Вогнесміх

Хлоп’я хутко кладе основу. Самоцвітно блискають різнобарвні крем’яхи, райдужно переливаються, і раптом починають рости. І вже не треба торкатися до них руками: свідомість лише малює в просторі обриси палацу, і він піднімається над землею — величний, прозорий, гармонійний, наче втілена в самоцвіт дитяча мрія. Хто ж буде жити в цій оселі? Ніби у відповідь на запит в храмі з’являється сірий птах — соловейко. Він сідає при вході і починає співати. Соловейко — символ вічно невмирущого слова, кому ти співаєш свій поклик любові?

Довкіл загриміла буря. Посилювалася, гнала до палацу смолисто-чорні хмари, і вже ті імлисті вихори сплітаються у образи драконів і змій, роззявляють пащі, щоб поглинути будівлю. Сяють блискавиці, гуркочуть громи. Полум’я охоплює храм звідусіль, та несподівано виникає понад ним прозоре склепіння, і палючі вогні безсило лижуть отруйними жалами захист, стікаючи брудними шиплячими краплями на землю. А соловейко не вгаває, і ніби в ритмі з тим щасливим тьохканням росте п’ядь за п’яддю дитячий храм, побудований з камінчиків хлоп’ячої мрії…

Свідомість спочиває. Перемога? Тепер палац прониже запону туманів і об’єднає землю й зоряний простір?

Та змовкає соловейко. Над незавершеним храмом в тривожному небі з’являється летюча потвора: металевий череп в уборі Марса — бога війни. З очних ям і поміж вишкіреними зубами палахкотять багряні вогні. Магнетичні очі шукають постать хлоп’яти, який будує храм казки. Свідомість знає, що не можна дивитися в очі потворі, бо годі — біда! Хлоп’я тулиться до стіни, тримаючи в холонучих долонях маленького сірого птаха.

А з неба — громовий, металевий голос:

— Бруно, на палю! Бруно, на палю! Бруно, на палю!

Тричі повторюється наказ. Безвільність сповиває душу, і вже дитя хоче глянути в очі монстра, віддатися магнетичному покликові, але зненацька хмари розтають, на небі вимальовуються прадавні сузір’я, означені мерехтливими вогнистими лініями. Вирізняються постаті Близнюків, Кентавра-Стрільця, Бика, Діви, Змії, Русалки, Геракла і безліч інших. Вони оживають і тиснуть на потвору в уборі Марса, замкнувши його в тісне войовниче кільце. Чорна потвора тане перед натиском небесних сил, зменшується, перетворюється в чорну цятку, щезає навіки.

І вже панує спокій. У безвість котяться громи. Вогнисті постаті сузір’їв спадають на землю прозорими туманами, лигають іскрами-росами на трави, на квіти, на людей і вспокоєний світ. Тиша, всеосяжна тиша огортає свідомість.

З мовчання знову чути спів соловейка. І шепіт листя. Ласкава прохолода, ніби подих вітру. Людина розплющила очі. Недавні образи танули за порогом тями. Пам’ять була вільна, як чисто вибілена світлиця, з якої винесено всі речі. Хто я? І де я?

Погляд вгору вирізнив іскринки зірок, імлисту смугу Молочного Шляху. Це породило тривогу — неясну, затуманену.

Людина ворухнулася. Вона лежала горілиць на чомусь м’якому — майже нечутному на дотик. Десь поруч прошелестіли кроки. Поміж зірками (як дивно!) з’явилося юне дівоче личко з білою шапочкою на голові; під убором не вміщалися чорні коси, вони були звинуті в тугий вузол. Прозоро-карі очі з-під тривожно піднятих брів пломеніли радістю й неспокоєм.

— Радане!

Людина уважно вслухалася в інтонацію дівочого голосу.

— Хто ти?

Почувши те запитання, промовлене древньою латиною, дівчина якусь хвилю розгублено мовчала. Потім запитала:

— Ти розмовляєш лише латиною?

— Як і ти. — У тебе прекрасна вимова, — відповіла людина. Але я можу перейти на іншу. Англійську, французьку. Яку ти знаєш?

— Хай буде латина, — крізь сльози мовила дівчина. — Але, Радане, невже ти не впізнав мене?

— Як ти мене назвала?

— Радан. Твоє ім’я — Радан!

— Де я? — спантеличено запитав хворий. — Ти якась просвітлена й одухотворена. Таких людей я не стрічав. Хіба що в мрії. Це мені мариться. Далекі світи, добрі генії. Ось я бачу над собою прекрасну галактичну стежку. Все життя мріяв по ній полетіти… І навіть далі, за неї… в глибину невідомого… Я потрапив у інший світ, дівчинко? Яка це планета? Біля якої зірки?

— Гея, Радане! Це — наша рідна Земля.

— Гея? — з подивом перепитав хворий. — А яка це країна? Хто мене приютив? Який рік нині?

— Двадцять перший вік, Радане. Дві тисячі вісімдесят п’ятий рік!

— Двадцять перший вік, — прошепотів той, кого дівчина назвала Раданом. — Чотириста вісімдесят п’ять років. Де ж я був усі ці віки?

— Радане! — відчайдушно покликала дівчина. — Я тобі все поясню, ти тільки не хвилюйся.

— Я вперше чую ім’я Радан. Хоч воно й співзвучне моєму. Завжди! Як моє ім’я? Джордано… Джордано!!!

Людина рвучко підвелася на лікті, очі її розплющилися широко-широко, ніби вдивлялися в щось невидиме й жахливе. Здавалося, ураган прорвався в свідомість хворого і сколихнув спокій душі. По обличчю прокотилася судорога болю. Дівчина не стрималася, охопила голову Радана руками, притисла до своїх грудей і палко зашепотіла, ніби древня жриця, тамуючи сльози й відчай:

— Не треба, Радане! Не втікай туди, в світи твоїх марень і смерті! Радане, Радане, вернися! Це ж я, Гейя, твоя учениця!

Та людина вже не відповідала. Тяма знову втекла від навали жорстоких вражень, залишивши безвільне тіло під сяйвом ласкавих, байдужих зірок. Лише рука хворого не випускала дівочої руки, мов жадала зберегти місточок над прірвою забуття. Та ще над безпам’яттю, над безтямністю не змовкала пісня соловейка — співця величної зоряної ночі…

— Він отямився. — Боривітрові важко було дивитися у вимогливі очі Крона. — Хотів би порадувати тебе.

— Але… перехопив Крон.

— Для радості мало причин. Психіка Радана не вийшла з колапсу. Він вважає себе Джордано, говорить латиною, жодного слова на Прамові, якою розмовляємо ми. Він не впізнав дівчини, отже…

— Він не «вважає» себе Джордано, а є ним, — перебив мову лікаря Крон. Задумливо-потираючи чоло, додав! — Небезпечна ситуація. Схоже на повну «одержимість», як цей стан колись називали. Не просто психоколапс, а саме — одержимість.

— Що порадиш?

— Як ми й домовилися, хай буде повністю під доглядом Гейї. Дівчина має пам’ятати, що біля неї знаменитий вчений середньовіччя Джордано Бруно… в тілі Радана…

— Їй важко буде вести себе природно.

— Розумію. Відчайдушна ситуація. Та я гадаю, що все обернеться на благо. Ми ж лише торкаємося вод океану психіки біля берега. Треба сміливо йти назустріч тайні.