Вогнесміх (1988)
Шрифт:
Гриць сміявся: хіба річ в дипломі? Головне — знайти свій потік, відчути, що ти в течії життя пливеш на власному човні…
Редактор єхидно зауважував:
— Якщо в човні дірка— то чорта лисого, а не плавання матимеш!
— Дипломом дірки не залатаєш! — в тон йому жартував Гриць.
Та жарти жартами, а дивне кавказьке видіння не покидало його, і в серці назрівало відчуття, що в його долі щось відбудеться, що та дивна зустріч — лише початок чогось надзвичайного і важливого. Минув рік, і справді, настав день, коли він потрапив у спресований потік часу, що закрутив його у плетиві найфантастичніших подій,
***
Одного липневого райку Гриць прокинувся від радості.Саме так. Якась ласкава, ніжна хвиля несла його, гралася з ним, прозорі бризки з пінистих гребенів мерехтливо іскрилися, і від того феєричного поєднання вітру, хвилі, райдужного мережива крапельок у душі було тривожно, лоскітно, хвилююче. І все це було радістю, іншого визначення не було в свідомості Гриця, котрим ще не вийшов повністю зі сну. І як тільки він подумав так, одразу ж побачив дивного юнака, Радісну Істоту своїх кавказьких мандрів. Казковий гість сидів біля вогнища на березі ріки, довкола хвилювалися очерети, лози, а в небі — малювалися блискавичні зигзаги чайок. Гриць сидів навпроти, між ними беззвучно танцювало полум’я, обличчя юнака химерно мінилося, тихий голос то чітко проривався до свідомості, то провалювався в мовчання.
— От бач, — сказав Радісний, — ми знову зустрілися. А ти бідкався, хвилювався. Радість відкриває браму до нових зустрічей…
— Але ж це сон? — обережно заперечив Гриць, леліючи думку про те, що треба уникати різких почуттів і рухів, щоб затримати видіння якнайдовше.
— Що ми знаємо про сон? — запитав юнак. — Тобі радісно?
— Дуже!
— Тіло твоє охоплене обмиваючим потоком, адже так?
— Правду кажеш…
— То яке ж має значення, де ти напився радості, де витікає джерело оздоровлення н натхнення? В недоступних для руйнаторів місцях легше оберегти казкову криницю…
— Я не думав про таке. Ми завжди шукаємо вирішення всіх проблем в стані так званої відкритої свідомості… тобто наяву…
— І дарма… Бо стан буденної свідомості — то лише цяточка ріки розуму й чуття. Саме тому, що ми обмежили себе тою цяточкою, джерело нашого сзітопізнання замулене, засмічене, скаламучене. Пора випливати в ріку самопізнання, де очікує радість.
— Говори, говори, — прошепотів Гриць, зачарований видінням. — Не покидай мене так раптово, як тоді, на Кавказі…
Радісний засміявся, ніби провів пальцями по струнах невидимої кобзи, легко підвівся з землі.
— Хто йде спільною стежкою — той вже ніколи не розлучається. Готуйся до незвичайного, ти вже на стежці радості…
Видіння розтануло зненацька, ніби хтось вимкнув проектор кіно. Гриць відчув, що лежить на тапчані в своїй кімнаті, на чоло йому падає промінь ранкового сонця. Різко задзвонив телефон.
Гриць скочив з постелі, босоніж пострибав до телефонного столика. Зняв трубку. Почувся хрипкуватий голос редактора гумористичного журналу «Хрін»:
— Хто там на дротині? Чи не кочегар? Гриць засміявся.
— Що за незграбні жарти. Саливоне Оверковичу? «Дротина»,
«кочегар»! Який я вам кочегар?— Так «шофер» же означає «кочегар?» По-французькому, чи що?
В трубці клекотів задоволений сміх. Гриць почухав потилицю,
— Оце ви ради таких дотепів мене турбуєте?
— Та ні. Діло серйозне. Намічається перелом у нашій роботі, і я згадав про тебе. Ти мені до душі, до сміху ставишся серйозно, я маю щодо тебе деякі плани…
— То кажіть же, не тягніть кота за хвоста…
— Хе-хе! Ось і ти почав говорити, як професійний гуморист, а то киснеш у всяких там філософських абстракціях. Кота за хвоста — це образно і смішно. Хоч і старезний вислів, але приємно… Мовчу, мовчу! Чекаю тебе надвечір у себе. Збираємо нараду всіх штатних і позаштатних співробітників…
— Яка нарада? Для чого? Засідання з приводу того, як уникнути засідань?
— Хе-хе! — вдоволено жебоніла трубка. — Ростеш, ростеш, кочегаре! Хвалю! Не бійся, нарада буде екстраординарна, виняткова! Намічається революція в нашому ділі! Поняв?
— Затямив, Саливоне Оверковичу! А коли приїхати? Бо я ось-ось виходжу на лінію, сідаю за кермо…
— Десь після шести вечора. Зможеш? Постарайся вдень свій план перевиконати, тоді пару годинок викроїш. Зробиш?
— Гаразд! — весело відповів Гриць. — Завжди готовий, як піонер!
— Тоді будь здоровий і не чхай! — задоволено прохрипіло в трубці. Почулися гудки.
Гриць застелив канапу, хутко зробив гімнастику. Вибіг у коридор, привітався до сусідки, вісімдесятилітньої бабусі Гапи, яка смажила яєчню на кухні.
— Знову на колеса, Грицюню? — прошамкала вона.
— Атож, бабо Гапо! — весело відгукнувся хлопець, пускаючи холодну воду в душ.
— А не набридає кататися щодня?
— А я не катаюся. Вивчаю людей, світ, життя…
— Нащо воно тобі?
— На старість як знахідка буде! — пожартував Гриць. — Зароблю пенсію, мемуари писатиму, спогади…
— Кому воно треба? — докірливо гомоніли баба Гапа. відганяючи від плити пухнастого сибірського кота, який жадібно принюхувався до запаху яєчні. — Вже гори тих книжок понаписували, що й не втнеш, за яку братися
— Нюхом відчувати треба, бабо Гапо! — сміявся Гриць, обмиваючись прохолодною водою під душем. — Так, як ваш котик: він нюхом чує, де смачна їжа!
— Так то воно так, — похитала головою баба, — та тільки багато сучасних молодиків нюх втратили… кидаються на таке чорти батька зна що, аж торопієш! Музика якась така… наче собаки з вовками зчепилися, або ревище бугаїв… або ж бійка п’яних мужиків… І пісні з вихилясами, немовби десь у шинку… Правда, тепер уже немовби схаменулися, інколи бачу по телевізору, що й народні, свої пісні передають… стародавні мелодії чуються…
— От бачте, — сказав Гриць, обтираючись рушником, — не така вже й кепська справа з нюхом. Вітер з заходу дмухнув, похворіло деяке наше юнацтво нежитем імпортним, а потім перечхають, одужають. Нюх у народу зіпсувати тяжко…
— Дай-то боже нашому теляті вовка з’їсти, — пробуркотіла баба Гапа, знімаючи сковороду з плити. — Ти ж дивися, Грицюню, помаленьку катайся на своїй біді, бо така ж тіснота в городі, така тіснота, я так переживаю за тебе!..
— Помаленьку буду кататися, бабо Гапо, — весело крикнув Гриць, біжучи до кімнати, — а план хто за мене виконав — дядя?