пальцями, з різьбленими тонкими рисами обличчя, напівпрозорою шкірою, втомленим поглядом голубих очей, прикритих пухнастими жіночими віями (од чого Шмулєвича зараз вернуло від самого спогаду); того Балабанова, постава якого прогиналася балеруном, закоханого в музику Моцарта, Баха, Гайдна; він годинами міг розповідати про ту чи іншу фугу та що думав на смертному одрі Байрон; полишив геть усе, – високооплачувану штабну службу, обравши дорожчу роботу ката. Щоправда, Шмулєвич пробував зрозуміти і Балабанова, й навіть зазирався на тих горішніх і нижніх, спинаючись проти вітру крутими, кільцеподібними, аскаридними маршами Республіканського стадіону, де скрізь, де тільки лишалося місце, був наклеєний плакат хазяїна ринку – добродушного по-кролячому еврейчика. І це бовтання для Шмулєвича мало чим відрізнялося від порпання в синіх тельбухах мерців. На превеликий жаль, світ для доктора так і не відкрився, тільки призвичаїв до запахів трупу і формаліну. Йому до пекучої серпневої самоти, до жаги чистої джерельної склянки води подобалися, вабили, притягували випещені до золотушного красуні, зіпсуті подихом власної вроди. Він спостерігав їхні ламкі постаті з грудьми, з литками, од яких віяло чужиною, волошками, мигдалем; вони тим сопухом заманювали горбоносих іранців, що загризали слину жовтогарячими помаранчами; він бачив їхні відбитки в десятках люстер по інтуристах, втомлених і надміру збуджених. Шмулєвич стояв, встромивши руки до кишень: худий і висохлий від нездійснених бажань, тільки булькотіло в горлянці. У першій-ліпшій пивниці він випивав білого вина і, зловтішений, повертався додому. З порога він говорив Саньці: «Любєзнішая… А прінять позу!»; він здирав по живому милиці, не звертаючи уваги на намуляні до зеленого гною кукси, з жовтою прозорою кров'ю, перетопленою тлінням плоті на сукровицю, – лигав її псюгою на підлозі: «Ану бзди, стерво, бзди»; вони вовтузилися двома злиплими клубками, під нестримний регіт сусідів із будинку навпроти, і регіт той зливався з бульканням води, харчанням, шмаканням його і Саньки. У цих диких нападах обридлої втіхи, коли б перспектива могла вільно переміщуватися з деревами, з тумбами, а також містами, цілими країнами, то нам би випадало бачити багато чого з того, що не дозволено, але можна запевнити: це анічогісінько не поміняло б в обертанні наших звичок. Шмулєвич, попискуючи кабанчиком, у такі от хвилини падав навзнак, тріскаючи карком, а Санька глипала поглядом замороженої скумбрії, жмакаючи обличчя, як печене яблуко, проймаючись дивом: звідки дитячий, такий скривджений вираз на обличчі пропеченого циніка; вона багатозначно говорила: «Г-му-у». В такі години Шмулєвич думав про знущання долі, перспектива котрої перекинулася деінде, а не тут, – перекособочено звело, затягнуло в один вузол інтернатські мрії Віталія і Родика, шерепуватої Саньки і доктора Шмулєвича; і картина, дійство якої Шмулєвич приписував собі, виходила доволі-таки геніальна… Проте бували часи, коли Шмулєвич замикався в комірчині, він думав, що якби зійшлися вони десь у холодних вирах, що їх цапобороді мудрагелі називають Космосом, – він без цинічної претензії на вічність, котра справді-таки змусила їх існувати на цьому клаптику землі, де в уяві багатьох не те щоб терновий вінець і пробитий списом бік Мученика, не відомого нікому, з витертим ім'ям легіонера, що мав більше уяви, караючись через заподіяне, – солоденькі, трохи овіяні жахом казочки; навіть безформність уяви не сягала того, котрим усе було повне, потроху в їхньої мавпоподібної сірої юрби відбирало розум… Але… Але ми підемо далі, бо чомусь, за якимось браком, нам не дозволено заглядати у всі – підряд – думки доктора Шмулєвича: як мовити про неіснуююче, – певне, по цій хвилині вони всі, герої і ні, зійшлися, ще не існуючи, небачені, в короткому проміжку часу, дарованого смертю котрогось, в мент подиху свободи і вивільнення, що не дорівнює схлипові амебного, рахітичного існування усієї земної кулі; воно звело в одну страдницьку горизонталь, лишилося трохи, одна крихта, зовсім неможливо, але бажано: зачинити, ось так, зачинити, відіпхнути кістяк, обгризений, з широкими лопатистими кістками – порок. Ним роковане все; у ньому нема крайнощів, бо він кипить солодкуватою масою, виливаючись крізь банькаті очі доктора Шмулєвича, і він бачить високі зелені пагорби, де вітер переламувався, утробно бухнувши, у вітах яворів, полощучи чистоту полудня, розвіваючи – ген далеко – червоні і сірі плащі Рицарів Круглого Столу, – це прийде до Віталія, вгрузне в нього з далеких