Вогнесміх (1988)

— Що, Дивна? Чого ти бажаєш?

— Коли настане час твого торжества, коли крила твої стануть всесильні… не забудь про мене у зоряному вирії, не забудь про Землю… і спробуй хоч на мить знову сісти на неї…

— Не забуду, кохана…

***

…Старший Чандра замовк, і довго зосереджено дивився в полум’я каміна, ніби забувши про доньку, про те, що розповідав. Русалія обережно торкнулася його руки:

— Татку, а далі? Що трапилося далі?

Він задумливо глянув на дівчину, ніби здивувався її запитанню.

— Далі? Власне, історія ця завершилася блискавично. Мадам Мішо допомогла Космоандру повернутися до острова. Вона й сама супроводжувала юнака. Учитель чекав свого улюбленця. Більше того, він передбачав саме такий результат експерименту. І готувався до нього.

— І що ж? — схвильовано підганяла Русалія. — Що з ними сталося? Відомо це чи ні?

— Гніздо Радості вже не існує.

— Чому? — майже скрикнула вона. — Куди поділися вихованці? Чи їм теж повернули зір?

— Ні. Учитель прийшов до висновку, що ступінь «гнізда» вже вичерпана для вихованців. Але й повторювати експеримент з поверненням «ока» він не захотів. Почувся інший поклик, той, про який я згадував раніше.

— «Воїни Шіви»? — пошепки запитала донька.

— Вони. Гуру давно знав про існування таємничого братерства. Він ввійшов з ними в духовний контакт. І вони відкрили двері свого посвячення для зоряних птахів, Учитель вважав, що повернення дітей до «нормального» суспільства може бути смертельним. У всякому разі— катастрофічним. Космоандр зумів здолати шок променистої сфери, але інші просто будуть розчавлені. Тепер всі вони, в тому числі й Космоандр, у гімалайському притулку.

— Але ти казав, що вони фітофоби, антагоністи флори. Як це може бути? Невже Космоандр з його чутливістю, з його розумінням сутності цілості прийняв такий вузький світогляд?

— Хто сказав, що той світогляд вузький? Це ще належить зрозуміти. Часто ми називаємо вузькістю лише парадоксальність, незвичність. Ось чому тобі варто зустрітися з ними.

— Благаю, таточку… До мого повернення…

— Все зроблю, моя Русалочко, — ласкаво пригорнув доччину голову до грудей старший Чаидра. — Мадам Мішо має втаємничені контакти з Космоандром. Вона все ще любить його. Вона й допоможе мені отримати відповідь на твоє прохання. Спокійно вирушай в путь. І надійся…

ЧАСТИНА

ТРЕТЯ

Принеси те — не знаю що…

Даремно в небо ти глядиш,

Земні зв’язки даремно рвеш.

Все, що волієш, — те узриш,

І знайдеш те, що принесеш! Генрі Уодсуорт Лонгфелло. «Промінь Місяця»

Хтось сидить у театральній залі,

Хтось царює чи вмира на сцені…

Ось актори п’єсу одіграли

І пустіє світова арена…

Ті, що вмерли, з сміхом воскресають,

Глядачі оцінюють їх драму,

Разом чаші повні підіймають,

Думою гуляють над віками…

Це і є велика гра природи —

В п’єсі чи трагічній чи веселій.

Кожен раз — єдина нагорода:

Інший лик, подоба і оселя… Дхаммапада

Де нам любо — наше місце сили,

Не дивись — розкішно чи убого!

Дні дитячі паросток зростили

Для життя, для бою й перемоги. Афоризми Сходу

…У той день, коли Іван Гук знайшов на старій козацькій могилі осиротіле лисеня, Віра Гармашівна тремтячим голосом призналася в своєму коханні. Голова дивився в її розпашіле, схвильоване личко, і пекуча жарина біля серця розжеврювалася все сильніше і сильніше. Що сказати їй, що відповісти на чисте, незатьмарене почуття? Прийняти її безцінний подарунок, не зважаючи на те, що стануть говорити односельчани, батьки, вчителі? Людський поговір — дурниці, але прірва часу, що розділила їх, чи не надто далеко розвела стежки? Сьогодні вона захопилася його думками, ідеями, енергією планів та замірів, а завтра? Він — уже сформований плід, що жадає лягти в грунт і зростити нову парость, а вона — ще лише женеться, мов пагін, угору, до подиху весняного вітру, до травневих дощів і громовиць.

— Дівчинко, — сумно сказав він, пестячи принишкле лисеня, — ти сама не відаєш, що твориш. Я щасливий тим, що твоє серце так високо оцінило мене. Повір, моя душа святкувала б, вводячи до світлиці таку дружину. Тільки чому ти не народилася на десяток років раніше?

— Іване Васильовичу, — ледве вимовила Віра, переплітаючи русу косу і потупивши очі в землю, — навіщо ви говорите про час? Що таке день, рік або навіть вічність? Хто скаже, де й коли мають зустрітися друзі па стежці життя? Моя присутність приємна вам?

— Як мовчання Землі.

— То мені найкраща відповідь. Не шукайте заперечень. Я прошу — дозвольте приходити до вас, допомагати. Я хочу слухати ваші думи про землю, про зорі, про світ зела і квітів, хліба й садів. Я буду вірним супутником. Ви ж самі сказати, що земля осиротіла, вона чекає нових дітей, котрі щиро полюблять її. А коли ви відчуєте, що моя присутність… що я не буду обтяжлива для вас кожноденно, тоді згадайте, що проста й щира дівчина Віра насмілилася сказати вам про свою любов. Не забудьте моїх слів, рідний, втомлений чоловіче…

…Минуло літо, осінь. Віра поступила на заочне відділення Сільськогосподарської академії, залишившись працювати в колгоспі. При агротехнічній лабораторії Іван Гук організував курси, і дівчата й хлопці, котрі залишилися після закінчення десятилітки в селі, любили слухати цікаві лекції голови колгоспу, який не обмежував своїх бесід лише агрономічною тематикою, а намагався показати молодим співробітникам космічне значення грунту, гумусу, сільського господарства, малював билинний образ віковічного Минули Селяниновича, як вселенського генія, що має засіяти земним зелом далекі планети, мертві світи.