Волинь

— Ех… Знаю, що завтра відлежу, та була-не-була… Раз так. Хто знає, чи скоро побачимось. Дай Боже здоров'я, діти мої!.. — і випив.

Гей, у лузі червона калина похилилася… Чогось наша славна Україна зажурилася…

Затягнув соковитим баритоном Василь…

А ми тую червону калину підіймемо! А ми нашу славну Україну гей, гей!.. розвеселимо!..

Дружно підхопили козаки. Пісня рвонулася, затопила хату, пробилась крізь вікна та двері надвір. Матвій чогось зажурився. Селяни, видно, хотіли б і собі піддержати співаків, але пісня для них нова. От коли б так ще «У Києві на риночку». Але і це гарна пісня.

— Так, люди добрі, — почав зворушений Матвій, коли скінчилась пісня. — Не тямущий я, простий мужик… Не вмію гладко говорити… Ніхто мене не вчив розуму. Одна земля наша годувала і вчила мене. І робив я, що міг. Багато ні, але без праці також не сидів. Свою дорогу чесно йшов, душею не кривив. І ви, мої діти, не згадаєте свого батька кепським словом, бо не пропив я, не згайнував, не затратив марно ані одного зернятка. Все думав: виростуть вони — хай мають. Бог благословив мене — хай і їх не лишить своєї милосердної опіки. Але перш за все потрібна їм моя опіка, як батька… Отак і робив… А ви… Перед вами новий світ розгортається. Але де б ви не були, що б не робили, повинні тямити, що тільки власною працею власних рук, голови, здобудете щастя своє. Чи це на війні, чи в школі, чи на ріллі… Україна наша, діти мої, потребує чесних людей, розумних людей і працьовитих людей.

При цьому він знявся на цілий свій зріст, випроставсь, підвів сиву голову. Його дебела, костиста, з чіткими пругами жил, права рука знялася над столом. Він подібний на патріарха, на пророка. Очі його вогкі і натхненні.

Козаки слухають його з великою увагою. Один з них не видержує, зривається на ноги, хватає руку Матвія і говорить:

— Так, батьку!.. Щасливий ви, що дожили цього часу. А ще щасливіші ваші сини, що мають такого батька. Ї що б з нами не було!.. Чи переможемо ми, чи ляжем трупом до одного, як лягали колись наші славні козаки запорожці, не журіться і не плачте. Ми є діти землі — нашої землі! Ляже сотня до грудей її, тисяча на тому місці повстане!.. А Україна жити буде!..

— Славааа! — вигукнули враз козаки. — Слава Україні!..

— Так, так! — якось сумно хитнув головою Матвій…

Всі почали голосно нараз гомоніти. У хаті утворився веселий піднесений настрій. Враз почулося, ніби гримить.

— Ого! — завважив котрийсь… — Б'ють!

Всі притихли. Дехто зірвався і побіг надвір. По хвилі вийшли майже всі… Зі сторони Крем'янця раз за разом чути гарматні сальви.

Буув! Був-був-був! Буув-був-був!..

— Десь так на «Трьох Кінцях», або в «казьонному» лісі, — завважує Матвій.

Дорогою від Жолобеччини чвалом промчав якийсь кінний відділ. Що то за відділ? Невідомо.

— Ее, панове-товариство! — звертається один з козаків до всіх. — Видно, що нашій гостині кінець. Ходім доїдати, бо хто знає, чи не дістанемо наказ виступати.

Всі пішли до хати, але не встигли доїсти полуденку, як прибіг козак і гукнув:

— Ви-и-марш!..

Всі зірвались. Василь почав накладати на себе зброю. Матвій, Настя і ціла родина зовсім не чекали такого кінця цій гостині. Козаки квапляться. Вбираються, сідлають коні. Володько побіг приготовити Василевого коня. На серці у нього щось тисне… Невже Василь поїде? Просто в бій. Може, виїде за село і під кулі. Під горло тиснуться тверді валки. На очі, всупереч хотінню, напливає щось мокрого.

Накинув на коня сідло, підтягнув попруги… Василь вже прощається з родиною. Настя втирає запаскою очі і ніс. Катерина з Василиною в сльозах… Матвій ніби борюкається з ким. йому тісно. Земля під ним гаряча і сковзька.

