Волинь

— Вернися, ти, шмаркачу! Куди там полізеш?.. Марш мені додому! Чуєш?.. Наказую!..

Брав той наказ хлопець, як те останнє, що одно хіба поверне ним — проти вітру, проти метелиці і проти власного сумління — додому.

Матвій пішов далі. Син його стоїть на місці й дивиться йому вслід. Фі-уфііі-ііі!.. — їдко і хижо вчепився вітер якоїсь сухої билинки і висвистує беззубим ротом. Он плужаться сірі оберемки. Здалека ні ніг, ні коліс не видно. Здається, щось над землею проти вітру повзе. Щось, видно, надто вперте. Після видно, що то підводи. На них… Хто ж має бути на них? Це підводи «земського обозу», що лазить отут кожний день і під мерзлими брезентами тягає сюди й туди якісь клунки. Люди повлазили у кожухи, у валянки, в сибірські шапки, що й грім їм ніщо. Коні якось тягнуть оті возиська, що нагадують мажі середньовіччя. Шпиці в колесах затинковані багном та зледенілим снігом.

Пропустив повз себе земців. Далі з лісу вирвались козаки. До чорта, хіба в таку пору верхи їздити. Носи їм померзли, коні борюкаються з вітром. Чи бачили вони Володька, що ось збоку стоїть чогось і чапить на холоді? Хто там їх знає. Чи ж їм до якогось там Володька тепер? Кожний щось своє має. А Володько ось постоїть ще трохи, поки батько не зникне з зору й вернеться.

Що ж йому ще залишається? Не впаде ж отут серед снігу і не дозволить вкрити себе заметою, поки серце його чітко і міцно стукотить у дзвінких грудях, що ніколи, ніколи не відмовляли місця і простору отому метушливому куснику м'яса.

Матвій вже зник. Тільки сіра завіса від неба до землі окружена чорним рубцем лісу. І там десь по тому вже боці і батько Володька. Хлопець вернувся…

Але так трагічно не було, як це видавалося. У штабі і своїх справ «до чортової матері». Хто там, особливо за якісь «барські» стільці та бебехи, буде голову сушити. Був, правда, якийсь в окулярах, що самі до носа вчепилися, питав Матвія, покартав, що, мовляв, не до свого діла старий брався. Натомість старий делікатно, уважно та докладно вияснив, що «ото жінка і малий полізли» туди, а він сам «Богу душу винен» і хай який суд прийде, то він на хрест присягне, що ніколи в житті чужої соломини для себе не взяв.

Той в окулярах і не довго питав. Чогось розсердився, лаяв управляючого.

— Вайна, а он чьорт знаєт з чєм лєзєт. їді, старік, домой і сіді на пєчкє.

От і все. Вернувся Матвій і все до слова розповів. Володько й очима, і ротом, і вухами впиває слова і з кожним згуком з душі його сповзає тягар великий. Але все-таки весь не сповз, а лишився десь там, мов рештки якогось намулу…

У цей саме час за селом на тилявецьких, башковецьких і угорських полях риють окопи. День по день ходять до них сільські дівчата та підлітки хлопці. Ходить і Катерина. Дощ, сніг, мороз, метелиця — все одно. Війна ж не стоїть у дощ чи метелицю. Хлопцям, що понад п'ятнадцять років мають, платять руб', дівчатам усім на гул п'ятдесят копійок.

Справляють дороги. Рубають молодий ліс і жердям встеляють дорогу. Рубають хворост, в'яжуть в'язки, стелять по дорозі і присипають.

Праці досить, та хісна мало.

Умерла тоді Марта — сестра Гнидки. Молода ясноока дівчина. Володько на похорон ходив. Пішла назяблася на окопах, дістала якусь погибель, покашляла два тижні, похирляла і відійшла. Мала вісімнадцять літ. Саме тоді і Гнидку — білобілетчика потягнули.

А Володько? Хіба він сам не працював для війни. Перед Різдвом метелиці ущухли і почалась відлига. Химерний, лютий захід жбурнув дикими теплими вітрами. Щезли на вікнах ласиці, поспіхом оголювалась земля, дорога погнулась, попустила й тяжкі батарейні коні місять мерзенну багнюку.

Гострий наказ: всі до праці! Погнали з кожної хати по двох, по трьох. Катерина не вилазить з окопів. Василь ліг, кашель його душить, у грудях пекло, голова стяжіла. Простудився, видно. Забрали Володька. Пішов він у казьонний ліс і день по день січе хворост на дорогу. Сажень — руб'. Вечором тягнеться сім верстов додому. Приходить і навіть роздягатись не хочеться, але лягти ніде. Скрізь москалі з «маршових рот».