розповідей, од котрих несло прілістю втраченої чистоти тоді, як над жовтим горбом його містечка озвалися дзвони… І зараз Шмулєвич верещав дитиною, прокручуючи лишень один випадок – це знають усі, напевне, бо доктор полюбляв оповідати цю й ще інші історії, – тож беремося за осуд чи підтвердження тільки з його слів, – він оповідав про те, як його товаришеві по інтернату розбили голову, а все звели чомусь на Йоську, що нипав якраз мочарами, на прогулянці така прикра історія трапилася. Йоська замріяно клав на тремтливі долоні мушлі, котрим мільярди років, а то й більше; він, посапуючи, роздивлявся кожен завиток, плетиво, візерунки скойок, радісно схлипуючи при новій знахідці – сопля, та й годі. Аж неждано, несподівано потягли до виховательки – назвали бездушною худобою, показуючи розпанахану голову Марека. Марек тільки бутів казанською сиротою, тицяв пальцем, куди йому вказували, а Йоська сторопіло давив хрумкі мушлі в долонях… Отака от історія, зовсім непримітна, як на нас. Проте Шмулєвич думав про неї, зачинившись у комірчині, заснованій павутинням, заваленій книжками та хірургічними атласами; а ще частіше, всівшись проти замацаного люстра, він переповідав сам собі довгу заплутану історію, яка не мала початку й кінця: як і в історіях далеких його предків, крапля крові, їхньої крові, ще грала в його жилах. Він переповідав історію про маленьке містечко, коли над жовтими горбами вдарили, бабахнувши разом з гарматами, останні дзвони; коли на паволоці сизого неба хилитнулося дванадцять церков і чорні горбаті постаті все зносили й зносили ящики з вибухівкою. В небі пугукало, лящало птаство. Це все з розповідей; мало хто пам'ятав, як падали церкви, як і балачка про море, що буцімто тут було, а його синяву краяли тонко носі галери, навантажені золотом. І рабин, останній у містечку, сидів на розхитаній до тріску підводі, закислими очима прощаючись із обжитою місциною, більше схожий на Будду, одним вухом злякано слухав просторікування згорбленого діда Юхима, який вечорами витягав з потрісканої скрині товстенький томик Віктора Гюго і читав десь на горбку, сховавшись від баби за кущем глоду. А зараз вони з рабином від'їздили далі й далі, а Юхим рипів у ритм колесам: «Ньо-о-о-о, – періщив батогом поперек хребтини кобили, а як не допомагало, злазив із воза – засмалить носаком знятого чобота під хвоста; кобила лінькувато рушала з місця, а старий продовжував: – Ньо-ньо, ну ні хрєна тут нема нового, даже каміння вистигло тричі… – Старий, наголошуючи, піднімав батіг: —…да, тут каміння тричі з піску на те, що маєте перед очима…» До чого б то воно? Перед очима куці скелі, зовсім низько, кволо переливається кулька сонця, і Шмулєвич, катуючись у комірчині, харкаючи кров'ю, повторював: «Ні-є-нє-ні-нє», геть, до біса, яка справедливість, яка любов, що воно таке? Може, про те все знав рабин, який зараз у далекому містечку катав зеленого возика, а дітвора стягувала з нього, жбурляла до ніг паки паперу, покришки з автомобілів, а він тремтячими руками витягував сріблясті монетки; може, тільки йому залишилося на спомин, на торжество, як повзуть сірі димки по бікфордових шнурах, піднімаються, трусонувши землю, жовті гриби над пагорбами, а потім каміння із шипінням булькало в Шовгениху. Видно, Шмулєвич пам'ятав те від старого рабина, чиє торжество, що палахкотіло в його очах, хотіли вгледіти громадяни, приписуючи чоловікові, гнаному з землі, все заподіяне на його карб, на його совість. І це у місцевого люду зітерлося з пам'яті. Але вилинялий погляд рабина не промовляв нічого. Навіть тоді, коли зеленою горбатою черепахою підкотив танк і двома пострілами продірявив синагогу, «ех, вей!» – хтось вискнув із одноплемінців рабина, а синагога гойднулася велетенським дзбаном, крізь кушпеління вищербивши остюччя лавок і каркаси. Останній постріл із гармати розколов шестикутну зірку Давида, а танк із червоною зіркою розвернувся на теплому згарищі, а під жовтим вітром горбаті постаті солдат гикають і акають; рабин із нежданою для себе тугою подивився на голені голови люду, одягненого в гакі, з лопатами на плечах, а над горбом юрмища, мов більярдні кулі, гралися сонця і пробивався голос із далекого майбутнього, розриваючи перетинки Шмулєвичу: «Потрудимося на славу! На славу попрацюємо!» Ланцюжком, потилиця в потилицю, люд сунув до яруг відкопувати древнє море, що тут буцімто плюскотіло. Що є безглуздіше від людської думки, наразі вигаданої, цієї нетривкої тіні марнославства? – Судомлячись, плюючись, спинаючись на тоненькі криві ніжки, падаючи, Шмулєвич шипів: «Напишу… напишу… напишу…» Знову напливало, – тому рабину було десь під сімдесят, а мо', й більше; він повертався з далеких країв, рятуючи родину від дикого голоду, з цілим кагалом родичів. Це було так давно, так далеко, що про це забули згадувати; але старий єврей, у чорному перештопаному маленькими латочками пальті до самих п'ят, залишок вічної пам'яті, приреченої до блукання, вже щось бачив подібне п'ять тисяч років тому. І про це та інше вони розбалакували з батьком Віталія, – до того з ковтками теплої води поверталася сила; тяжкий на похмілля Вадим баранувато дивився на саманну домівку, де вовтузилася купка недорікуватих дітлахів. Колишній рабин здебільше мовчав, устромлюючи в розмову слова, щоб, бува, не зачепити гоя, який був крутого норову, а ще мав юридичну владу, тож міг запроторити не тільки за ґрати. А Вадим зі сміховищем, потроху прохмелюючись, розказував, як на майдані Калініна, на Михайлівському, значить, туди, знаєте, до Львівської ближче, під регіт і ваш «Інтернаціонал» вішали німців. Хуркали вантажівки, баби наші не знати чого голосили, мужики опускали додолу очі (перед цим вони добряче «закладали», кляли Германію і серед ночі готові були йти пішки, щоб самим передушити гітлерівських байстрюків); водії, зизоокі, червонопикі рязанці, шкилюючи, веселенько і добросердно перематюкувалися між собою, не дивлячись на обісраних полонених, давили на педальку газу, від'їздили, витягували з-під ніг кузови, що слугували ешафотом. Приречені на страту, висмоктані голодом і вошами молоденькі унтери, – спокій з виду, але гірка невдячність за непорозуміння, як і в решти людського роду, коли одбирають насильно життя, провину перед народом, перемішану зі зневагою, кидали погляди на шеренги солдат, що видували «Інтернаціонал»; вони тихо прощалися, майже мовчки, втративши подобу жаху ще задовго до смерті, до Михайлівської, окинувши очима це високе небо, що мало чим відрізнялося від зальцбурзького чи магдебурзького… Розмови, відголоси подій будуть ловити Віталій із Шмулєвичем у трамваях, автобусах, де помоховілі, трухлі ветерани, не без гордості, акаючи в кожному слові, розбазікували, «как ми вєшалі немцев», а сердобольні старушенції, десь з-під Мотовилівки, тільки одмахувалися: «Тю, кацапйо чортове!»

А в комірчині колишнього рабина, зовсім оклигавши, стрибав і верещав батько Віталія, і рабин, втиснувши голову в плечі, витягнувши по-зміїному шию, тихим голосом гомонів: «І-і-і, батеньку, не наші і не ваші стріляють по храмах… Бог, як не назови, він один… так і той… Сатана…» – І Вадим, плюнувши, чвалав додому, никав із кімнати в кімнату, проїдався журбою по Мар'яні, вже складав ретельного списочка на арешти і шепотів: «У цій гостині тхне тальком і смертю…» А рабин, здається, цілу вічність сидів на сонячній плямі двору, – від нього пішла низка єврейських сімей, щоправда, за винятком, на превеликий сум, Абби і Шльоми, котрі, неначе гої, пустилися берега; і народ бухтів, очумавшись від голодухи: «Смоктонуть вони ще нашої крові…» – «Тьху, – харкав Ничипір, – аби ви самі менше своєї пили, то б усім вистачило на цій землі…» Слухаючи Ничипора, народ побожно хрестився; так повторюватиме, за словами Ничипора, через десять років сам Віталій, коли Шмулєвич звітриться, зникне геть, без сліду, безвісти. При нагоді, аби трохи більше часу, можна подумати про кревну чи духовну єдність; тут ще напрошується недолуга думочка про містично-метафоричний вибух свідомості обох – кімнатка Віталія, заліплена портретами Че Гевари, світлинами бородатих вождів, борців за права покривдженого людства, міститься поряд, через стіну… От і думай… І ще щось там… Ет, повертай, бо найбільша з усіх людських глупот – описування духовного чи душевного стану героя… І Шмулєвич підповзав на чотирьох до Саньки, зазирав по-псячому в обличчя, а Санька куняла над засмальцьованим часописом, – звісно, «Плейбой» чи «Пентхауз», там було місце всім, тільки не їй, про те вона й думала, мирно куняючи; таким робом Шмулєвич добирався до шафи, гатив у скло кулаком, обрізаючи пальці, діставав медичне причандалля, харкнувши, заганяв Саньці конячу дозу морфію і милицею бив у стіну, викликаючи на світ переляканого студента: «Поїхали до міста!» – «Ні, вибач… Не можу…» Шмулєвичу хотілося загорланити, розірвати на грудях сорочку і запитати: хто він, Йосип, Йоська, до кого, до якого народу і племені належить? Він прибирав по миті якогось відчуженого, далекого, холодного вигляду, зводився на ноги, брав нічного горщика, засував під Саньчин зад, легенько насвистуючи арію з опери Верді.

