Вогнесміх

Уже в сутінках я відвідала прадіда Василя в землянці. Похвалилася золотою медаллю, жартома вимагаючи подарунка. Він уважно подивився мені в очі, сказав:

— Буде тобі подарунок. Підеш зі мною.

— Куди?

— До лісу.

— Вже сутінки, нічого не побачимо…

— Те, що треба, ми побачимо…

Заінтригована словами прадіда, я слухняно пішла за ним. Він провів мене ледь помітною стежкою поміж чагарями до малесенької річечки Вити. Продирався крізь терни й кущі глоду, розгортав буйнотрав’я чортополоху, визначаючи напрямок за якимись ознаками, відомими лише йому. Під ногами захлюпала вода. Прадід звелів зняти туфлі. Далі ми йшли босоніж під мерехтінням зірок, намацуючи стежку поміж купинами. Нарешті зупинилися. Довкола стояла суцільна стіна вікових дубів. Один з них вирізнявся товстелезним стовбуром, що біля кореня сягав у діаметрі не менше п’яти метрів, і височів, як мінарет, метрів на п’ятдесят вгору.

Я обійшла довкола велетня, торкаючись до звивин вузлуватого коріння, котре потужно занурювалося в землю, ніби обіймало її надійно і вмиротворено. Дідусь поклав долоню на моє плече і, ніби нас хтось міг підслухати в сутінках ночі, шепнув:

— Ну що?

— Це диво. Чому ніколи не показував мені? Скільки йому літ?

— Півтори тисячі. А може, й більше. Він уже був патріархом лісу, коли Русь приймала хрещення. Він пам’ятає всіх князів, він живий свідок нашої історії.

— Ти так про нього кажеш, ніби це якийсь літописець…

— Більше, доню, більше…

— Чому про нього не писали? Хіба вченим не цікавий такий феномен?

— Це не феномен, — докірливо сказав прадід. — Це один з вартових нашого краю. Затямила? У лісників є мовчазна домовленість — жодного слова про нього нікому. Ні пари з вуст! Хтось із лісогосподарників пронюхав про гіганта, розшукав його і навіть спробував пильгучити бензопилою.

— Який ідіотизм, — жахнулася я.

— Отож! Наспіли лісники, зупинили злочин. Як вони там гомоніли з тим заготівельником — не знаю. Відомо лише, що той чолов’яга забув про цього дуба і навіть перевівся з нашого району в інше місце.

— То оце і є… твій подарунок для мене?

— А хіба мало? — обережно перепитав прадід, ніби прислухався до нечутного голосу.

— Аж надто багато. І ти ж недарма привів мене сюди…

— Недарма, доню.

— Щось хочеш сказати мені, познайомивши з цим дивом?

— Хочу.

— Що ж саме?

— Не поспішай. Відповідь має дозріти в твоєму серці. Я лише натякну. Скажу ось що: дещо запитаю тебе в присутності оцього вартового, і хай він теж послухає.

— Хіба він нас чує?

— Чує, — серйозно запевнив прадід. — І в цьому теж частка мого подарунка.

— Чує так, як ми — люди? — наполягала я. — Розуміє нас?

— Глибше. Всеосяжніше, доню. Але про це пізніше. Дозволь запитати тебе: який шлях обираєш після школи?

— Я вже казала тобі, дідусю, що мрію стати лікарем-психіатром.

— Що спонукало тебе до цього вибору?

— Я випадково зустріла біля Павлівської лікарні в Києві божевільних. Мене це жахнуло. Очі, в яких не світиться розум, безладні рухи, повний розрив з реальним світом, де сяє сонце і буяють квіти, де лунає прекрасна музика і співи пташок…

— І тобі захотілося…

— Так, дідусю, мені захотілося вивести їх на стежку радості й творчості. Хай буде боляче, хай буде тяжко, бунтівливо, але осмислено, усвідомлено. Я тоді ще в глибині душі вирішила допомагати людям, позбавленим радості. Ти ж знаєш, як багато книг я вже простудіювала в цьому питанні. Та справа ж не лише в клінічно недужих, в таких, котрі явно хворі. Багато й так званих «нормальних» людей поневолені забобонами, дикими традиціями, мізерними уподобаннями й звичками, і весь цей чорний потік заважає їм бачити правдиву радість життя.

