Вогнесміх (1988)

— Братику, братику… Як тобі, що тобі?

Гриць пригорнув її голову до себе, поцілував у чоло.

— Соколице моя, сестро… Прилетіла? Спасибі, спасибі… Батьки не знають?

— Що ти, що ти? — крізь сльози промовила Христина, пестячи його щоки, схудлі руки, — Мама не витримає, як Знатиме все. Краще приїдеш у гості, скажеш, що переніс якусь недугу, але про бійку з бандитами — ні слова!

— Згода, згода! — усміхнувся Гриць, — Сам хотів просити про це…

Над Христиною з’явилося худорляве обличчя брата Бориса, наблизилося.

— Що ж це ти, малий? Га? Як же це ти? Треба було тобі оте таксі?

— Та хіба з таксі справа? — зітхнув Гриць. — Хто знає, де й на якому перехресті нас чекає та чи інша потвора? Ти забув казки народні, брате…

— Жартуєш? — похитав головою Борис. — А я ледве не тріснув від тривоги. Уявляєш, що було б, коли…

— Не треба! Я вже все зрозумів, коли переговорив із слідчим. До речі, славний хлопець. Якщо хочеш — поговори з ним, він все розповість. Там ціла детективна історія…

— Мені той детектив ось де сидить! Вийдеш з лікарні — берися за розум. Кінчай університет, займися солідною справою. Може, хочеш до мене? Ти ж заочно в політехнічному навчаєшся! Га? У Кіберцентрі такі події назрівають, такі перспективи, що аж дух захоплює.

— Що там таке?

— Тримаю зв’язок з цікавим вченим. Папуас, доктор математики. Колись він уже був у Києві, виступав. Розробляє принципово нові методи моделювання реальності, ми з ним ідемо майже паралельно. От і вирішено — скликати в Києві конгрес, конференцію, започаткувати альтернативну математику…

— Ну, це не для мене! — підняв руки Гриць, — Я в цій справі неук.

— Даремно! Ця справа цілком нова. Можливо, саме дилетанти годяться більше для нової математики, ніж спеціалісти…

— Добре, добре, дай спокій, Борисе. Розповіси мені про це пізніше. Дай глянути на Христину. Як ти, сестричко? Все в пущі своїй? У заповіднику?

— Так, братику…

— Сумуєш… за Івасиком?

Сестра Судорожно ткнулася в груди братові, беззвучно заплакала. Гриць погладив її буйні коси, що чорним вінцем обвивали голову, пригорнув.

— Тихо, сестро, тихо… Заспокойся. Втрати невідшкодовні, але треба зберегти спокій. Во як нам далі йти, якщо кожна втрата руйнуватиме рівновагу душі?

— О ти мій філософе, — жалібно усміхнулася сестра крізь сльози, — я всього-на-всього молода жінка, котра втратила найдорожче. Те, що ніколи, ніколи… ти розумієш — ніколи не повернеться…

— Розумію, сестричко, розумію… але попереду…

— Мовчи. Не треба, — витерла очі Христина. — Головне, що ти одужуєш, що ти знову будеш здоровий. Як тільки вийдеш з лікарні, їдь до мами. Чуєш? Батьки турбуються, бони ж нічого не відають.

— І не треба, щоб знали, — попросив Гриць. — Передай, що бачила мене, що здоровий, що незабаром буду. Найближчими днями.

— Побачення закінчене, — почувся суворий голос лікарки. — Хворому треба спочити. Крім того, пора процедур.

Борис і Христина попрощалися, вийшли. Гриць знову пірнув у сон, у заколисуючу дрімоту.

***

Надвечір він прокинувся, відчув незвичайне полегшення. Певно, в організмі відбувся разючий перелом у бік воскресіння й оздоровлення. Хлопець зі смаком повечеряв, всівшися просто на ліжку: з’їв манну кашу, шматочок смаженої риби, випив компоту. Чергова санітарка прибрала тарілки, запитала:

— Прийняти міліціонера зможеш?

— Якого міліціонера! — здивувався Гриць. — Слідчий був уранці.

— Так той був у нормальному кортюмі, а цей — справжній міліціонер. У формі. Якийсь Сава.

— Сава? — зрадів Гриць. — Давайте його сюди.

— Родич, чи що? — пробуркотіла санітарка.

— Брат…

— Ну, коли брат… то гарно. Скільки їх у тебе, тих братів?

— Багато, тітонько, багато…

У двері протиснулася плечиста постать у білому халаті, що прикривав міліцейську форму. Обличчя Сави розпливалося у щирій усмішці, в руках він тримав три багряні гвоздики.

— Не проженеш? — запитав від порога.

— Ходи сюди, братику! — закричав Гриць щасливо. — Дай тебе обняти. Яким вітром?

Вони розцілувалися. Сава поставив гвоздики у склянку з водою, помилувався ними, підніс Грицеві до носа.

— Понюхай, яке чудо!

— Справді, — нюхнувши, вдячно сказав Гриць. — Тільки чого це ти мені квіти носиш, ніби дівчині? Чи вас цьому навчають у міліції? Делікатному, так би мовити, обходженню?

— Тобі можна в притони вчащати, а мені не можна Побратимові квітів принести? — в тон йому одказай Сава. — Мовчи й не заперечуй. Я три тижні був як на голках.

— Ти одразу дізнався про те, що сталося?

— У ту ж ніч. Все управління гуло. Пригода виняткова. Я коли почув, як ти в лісі під Пущею ринг влаштував, подумав: ну, придбав собі братчика! З таким не занудишся! Ну, ну, не гнівайся. Знаю, що тобі не солодко про таке згадувати, та й слідчий, напевне, душу вимотав…

— Навпаки, дуже приязний хлопець. Він уже все розмотав, а мене розпитував цілком формально…

— Ну, я радий, Грицю, дуже радий. Що тобі треба? Може, цитрусових?

— Мовчи про цитруси та ананаси, — похмуро пожартував Гриць. — В тому притоні наївся цитрусів та інших делікатесів досхочу. Доки й житиму — гикатиму! Ось поки наївся…

Він провів ребром долоні по горлянці. Обоє засміялися.

— А я, Грицю, днями поїду у ваші краї. Сезон полювання. Може, заскочу до ваших. Щось передати?

— Заїдь, — зрадів Гриць. — Познайомишся з сестричкою, з батьками. Вона оце недавно була, з братом Борисом приходили. Жаль, що ти їх не застав. Я б познайомив. Та дарма, як буде змога, заїдь, передавай вітання, скажи, що незабаром приїду. Але про те, що сталося, — нічичирк! Я й своїм так сказав. Щоб матері — ні слова! Затямив, Саво?

— Так точно! — козирнув, засміявшись, Сава. — Буде зроблено. Хутчіше виходь па волю з цієї буцигарні і дай мені знати. Бенкет влаштуємо, а я постараюся свіжої качатини добути. Ну, будь здоров, нічний волоцюго, невдалий донжуане!

— Ні пуху тобі ні пера! — сказав Гриць навздогін Саві.

— Іди к чорту! — весело огризнувся від дверей побратим.

ЧАСТИНА

ДРУГА