Час падіння важкого листя і янголів. Лавки, що завжди о такій порі рясніють безпритульними, порожніли, надувались жабами мокрих газет, де сповіщалося про все, тільки не про шовк волосся, що спадає на плечі невідомої красуні. Крізь ейфорію проспаних червоних світанків, серед смітників, між калік, де трухлявіли безпритульні тепер професори філософії, крізь чаклування ночі з блиндоокими повіями, які мов навмисне стерли свою вроду сажею смерті, яка тут дихала з кожного загидженого закута, і з потугою північного холодного вітру Родик чув терпкий присмак удачі. Талісман бив у груди. Часом несподівано, мов прошитий струмом, пробуркавшись, він чув його биття на грудях, солодке посмоктування нижче соска, під серцем, десь глупої ночі в нічліжці або в майстерні художника, де все змальоване так, що навіть подумки тужити не треба, вилуплювати очі… не його. Такий собі тип із цапиною бородою, котрий носив прізвище Дірко – плакати його часто подибувано на стінах сумнівних офісів, малотиражних газет, куди Родика затягувало в пошуках краси, а віднедавна… Дірко, з оголеним смертеподібним торсом, а то й зовсім одна манатка, там, де повинна бути прутиняка, – ганчірка. Дивись, сама претензія на розіп'ятого. Жлоб месіанської культури, од котрої тхнуло сечею віслюка. Упившись коньячку, понастягує у майстерню дуреп різного ґатунку, і ті ворушать ротиками: «Ох, куди там Далі до Дірка… куди там…» – ну, словом, куди там і нам до Дірка. А він розпатякував про вселенські космічні паради зірок; про чистих і нечистих мистців, роз'яснював, що ось така крапочка, вона означає єднання чоловічого й жіночого начал; це концепція, щоб розібратися в тих бубликах, відтятих пальцях, переламаних хребтах і свинячих головах, густо заляпаних фарбою. Скинувши з себе манаття, таким от чином здійснивши акт вивільнення, малював на білій стіні, гундосячи лілейним голоском, хилитаючи цапиною борідкою, підтверджуючи свою правоту – кли-кляп-кляп, роз'яснював, яка церква правильна, а яка ні. Дірко був концептуалістом, може, трішечки, націоналістом, бо про зелені долари відгукувався зневажливо, – але він любив їх, як і своє мистецтво. Така ото річ.

Гроші не те щоб не смерділи, вони прочищають мізки. Проте влади над такими, як він, Дірко, не мають. І Родика часто проймав сумнів щодо обраного шляху в пошуках краси, – до майстерні, заґратованої не для годиться, бо на далекому Заході, скажімо в Парижі, Дірко коштував як концептуаліст-постмодерніст-постхристиянин дуже дорого, до двох, а то й трьох сотень американських доларів, – тож до майстерні заходили й виходили то картинкоподібні дівчатка з виразом здебіління від чогось такого, що його навіть важко побачити, то зодягнені в чорний креп бабусенції, останні збризки сімені совітської аристократії, чомусь знаходили у шановного пана Дірка якусь віддушину; екзальтовані дамочки в сірих піджачках, костюмчиках з-під а-ля Кардена, вічно гризли розхитаними різцями чорний гуманітарний шоколад і ковтали транквілізатори. Це притлумлювало комплекс неповноцінності, – та куди там, більше, тут ставилося на карб взагалі існування на цьому клаптику суші. Родик мало на цьому розумівся; він зводив голову, мов тільки прокинувся або з'явився на світ, примарно кличучи щось невідоме: талісман пробуркував серед ночі, ошпарюючи, розлазячись рожевою квіткою опіку по шкірі. І мовби голос із кутка: «Не там шукаєш…» – і він, щоб відволікти світ від тлумоти отупіння, серед цього старозавітного шарварку, серед дріб'язку галченят великої доби, пробував малювати. Про Віталія не згадував. Хисткі образи далекого дитинства вислизали плямами; але, на противагу комусь, як і кожен початківець, у шаленому пробурканні театралізованого дійства життя, він пробував занотувати, вихоплюючи з ґелґотіння осмішливої публіки образи тієї, біля фонтанів, із пляшечкою пива: «Спи, бо ти ніколи не прокинешся; спи, бо золото дощу – то відлиті кулі, що уб'ють нас… ось дорога ніжності, котра плаче дощем на груди, і нас немає, проте дорога, дорога, дорога… любов… любов… любов і ненависть, сплетені, мов дві гадюки… а ти танцюй на розі схрещених вулиць, танцюй. Ми всі летимо на зламанім крилі над жабкою країни… любов… любов… любов… смерть, смерть… смерть над поруйнованими могильними плитами…» Хух, отакий от декаданс. А Дірко, Дірко походжав майстернею, – роздягнене презентоване світило, вишикувавши одним словом, кинутим недбало, як попередньо