На Різдво, першого дня по всеношній, люди святкувати захотіли. Не вийшли до праці. Саперне начальство двох верхівців замість старости в наказ по селі пустило. Ті буревієм пролетіли селом, від п'ят до очей в багні, нагеями, кого зустріли, списали здовж і впоперек. До кого в хати ввігналися, застали людей при обіді — столи, миски, горшки, — все стрімголов на боки розліталося, а хто був у хаті, кожний хапав лопату й до праці. Дісталося й хворому Василеві, бо в Матвія в той час якраз нікого дома не було. Лютий сапер накинувся на хворого й сперезав його кілька разів нагаєм.

Після лісу Володько ходив «до окопів». По відлизі знов притиснув мороз. Гола земля закостеніла й тільки де-не-де видно снігові лати. Ранок. Усі зі світанком встають. Мати варить «кірпічний» чай, Катерина, Василь і Володько йдуть. Вдома батько, мати і малі.

По полях копають глибочезні ями, ярусами вкладають дерево, засипають землю. Копають окопи з ходами, бліндажами, скорострільними гніздами, перебіжками, захоронками.

На весну, видно, наступу сподіваються. По цілому запіллі фронту — йде чи повзе праця. Копають ями, їх заносив сніг, сніг розтавав і ями заливались водою, обвалювались, ринулись. Після їх оправляють. Часто цілу лінію окопів касували і починали нову.

Чому це так, пощо — Володько не міг знати. Ніхто й інший цього не знає. На то є там вгорі інженери. В мудрість тих інженерів навіть останній непомітний хлопчина Володько не вірить. Стільки народу, стільки праці — зайвої, нерозумної. Стільки грошей. Нічого не робиться докладно, освоено. Знаряддя праці, якого цілі гори навезли, не шанується, нищиться. Купи іржавих з відбитими ручилнами келепів, лопат валяється без догляду, і їх розтягає, хто хоче.

Доглядачі сапери від найменшого до найстаршого дивляться на все «з наплюватєльной точні зрєнія». По бліндажах горять огні і там гуляють з дівками Бикови, Рикови, Колумбаєви. Пики в них повні, червоні. Одягнені у довжелезні шинелі, взуті у валянки, в папахах, з-під яких стирчить лиш ніс, під котрими безупинно димить махорчана цигарка.

Деякі дівки набирають собі багато «днів». Іншим їх знов недостає. Володько в своєму пальтечку та чобітках надто гостро відчуває холод. На нього не звертає уваги ніякий Биков, а жене «у баранячий ріг». Тільки Володьками й тягнулася праця, наскільки ставало їх сили. Мозолі на хлоп'ячих руках, душевне огірчення, злість на несправедливість. З Володьком сотні інших хлопчиків, подібних на виколуплені земляні брили. Всі вони довбають келепами, рискалями мерзлу землю. Бризки її січуть у вічі. Вітер стриже полями, смалить обличчя, що горить лютою барвою. Червоне буревійне сонце поволі хилиться й спадає за вашковецький ліс.

У суботу в хаті Трохима Пацюка коло церкви «рощот» за цілий місяць. Низька, простора кімната. У передньому куті під двома ярусами образів довгий стіл. За столом штабскапітан Смірнов. Червона, випещена пика. Чуб їжаком, випущені сірі очі, на них пенсне. Борідка — шпаньолка. Перед Смірновим скринька новеньких, ні разу не вживаних банківок: двадцятип'ятирублівки, десяти-, п'яти-, трьох-і однорублівки. Побіч Смірнова секретар з трьома личками. Перед ним список і рахівниця.

Від столу до порога черга, плече в плече, людей. Дівки, старші дядьки, молоді хлопці. Обличчя їх цегельної барви, чуприни розбиті, очі загнані в свої місця міцно й рішуче. Черга вривається коло дверей, які ввесь час рипаються. За дверми знов черга, а там море людських голів. Все то за «получкою» за «дні» свої прийшло. Кожний добре лічив ті дні, випікав їх жаріючою думкою на мозку. Є між тими людьми троє з Матвієвої родини — Катерина, Василь і Володько.

Черга його, на щастя, не далека. Літера Д тут багато допомагає. Ось він уже добрався за поріг хати. Викликають:

— Горпіна Гудз!

— Є!..

— Сколько дньов?

— Двадцять…

Ого, думає Володько. От бреше. Вона більше, ніж вісім днів, не має. Та й то лиш по бліндажах з Биковим перекидалась.

Цок-цок на рахівниці — і новенька десятирублівка у Горпининих руках.

— Та, Хресто святий, ота Горпина має щастя. Капітанові замітала підлогу, а диви… — шепочуть інші дівки.