— Бувайте здорові! — гукнув Василь і махнув на сідло. Тут уже й Матвій не видержав. З очей його витікло кілька сльозин і він їх навіть не ховав. Перший раз у життю не витримав. Видно старість. Володько тримає Настю, що побивається ніби за рідним сином. Вона хрестить дорогу, говорить якусь молитву.

В той час викотились тачанки. Козаки скакають на них і гукають:

— Бувайте здорові, батьку й матко! Не згадуйте лихом!..

— Їдьте здорові! Та скоро вертайтесь!.. Не забувайте нас.

Бувай здорова, люба Україно, Заплаче за нами не одна дівчина!..

Вдарили козаки пісню. Коні рушили вчвал. Василь зняв шапку, махнув нею кілька разів і пустився навздогін тачанкам. Родина Матвія вийшла на дорогу. Всі плачуть, всі засмучені. Тачанки й верхівці вже коло садиби Ет-тоє! Там, видно, хтось вибіг на вулицю. Це, мабуть, Здоровова дівчина. Василь на хвильку зупинив коня, нагнувся, постояв і рушив далі. Ось він ховається. Ось видно ще тільки голову… Сховався…

Матвій, родина і всі, хто з ними був, вертаються на подвір'я.

— Як прилетів, так і відлетів! — завважує Іван Кушка.

— Ну, що ж… Іншого виходу нема… Є тільки один — просто до кінця, — сказав Матвій.

Буув-був-був! Бууув! Ш-ш-ш-ш!.. бухкає і шумить казьонним лісом. Сонце хилиться на захід. Кілька куп велетенських хмар тримається над селом. З-під них виховзують соняшні промені і стрімко б'ють у золотий хрест церкви, що ледь визирає з садів села.

Смерком долучились до гарматної стрілянини кулемети. Хто знає, чи не Василь це строчить… А дорогою йдуть все нові і нові частини. Обоз, кіннота, піхота. Йдуть у село і там повертають на Людвищі. До Крем'янця нема вже дороги.

За тиждень стала большевицька влада. Кілька днів тиші. Стрілянина потягнулася десь туди на південь, до Вишневця. По селах порожньо. Десь є большевики, але ніхто їх не бачить. Аж коли поїхали люди до міста, то бачили, що там вештається кілька жидків з рушницями та червоними стрічками. У місті порожньо. Крамниці здебільша зачинені. Торгівля провадиться чорним ходом. Це, кажуть, котовці. Штаб їх у духовній школі. Вже, кажуть, розпочали навколо міста реквізиції. Арештували і розстріляли двадцять шість офіцерів. Навіть з Тилявки ходили люди копати ями для них.

Матвій з родиною живе, мов під обухом. А що, як довідаються про все. З тими кепські жарти. Але проходять дні, тижні, і нічого. Володько часом виходить у поле і прислухується, чи не чути звідки стрілянини. Ні. Тихо. Невже не вернуться? Хотів і собі йти туди на південь, куди пішли «вони». Здавалось йому, як піде, все поправиться. Раз навіть сказав про свій намір батькові, але той і слухати не хоче.

— Що будеш там робити? Прийде й на тебе час!.. Але ж коли прийде той час. «Вони» відходять… Боже! Вони відійшли, і нема про них ніякої чутки. Хоч би гармати заревли. Хоч би один раз почути регіт свого кулемета… Все далі і далі відходять «вони»… Йдуть через села, ліси, яри, степи. Люди, коні, тачанки. Там десь і Василь. Може, тепер у бою, може, вже нема його на цьому світі.

Жнива, праця. По жнивах одного разу ввігналося до села кілька кіннотників. Випустили в небо кулеметну стрічку і наказали старості зібрати стільки-то й стільки харчових продуктів. Зібрали, забрали і поїхали. Знов тиша.

Але одного дня над осінь до села приїхали якісь люди. Так і так. Повстання! Весь нарід встає. До зброї!

Село заворушилось. З'явилися рушниці, кулемети. Встали сотні і знов зо всіх боків заговорили кулемети. Не видержали большевики.

Масою рухнули до відступу. Повстанці масою посунули на схід. З'явилася надія. Знов свої, своя мова.