відкинута за непотрібністю ганчірка, у шеренгу дівчат з видовженими лицями, з інтелектуальним виродженням; там повидувалися вайлуваті селючки, з печаттю зеленої смерті люетичної доби на пласких лобах. А Дірко заводив своєї, про світло нації, про еліту, елітарність – торохкотів голоском і кісточками, тицяв видовженим пальцем у брунатний морок, чомусь у майстерні не запалювали світла. І перед Родиком, і, звісно, перед нами спливло неждано обличчя Вадима, батька Віталія, а з ним – старого генерала, і голос: «Це є наша батьківщина…» – і старий генерал тицяє пальчиком у м'якотілих повій. А розмова, власне, трохи не про те… Дірко замовкає, стовбичить, заклавши руки за спину: він ото закінчив оповідати про Сократа і сократизацію. Іноді його слова, коли зачіпалися заборонені теми, кривуляли і спотикалися, мов калічені підбиті птахи. Віддамо йому належне, нехай з лиця, – він хоч і слабував на гомосексуалізм, але не настільки, щоб спробувати самому, бо був боязким до тремцю, щоб чого доброго не заразитися СНІДом; він лякався спати з жінкою, вподобавши онанізм. Облишмо й це. Дірко витягував жезлом руку, возив пальцем по намальованих церквах: «Оце правильна, а це ні…» Горбатенькі вчорашні комсючки цибали м'ячиками, кивали голівками, і Родик почув крок тиші за спиною: пройняло. Десь знову вислизнуло, деронуло, наче кігтями по шкірі: «А ти знаєш, що Бог посоромлений не буває!» Дірко укляк, – усі його хіромантичні, астрологічні, релігійні апокаліпсиси, ясні прозріння на очах у вишеренгуваних дамочок, що вже готові самі скинути своє манаття, – а якийсь засраний хлопчисько розламав, порушив ідилію першопочатку нового мистецтва; і Дірко, ця душа нового суспільства, аристократ із писком скривдженого псюги, забулькотів щось, зашипів крізь цапину борідку, але, відчувши на собі благальні погляди молодих клімактеричок, спробував мотнути головою, заплутався борідкою в пензликах, вичавив: «Прошу пана залишити майстерню…» По тій хвилині ляснув телефонний дзвоник, скропивши холодним потом спини присутніх; то телефонував доктор Шмулєвич. Але Родик вигнаний: блудний синку, повернешся. Коли йшов, повернув голову і глянув через ліве плече; він уже бридливо дивився, як вони запихали до ротів кавалки м'яса, шинки, ковбаси, турляючи, тручись боками, мов ті поросята, здобрюючи пересохлі горляночки буцімто французьким вином.

Родик вигнаний на лютий мороз; дзвоник Шмулєвича стосувався його, а він викинутий у смолу ночі; може б, воно й трапилося інакше, повернулося на інше, проте – попіл ранку, дороги, дороги, дороги. Привабливі жінки воскоподібними манекенами вилазили з мерседесів, підібгавши довгі іскристо-сині сукні, блискаючи білими пухкими литками; цнотливо ступали, розвіваючи оболоки парфумів над головою натовпів, що вдихали ці важкі запахи, слухаючи виск автомобільних гальм як передпохоронний дзявкіт псюхи… І нічліжки, де вошва плодилася врівень люду… І кроки, кроки, кроки, що все настирніше нагадували, набирали подоби маршів. І вперше Родик виматюкався, пливучи слизькими від харкотиння, блювотини, наперлої відлиги вулицями, мов зірваний буй; і білим спалахом у голові розірвало, що тут, брате, нема чого шукати, бо загибель цих дорівнює загибелі інших. Усе зрівнялося: люди-посмітюхи, професори-збоченці. Тим ліпше для нього, тим гірше для них, – відпружинившись на лавці, смачно потягнув: «Трахані екзистенціалісти-концептуалісти! Ви, засрані шукачі давно знайденого!» Вічність у подобі зачумленого натовпу перед його зором відшатковувала кусень за куснем, угинала у глеєвидну масу закутів автобусних зупинок, що визміювалися нитками доріг, проторованих жовтими цідилами автобусів. Кроки, кроки, кроки парубіяк у зелено-рябому гакі, вже з нашивками на рукавах, де не добереш: чи то свастика, чи національний герб. Кроки, кроки, кроки… Його морило – на відлигу, а надвечір, зі знанням уже старого бродяги, він відчув, що візьметься на лютий мороз. Кроки… Кроки… Кроки… Кроки вибивали з його голови мрію: «Ти, видно, спиш; тихо здіймаються твої груди: мені так близько і далеко до тебе; видно, ти спиш з утраченою ніжністю, а сонце багряно заливає твої вікна. Ти спиш, судомно хапаючи чистоту зіпсованого повітря. Ось вони, перевалюються з боку на бік, – сите гайвороння, дріб'язок, забруднені голубки, сутенери із заяложеним бріоліном волоссям… Дорога, дорога, дорога… Ет, вони ладні розстебнути матню, вони дрочать на картини Рубенса, твої