Вогнесміх

— Спасибі, друзі! До зустрічі!

Далекі голоси операторів, які відлічують секунди стартової готовності. Тиша. «Ніби в печері самітника», — подумалося Гукові. І напружений голос: «Пуск!». І грозовий обвал. Шлюзи вогненної сили відкрилися, могутній вихор клекоче, прагне у простір, несе громаддя корабля у безмір’я.

Ціла гора навалюється на груди, на голову, руки стократ важніють, тяжко дихати: все це Юрієві давно відоме, все пережите в дні тренувань, але тепер його свідомість заглиблена у зовсім інший образний світ. Дивним чином — поза органами зору, поза аналітичними здатностями мозку він побачив, відчув Землю, всю материнську планету, як гігантську живу сферу, довкола котрої вібрують, звиваються, колихаються, наче водорості у воді, міріади щупалець, пружних шнурів, ниток, змієвидних мацаків; і вся ця мережа сповиває корабель і все, що в ньому, — тіла, кожен орган у них, кожну клітинку й атом. Щоб вирватися у простір, треба порвати кожну нитку, розімкнути кожне щупальце, відштовхнути тисячі мацаків. Це й означає — здолати гравітаційну мережу. Але звідки в його свідомості виникає дивна образна структура? Може, сон наяву, може наші позасвідомі глибини формують певну міфічну структуру, котру ще лише належить розгадати? Бо сучасні наукові концепції про суть гравітації ще плавають у відкритому океані, не причаливши до берега розуміння; цілий спектр припущень — від розуміння тяжіння, як функції звинутого довкола щільних структур простору, — до спроби пронизати весь речовинний світ потоками гравітонів. А реальність — сміється. Вона кожної миті демонструє деспотичну силу гравітації, дає змогу навіть користуватися її енергетичними дарунками, проте уподібнюється міфічному Протеєві, втікаючи від дослідників, які пробують схопити таємничого птаха в обійми.

— «Соколи», як почуваєте себе? — крізь шелест і вібрацію долинає голос керівника польоту.

— Нормально! — спокійно обзивається Петро Чуров, який лежить правобіч Юрія.

— Все гаразд, — додає командир корабля Дмитро Марусишин. — Відчуваємо себе, як у обіймах тещі: впевнено й надійно!

Він, скосивши очі, підморгує Юрієві. На Землі сміються. Чути, як генерал коментує відповідь командира: «Жартують, отже, все в порядку».

— А ти, новонароджений «Сокіл»? — турботливо запитує керівник польоту. — Як ведеться? Чому мовчиш?

— Я не мовчу. Я кричу, тільки ви не чуєте.

— Що? Допікає перевантаження?

— Не більше, ніж на тренуванні. Я не про те. Гравітаційний стрес розкриває несподівані відчуття. Потім, потім…

— Тоді — щасливого стрибка у невагомість!

Потужний гул двигунів. Мерехтіння автоматичних інформаційних пристроїв: відділяються відпрацьовані ступені ракет-носіїв. І раптова тиша. Ніби занурення в океан мовчання. Обірвалися зненацька нитки таємничої мережі, безліч щупалець звиваються в чорній безодні, але вони вже безсилі: корабель і тіла на ньому проходять крізь них, ніби поміж юрбищем привидів, фантомів. Це — свобода, свобода!

— Вийшли на орбіту, — спокійно доповідає Марусишин. — Всі параметри близькі до розрахованих.

— Бачимо, — відгукується Земля. — Готуйтеся до стиковки, вас нетерпляче ждуть на станції «Мир». Як новонароджений? Нормально?

— Яка ж це норма? — усміхається Гук. — Ураган нових відчуттів!..

— Химери чи щось варте уваги? — цікавиться генерал.

— Ну хоча б таке: я гостро відчув закономірність у енергопереходах — спочатку витрачається шалена потужність, щоб досягти космічної швидкості, а потім — інерційний політ. Вже без затрати жодного ерга.

— Ну? — нетерпляче перепитує керівник польоту.

— Знаю, що це вже школярське знання, але хіба ми думали над універсальністю такої закономірності? Енергонапруга певного рівня, прикладена для реалізації того чи іншого рішення, дає змогу опанувати це рішення, цей стан уже позаенергетично, безкоштовно. Супутник практично може бігати довкола планети вічно. Тривіально, але розуміння цього закону дасть несподівані можливості.

— Цікаво, цікаво, — озвався генерал, і космонавти чули, як на Землі жваво загомоніли. А Юрій Гук, вже розсупонившись від обіймів крісла, підплив до ілюмінатора і, дивлячись на чорно-оксамитне небо, всіяне цвяшками зірок, схвильовано сказав:

— Справді, нове народження. Вихід у космічне поле — поза всякою рутиною. До цього не звикнеш…

— Послухай, друже, — долинув голос керівника польоту, — тут хлопці зацікавилися твоєю ідеєю. Це, справді, путня думка. Принцип енергопереходу, стрибка від певної оптимальної напруги до всеохопності, можна використати в багатьох напрямках. Можна подумати про створення надпровідних енергокілець, в яких при осягненні певної потужності силовий потік генеруватиметься сам собою.

