Вогнесміх (1988)

— Як це?

— Колись збагнеш. А тепер — поспішімо на вигін. Твій редактор уже хвилюється надворі, аж підскакує від нетерпіння. А щоб дати тобі надію — натякну: Русалія має незабаром поїхати з села і тепер прощається з своїми улюбленими місцями. Сьогодні буде ясна ніч, місячна, зоряна. Це — її пора. В таку ніч Русалія буває біля своїх укоханих лілей, біля Зеленої Гатки. Більше нічого не скажу. Хай далі поведе тебе доля. Ходімо, синку.

***

Коли старий Сміян привів гостей до вигону, вже сутінки котилися на дніпровську долину зі сходу. Захід ще багрянився останніми барвами вечора. У дивоколі розквітали перші зірки, з-за стіни лісу виглядав густо-червойий місяць. На витрамбуваному, вигуцаному, витоптаному вигоні над крутим берегом річища вже весело кружляли танцюючі пари, їм хвацько пригравали троїсті музики: цимбали, сопілка, бубон. Василь Іванович всадовив Товкача з Грицем під плакучими вербами, кивнув у бік танцюючої молоді:

— Звідси добре видно буде. Як у театрі.

Якийсь парубок пішов навприсядки, на ходу приспівуючи прадавню небувальщину:

Де ж на світі тая правдонька була?

Що куриця та й бика привела,

А бичок-третячок

Та й наніс яєчок!

А безрукий ті яєчка забрав,

Голопузому за пазуху запхав,

Голопузий їх підкинув їжаку,

Їжачиха їх побулькала в ріку!

А безногий ішов

Та яєчка знайшов!

І попер у болото, на покіс,

Журавлеві довгоногому під ніс!

На покосі випасалися лини,

І надибали яєчка ті вони,

Повсідалися, висиджують линят,

А за три дні кожен має сто телят!

— Ух ти! — прошепотів Гриць, вихоплюючи записника. — Ще не чув такого варіанту. Ну й дають!

— Оце так! — сміявся редактор. — Тут не просто химерія небувальщини, тут — ціла концепція народного самовисміювання. Мовляв, не всьому, що вам говориться, довіряйте.

— А може, навпаки, — пошепки заперечив Гриць, — може, стверджується, що в світі все може бути, навіть найхимерніше.

— Ну це ти вже загнув! — стенографуючи щось у записнику, радо промовляв редактор. — Це тебе вже на парадокси потягло після бесіди з Василем Івановичем.

Столітній кобзар прислухався до їхньої розмови, усміхався в довгі вуса, приглядаючись з тим до юнацької круговерті на вигоні. Ось на кручу вийшло двоє: парубок і дівчина. Піднявши руки, загукали:

— Тихо, тихо, товариство! Починаємо репетицію!

Коло розпалося, утворивши своєрідний амфітеатр. Хлопець провів рукою довкола себе, ніби запрошував до уваги весь зоряний виднокрай, і почав декламувати — просто й щиро:

І шановні глядачі,

І актори-сміхачі,

Всі із кореня одного —

Мають радощів ключі.

Бо у тому наша суть —

Серце сміхом сколихнуть,

І село ото недаром

Сміянами здавна звуть!

Ще, напевне, ген колись

Жартуни тут завелись —

Щирі, сонячні завзяті,

Що таким лиш попадись, —

То й посиплеться з нікчем

Вся мізерія дощем,

А веселощі заграють

Райдугою диво-тем!..

А дівчина у вінку з осінніх кленових листків та калинових китиць натхненно підхопила:

Сміх — велетенський міх,

Всесвіт схожий до нього,

Сміх— не для потіх,

А для вогню святого!

Палить усю марноту,

Всі розриває ґрати,

Вільність дарує ту,

Що дозволяє літати!

— Чуєш, Грицю, чуєш? — крутився, як дзига, редактор. — Тут не лише Василь Іванович мислить категоріями самосміху, тут всі вони вже вбиваються у гумористичні крила. Ну й молодці! Ну й сміяни!

Дівчина проникливо промовляла до глядачів, і присутні у доброзичливій тиші прислухалися до її щирого голосу:

Смійся сам над собою,

Зоряний чоловіче,

Стривоженою порою

Глянь сам собі у вічі.

Хай гомеричний регіт

Змете марноту й образи,

Хай твої колеги

Сміються з тобою разом,

Тоді вже в тобі, людино,

Нічого смішного не буде,

А лише політ орлиний

І подих на повні груди!

— Ну як? — пошепки запитав Сміян, схиляючись до гостей. — Зацікавлює?

— Геніально! — закивав головою Товкач. — Чудово!

— Ну, це вступ. А далі — самокритика! Весела, щира, непідробна. Можете використати для часопису, якщо ідея самосміху проб’є дорогу.

— Неодмінно, — радів редактор, — Це буде фурор!

Грицеві зненацька захотілося встати і залишитися на самоті. Він не знав, звідки воно прийшло — оте химерне, несподіване бажання, але порив був такий сильний, що він, прихилившись до Товкача, торкнувся його руки:

— Я прогуляюся трохи.

— Ти що? Це ж лише починається.

— Мені треба пройтися. Пізніше поясню. Повірте, Саливоне Оверковичу…

— Гм… Може, занедужав? А втім, не дивно, ще рана як слід не зажила. Ну, йди, іди, кочегаре! Я сам поки що послухаю. А жаль! Треба було магнітофона захопити. А втім, буде концерт, тоді й запишемо. Валяй, Грицю, спочинь десь над берегом, заспокойся. Тільки вчасно повертайся.