кавалери, бо такі, як ти, не дають їм тепла… А тобі хочеться тепла…» Злидота косувала, схаркуючи на лавку. Свіфтівські воші мали ту перевагу перед людьми, що вони воші. Зрештою, злидоті зазвичай стало вештатися біля тієї лавки, де, підібгавши ноги біля батареї опалення, витягував марення з дитинства, віддаючись на поталу місту; а злидарям смакувало спостерігати небо або обнюхувати клозетні отвори; жеброті до вподоби, за розвагу повторювати уривки фраз, коли з посинілих губ Родика зривається щасливий сміх, а вони той сміх повторювали, передражнюючи тріскотливими шпаками. А ще посипали йому, сплячому, голову вошами, що задля розваги поназбирували в металеві бляшанки з-під «Нескафе». Або кислоокий пес підбіжить лизнути вологим язиком; і коли Родик кликав на ім'я невідому, то двоє малолітніх обгризених екземою педерастів спробували його зґвалтувати. І малинове марево розлетілося світанковим розпачем: вони билися, кружляючи по майданчику, розштовхуючи калік і цікавих, рипали кулаками, троє знеможених голодом і холодом людей у цьому виталищі знеможених душ, кинутих напризволяще, сплетених у липкий клубок. Нарешті одним ударом – випадковим і різким, під щелепу, – Родик звалив високого і худого, з чорними пронизливими очима хлопця, і той упав, хряпнувся головою об чавунну урну, розлупивши череп, мов шкаралупку горіха. Родик, чвиркнувши по теплих мізках і крові, що парою сходили на лютому морозі, з колючим світлом у голові подався навпрошки дорогою, що вела від вокзалу до здутого в рудих випарах міста, що вже гуло на пізню ніч, полускуючи фіолетовими та червоними спалахами трамваїв, електричок, гуло підземками, мов велетенський шаманський бубон. Він не відчував ні огиди, ні страху. Це набрякало в ньому щось нове, свіже, яке він уже приживляв у собі й усвідомлював як непомильну аксіому буття, – але чому тоді така куца людська пам'ять? Це місто. І він його любить; він завоює його і ту пещену дерихвістку, стерво з пляшечкою пива, – щури навхрест перетинали дорогу, шмигнувши перед очима клубком смердючого тепла… Країна… країна… країна… Країна надувала груди жабою пагорбів, проколюючи небо хмародерами, – країна, країна, країна, обшмарована грозами, перебита нудотою неонових реклам, психоастенічним вибухом сифілітичної лихоманки, розцяцькована СНІДом, – тонким перламутровим сяйвом на дротах втішаючи заблудлих янголів, які впали восени, під важку Покрову. Ех, країна… країна… країна… З алебастровою шиєю, об'їденою жовто-червоними виразками екземи, двоє поліцаїв, червонопиких, розпашілих у передчутті празника, – різдвяна ялинка побрязкувала скляними кульками, і світло падало згори, то горіхове, то малинове, то враз тріпотіло синіми ілюмінаціями, – мертвого тягли до «воронка»: пробували стягнути з нього ще зовсім нові штани, під непорушним поглядом обідраного волоцюги, що переминав у руках важкі кавалки розм'яклої глини. Один поліцай, опецькуватий, з прогнутим лобом, хряпонув по хребту мертвого, щоб розігнути, щоб краще було стягувати дорогі вельветові штани; він ще для певності – чи не живий – пострибав; нарешті йому це вдалося, і він, похихикуючи, матюкаючись, ще поштрикав києм зад покійного: «Ти диви, він ще бздить…» Гільмедов, високий, зареготав, виплюнув жуйку, – з розкосими очима, напівказах-напівтатарин; а Родик невідомо чого плакав, син інтелігентів, нащадок зотлілої шляхти, вивергав із себе, мов блювотину, надуманий світ, розмазуючи своє обличчя по опуклих, як риб'ячі очі, вітринах, ще не відаючи, що доля зведе його з Гільмедовим, аби вкінець знищити те, що він плекав з дитинства. А зараз він плакав, набираючись легкості, – поліцаї тягли за ноги мертвого педераста, розтягуючи кров і мізки по асфальту. А Родик важчав, слухаючи страдницький голос Паваротті з приймача… Може, воно там… Там… десь приховане… Не плач, плач, плач, по всій землі кладеться плач: Гільмедов з коротуном, не дотягнувши мертвого до фургона, здерли решту одягу, зважуючи на руках здобич: «Ет, падліна, видно, десь жопою заробив або вкрав, скатіна, цікаво, хто його довбанув». Нарешті, вони поділили одяг. Якраз вчасно, бо придибав військовий патруль. Родик сплюнув. Це не дитячий плач. Це ревище озвірілого чоловіка, в якого болить у нутрощах; безконечність шляху не лякала його, а змушувала йти. Від телефонної буди до зупинки, гріючи руки в паху, на животі. З пам'яті не йшли очі Гільмедова, вузькі, як у комишевого кота.