— Перпетуум-мобіле? — пожартував Юрій.

— Навпаки — підключення до енергопотоку вищого ієрархічного рівня. Хіба не те саме з ланцюговою реакцією в шматку плутонію чи урану? Критична маса, збуджує до дії дрімаючу силу цілості. Може, й зірки, сонця використовують цей же закон ієрархічного енергопереходу. Як це у древніх мудреців: «Проведи канаву до океану — і матимеш його воду у себе вдома». І тоді в надрах нашого світила не термоядерна піч, як ми гадаємо, а річище для прийому безмірної енергії Мегабуття.

— Може, так, а може, й інакше, — задумливо озвався Юрій, переглядаючись з друзями. — Але цей гіпотетичний закон, про який ми бесідуємо, найкраще було б застосувати до самої людини. Стрибок від біологічного самообмеження до вогняної всеохопності!

— Чудово! Але про це — пізніше. Готуйтеся до стиковки з «Миром». Спостерігайте. Параметри орбіти майже тотожні розрахованим. Станція має бути в межах видимості.

— Єсть готуватися! — сказав Марусишин.

Уже позаду зустріч з друзями на орбіті, святкування успішної стиковки. А потім — прощання, бо попередній екіпаж «Миру» відбув на Землю після піврічного чергування у зоряному вирії. Вже змонтовано додаткові астрофізичні пристрої, аналізатори, телескопи довкола станції, і почалася напружена щоденна праця космічних «Соколів». І вітання друзів, і коментарі наукового та позанаукового світу й журналістської братії вже в минулому. В пам’яті — тривожні, широко розплющені очі дружини, щебетливий голосок Волошки, одинадцятирічної донечки: «Татку, а небо там таке, як ти уявляв?». — «Це уявити неможливо, Волошечко, це — поза уявою». — «А що ти відчуваєш, татку, коли дивишся на зорі?». — «Відчуваю, що нам тут доведеться жити, звичайно, не цьому поколінню, а наступним…». — «Здорово як! — відгукується дівчинка. — Невже можна буде просто так вийти з корабля, і плавати поміж зорями, і літати від світу до світу?». — «Людині все буде доступно, Волошко, хіба хтось міг би ще сто років тому уявити те, що я бачу тепер?». — «А Ціолковський же уявив?». — «Ах ти моя мавко поліська! Спіймала мене на слові. Правду кажеш, що в кожну епоху є чутливі душі, котрі передбачають нову ступінь народження. Головне — не відкинути, зрозуміти, виплекати небувалі органи чуття, здатні сприйняти таємничий голос казки».

А дружина, вірна супутниця Соломія, задумлива мрійниця з хащів Полісся, мовчить. Дивиться — не змигне.

— Чому мовчиш, Соломіє?

— Ти сам казав — найглибший контакт у мовчанні.

— Дякую. Дякую, що згадала саме про це.

— Ти задоволений, Юрку? Ти осягаєш те, що хотів?

— Людині не суджено задоволення, Соломійко. Кожен крок пошуку розкриває ще більшу безодню перед розумом. Я відчуваю зоряну глибінь дуже тривожно, не однозначно. Ось тепер, коли розмовляю з тобою, простір мені ввижається велетенським озимим полем, котре нам треба засіяти. Це — наше безмірне тіло, що завмерло, задрімало в очікуванні дива, і те всеосяжне тіло треба сповнити духом розуму й чуття. Щоб Всесвіт став живий і теплий у кожній своїй цяточці.

— Говори, говори, Юрку, — долинає шепіт Землі. І прозорі материнські очі дружини вимагають все нових і нових потоків мрії, небувалості, казковості. Може, сучасні покоління вже не можуть жити без фантастичних джерел, може, казка є живлючим напоєм крилатих душ і без тої животворної ріки згасне вогнище людськості на планеті?

— А інколи, Соломійко, — веде річ Юрій, — здається мені космічна безмежність шкурою титанічного дракона, метагалактичного змія, і вкрита вона зоряними лускітками, мерехтливими іскорками світів, і тіло того монстра звивається, вібрує, прагне у далечінь, у глибінь гіперсвітів, про які ми й не догадуємось, бо загубилися, потонули в спіралях зоряного чудиська.

Очі Соломії темніють, там плавають іскорки сміху.

— Це ти вигадав, щоб налякати мене? Казка для дорослих?

— А мені подобається, — щебече Волошка, тулячись до матері, і Гук бачить, як ласкаво посміхаються оператори космоцентру, милуючись дівчинкою-дюймовочкою. — Ми на спині зоряного змія, а він пливе у якомусь ще глибшому світі. Ой, здорово! А коли наука осідлає галактичного дракона, тоді можна буде вивчати і той новий, глибший світ.

— Чуєш, Соломійко? Казка пращурів стає реальністю для нових птахів. Навіть божевільні мрії їх не лякають, найстрашніші табу не зупинять в польоті.