— І як же ти волієш лікувати їх? Мікстурами? Таблетками? Чи травами?

— Я розумію твою іронію. Справді, хіміотерапія, навіть найвишуканіша фітотерапія, не повернуть радості тому, хто втратив її. Все це тимчасово, і не вирішує проблеми по-справжньому. Хоч я ще й дилетант, але догадуюся, що треба шукати несподіваних шляхів, бо якби традиційні шляхи були достатні, світ давно вже став би радісним садом. Соціальні умови — то передумова для пошуку, але сам пошук має бути індивідуальним. Розуміння — в серці…

— Гарно, доню, гарно, — прошепотів прадід. — Саме так, в серці. Отже, ти бажаєш повертати людям радість. Чудово. Тільки, вирушаючи в таку далеку й тривожну дорогу, треба знати, де основне джерело радості.

— Покажи мені те джерело.

— Ти п’єш з нього. То скарби Зелен-Дива. Поза квіткою марно шукати радості.

— А зорі, дідусю? Глянь — вони сміються у небі. Зірки одвіку дарували нашим пращурам радість і спокій.

— Зорі й квіти — одне й те ж явище, — загадково мовив прадід. — Але про це ти згодом будеш знати сама. Квітка — лише посланець Сонця й зірок на Землі. І вона кличе людей туди, звідки прийшла сама. Збагнула?

— Казкові слова. В мені будяться якісь нові відчуття. Сутінки розтають… Дерева якісь живі…

— Джерело радості завирувало в тобі. Радісній людині відкривається все, що втаємничено від сірого ока. Запам’ятай же: доки будеш другом рослинного світу, доки нестимеш квітку в серці, радість не залишить тебе. І ти справді матимеш силу — повертати недужим щастя свідомого буття. Зажди хвильку — я запитаю Зелен-Дива: може, він з’явиться тобі…

Прадід припав до стовбура широко розпростертими руками, ніби хотів зануритися в потужну, поорану глибоченними рівчаками кору. Я тремтіла від хвилювання, чи, може, тіло проймала нічна прохолода.

— Іде, — прошепотів прадід.

— Хто?

— Зелен-Див. Господар квіткового царства. Він вітає тебе і віщує стежку радості.

— Дідусю, ти правду кажеш?

— Готуйся.

Він узяв мене за руку, міцно стис, і дивний спокій прокотився в грудях. Стало тепло й затишно. Настало якесь тривожне мовчання, дерева й віття на них опромінилися зеленкувато-блакитним сяйвом. Зненацька стовбур багатовікового дуба запульсував прозорими хвилями, і з того мерехтіння виявилася гармонійна постать юнака у заквітчаних шатах. Він торкнувся рукою мого чола. Блискавиця вдарила в серце, і колючі удари відгукнулися в найвіддаленіших закутках тіла. Нестерпно запекло вуста, затьмарило свідомість. Млість знемогла тіло, дідусь підтримав мене. А коли я вернулася до тями, він вів мене вже сухою стежиною поміж сосновими посадками.

— Що це було? — озвалася я.

— Радій, доню. Квіти благословили тебе, — прошепотів прадід. — Віднині ти рідна їм. Чуєш? Все, що в їхній силі, буде служити тобі. Не дивуйся. Все приймай так, як воно є. Введи в сучасне розуміння. Хіба важливі формули? Важлива суть реальності. Ти ступила тільки перший крок по стежині, а вона — безмежна. І ще одне застереження: відкривай зелену браму лише тому, хто прагне чистої радості, хто віддає себе людям і квітці.

…І ось я за своїм столом. Все ще дивуюся, радію, запитую сама себе — чи було це? Чи не примарилося?