І здавалося, пси підспівували голосу його серця. Паморочило голову. Дощ і холод сікли зиму. Рікою пливе білими півмісяцями в очах дохла риба; дим над водою, дим над небом, дим від багать жеброти, від заводів, від червоних одноповерхових кварталів. Спочатку все скидалося на перевтому; але він кинув погляд униз, де вантажівки товкли брунатне місиво снігу та людського лайна, а вночі вітер перетирав це на пилюгу, розвіюючи широкими крилами вулиць; відкривалося, що скоро квітень, апрель у народі. Ще йому приходило на згадку проїдене джаргою місячне сяйво міста опівночі, де блідавість плечей, марші сходів заліплені сміттям, а хрипляві голоси пацанви, обкуреної і обколеної, витягують сумної чужинецької пісні; для нього то не більше, як клубок, непосильна справа, що заперечує власне існування. Лункі голоси патруля змушують його ціпеніти. Упродовж, видавалося б, довгих років, тижнів, днів, хвилин, секунд він думав про Люську і про те, що оволодів нею силоміць: з якоюсь щемкою втіхою він оповідав про це доктору Шмулєвичу. Перед зором постійно поставала картина за картиною, жахливіша за попередню, – йому б скаламутніти в голові, але навпаки – у Віталія щось міцнішає, ніби на щось провидче він дивиться: чорний креп ночі серед білого дня, дощ із бурею падає на дахи, мокре лахміття пугачів, а над покійницями – гачкуваті постаті плакальниць, і бурла води від намулу й крові в Шовгенисі. І треба спробувати щосили натужити нашу уяву, щоб уловити порух думки і душі цього чоловіка: напевне, він бачив перед собою шлях і був певний того, що той шлях зветься справедливістю та свободою, – але в його уяві засмічений, мов на тому цвинтарі, де треба розгребти, дати лад, щоб люди погледіли іскру того, що мудрі бородаті мужі нарекли істиною. Напевне, він не міг дати ради думкам, а ще більше – ходу діям, – на ту пору всі як ошаліли, мов злякані кролі, спостерігали за нечіткими п'яними маршами колон парубіяк у зелено-рябому гакі, дитячим лопотінням, пережованим Європою в тридцятих: пробуркувалася країна, затягнута в гумову сплячку смерті. Плакати з гаслами Мао, Леніна, Гітлера височіли під одним прапором, над головами вчорашньої босоти, чиї батьки – вчорашні ключники й аптекарі; вони цмулили пиво, посипаючи сіллю вінця, картавлячи, виставляючи проти сонця свої далеко не арійські профілі; зовсім як там, вони, осоловіло глипаючи очима, гепали кухлями пива. Переляканий обиватель біг до телефону: слава Богу, наші співвітчизники навчилися справно приймати рішення. За хвилину-дві підкочувало телебачення, і цей гармидер, розчарування, схлипи, зачаєні прокльони швидко летіли сірим променем на екрани. Іноді чийсь розсудливий голос, здебільша високопоставленого клерка, що картає їх по-батьківськи, говорить цим хлопчакам: що воно було, подивіться навкруги, озирніться, треба чогось новенького, свіженького; а вони на те: почекайте, там ото сонце на спаді, хай тільки-но пройде благодатний дощ, і ви всі наспотички побіжите до нас, але пізно буде. І Віталій думає: мо', справді проґавив свій зоряний час? Перед ним мокрий гудрон дороги, – понуривши голову, він скнів з таким виразом, начебто своїми довгими руками хотів зупинити рипучий вселенський порух світового пожарища, а значить – історії. Астрологи передрекли щось страшне, бо Юпітер бомбардували метеорити, а Марс, переполохавши місцеве обивательство, заскочив у якісь ворота, зовсім йому не призначені; на жовтому цупкому аркуші бюлетеня місцевих астрологів світлина одного з пророків майбутнього, – розкарячивши ноги, мовби готовий кинутися у бійку, склавши на грудях руки, уткнувши клинок борідки, він пропікав читача жагучим поглядом. Тут є про що подумати, і він білими ночами тихенько з'їжджав з глузду, бездумно гортаючи праці вождів, і від безвиході квилив пораненим звіром. Іноді він сходить на поверх нижче, гнаний самотиною, диким звіром невідомого, що піднімає перед його зором світло або темряву наступного дня, мов хто умисне задер завісу, – поверхом нижче Віталій тиснув дзвінка до помешкання жінки, ім'ям котрої ніколи не цікавився, вона мешкала тут, займаючи одразу чотири кімнати, і в спальні її чисто та світло. Вона в очікуванні самої вічності спить до полудня, доти, доки бронза сонця не запрозорить шкіру, пробіжить масними виблисками, сповзе на плечі, зігріє лоно, випростані жертовно ноги; і пані лінькувато скидає оком на вузьке, схоже на ілюмінатор вікно спальні. Вона не бачить снів. Світ у неї чорно-білий. І снить ця жінка чимось дивним, радше вичитаним із книжок, про щасливу любов, білі пароплави, у сновиддях своїх блукаючи вулицями невідомих міст, котрі нагадують то Лондон, то Париж, то Вашингтон. І вона цілу вічність чекає, змінюючи коханця за коханцем, – товстобокими, підбитими тваринками вони перевалюються з боку на бік, маленькі гидотні казанови, з голубенькими пігулками закордонного виробництва у потаємній кишеньці; вони приносять серед лютої зими троянди, червоніші від людської крові, од яких більше тхне тальком і формаліном, аніж коханням. Це частина їхнього великого самостверджувального плану на клаптику землі чи наразі дістався гори той план, в наростанні. І вона більше навчена випещувати своє тіло, а коханці дріботять ніжками, і в тому, напевне, нема термінової необхідності, або й так – за строгим лімітом, вирахуваним за ранжиром зайнятих посад. Здебільша коханці хроплять у м'якому кріслі задовго до любовних пестощів. Вона задивляється на себе, натягуючи трусики перед древнім срібним дзеркалом, що його туманить подих неминучої старості, і лукава кошача посмішка лягає тінню на блідувате од випитого шампану лице. її час від часу – досить настирливо – запрошують до нічного клубу, з рулеткою, зі стриптиз-шоу, з баром, де продають розбовтане на Малій Арнаутській шотландське віскі або «Смірнофф»; там ще є вільні кімнати нагорі, де повиводили блощиць і протруїли повітря справжнім французьким дезодорантом. Вона згоджується, повертаючи ліворуч голову, торкаючись строгим підборіддям плеча, ковзаючи загадково усміхом і затуляючи широкими, опашистими віями – лише на мить – трохи порожнуваті очі, якщо не сказати більше: тоненькі галочки згасаючої хтивості ховаються за тим природним заборолом. Чарівна музика лунає на холодних по-зимовому вулицях, а вони йдуть під руку з підстаркуватим добродієм до авто, мило переповідаючи кумедні історії з крихтою правди із життя своїх знайомих. Тут нічого сказати, – щоправда, купи сміття, смердючі закути обминати з кожним днем все важче, все довше, а гаманець надто спорожнів, аби на кожне «дай» жебрака кидати абиякий дріб'язок. Заплющимо на це очі, бо ми не моралісти.

Власне, вона може цього не помітити по дорозі назад, важка од випитого; млосно втягуючи прохолодне повітря (знову осінь?), вона недбало притискатиме до себе, вдаючи розгублену дівчинку, жмут білих чутливих, із білими м'ясистими вухами пелюсток лілей і сумно, піднімаючи груди тривожним подихом, думатиме, що ці квітки зів'януть десь позавтра. А коханці, коханці перевалюються кабанчиками, труться боками біля її дверей – тягнуть знову до освітлених, мов трупарні, кабаре, де лампи яскраво вистрілюють безколірними блискавками, то переходять у малиновий, то чорний морок першостворення світу западає у залі, випорожнюючи й без того пусті голови. Це дратує, їй двадцять чотири роки, вона вродлива, але не певна своєї вроди. Вона відверто нудьгує. Ця хвороба опосідає її, коли за тиждень біля її дверей проходить замалим не кабінет міністрів. Всього вдосталь, дещо вона навіть пересилає додому, так далеко, що пам'ять вириває лишень запацьорені шибки та бусола над загнилим од давності ставком. Іноді їй вдається обдурити саму себе; тоді вдає, що вона в пошуках праці: у неї з'являються чорні провали під очима, кидаючи тінь загадкового і витонченого, нещодавно підміченого нами або вами виразу; тонкі пальці, де видно голубі жилки, з облузаним манікюром дрібно тремтять, перебираючи шлейку сумочки. Вона рвучко заходить в ошатний офіс із мармуровими колонами, бо чогось так задумалося, спало на думку добродію N, і не за браком досвіду, а він мав якісь культурні знання з архітектури, щось із природознавства, а головне – колись у початковій школі, а потім у ПТУ проходив за підручником історію Стародавньої Греції; отож вона проходить між мармуровими колонами, кидаючи винуваті погляди довкруж, зі знанням одразу вирізняючи дріб'язок; натомлено зітхнувши, сідає у зачовгане крісло і стулює ноги, заголивши кругле коліно у строгій чорній панчосі, і погляд нічого не промовляє – жодного натяку, – лишень втрачена ніжність та білий відчай.

Конец ознакомительного фрагмента.