Волинь

І ще одна зміна настала у Матвієвій родині. За стіл до куті всі сідають, як і колись. Урочисто, поволі, побожно. Тільки тепер між Матвієм та Володьком одно місце порожнє. Ніхто там не сидить, хоча перед ним на столі стоїть тарілка з кутею. Перед образами тепер не горить лампадка. Зате на тарілці, перед порожнім місцем горить воскова свічка, її ставить і засвічує сам Матвій. Перед тим, ніж почати вечерю, всі встають і одну хвилину мовчки дивляться на свічку, її полум'я освічує кожне обличчя, покрите смутком. Всі знають, за кого горить та свічка. Його ім'я не висловлюють, але в серці кожного горить те ім'я так само, як полум'я свічки, і світить. Одним він був сином, іншим братом. Він пішов і не вернувся, але він не вмер. Він там десь витає в просторах рідної землі. Всі вірять, що він колись вернеться на тому саме великому, каштановому коні, на якому перед роками востаннє виїхав з батьківського подвір'я.

По хвилині мовчанки Матвій голосно, поволі, виразно говорить: «Отче наш, іже єси на небеси, да святиться ім'я Твоє, да прийде царство Твоє, да буде воля Твоя, яко на небеси, так і на землі…» По закінченню молитви всі хрестяться, сідають і поволі починають їсти. Тиша. Свічка горить. Обличчя у всіх поважні. Настя деякий час не їсть. Вона витирає чистим фартухом очі, але не може витерти. В них виступають все нові сльозини й поволі стікають по зморщених щоках. Василинка обережно, щоб не порушити урочистості, горнеться до неї і пошепки каже:

— То було за Україну… Не плачте, мамо…

Всі чують той шепіт. Володько дивиться на сестру. Йому хотілося б обняти її, поцілувати, але не відважується. Все-таки вони мужицькі діти, й пестощі їм не личать.

А надворі така сама, як завжди, ясна різдвяна ніч. Так само світить місяць, така сама навкруги тиша, так само виблискують від місяця ласиці у вікні.

Скоро всі лягають спати. Завтра всі йдуть на всеночну. Зістанеться дома один Володько. Він би також пішов, але хтось мусить дома бути…

На другий день до Матвія приходить Катерина з Миколою. На столі з'являється пляшка, їдять, п'ють. Настрій підноситься. Микола рветься політикувати. Він все ще переконаний, що буде війна, що німець так не погодиться, що большевики попруть на Варшаву… В Україну він ще не вірить, бо в неї вірить Володько.

Матвій з ним не погоджується, бо взагалі не любить свого зятя. «Не з нашої кості, м'який і хлюстуватий…» Не хотів, щоб Катерина за нього виходила, але не було ради. Також не встрявав з ним у суперечку. «Хай собі… Тепер всі те й роблять, що політикують… Але по-дурному… Коли треба було — мовчали…» Володько перечив батькові: «Хай хоч говорять. І це вже добре. Колись і того не було». Тут Матвій змовчував.

Над вечір Володько пішов до Левинських. На Різдво приїхав Олег. Роман знову розносився з випивкою. Має якесь там вино. Приїхав Лінкерт. Випити необхідно.

Володько не мав наміру входити в те товариство, але до нього прив'язався Роман, і той погодився. Пана Гліба не було дома. Він пішов відвідати учительку в Башківцях. Ключа від кімнати мала матушка.

Роман попросив Олега, щоб він дістав ключа. Олег дістав. Пішли до школи. Олег, Роман, Володько, Лінкерт і Саша. Сіли біля маленького столика. Випили. Над столиком на» цілий зріст портрет Шевченка. Саша довго на нього дивився, І після встав, взяв з ліжка простирало й завісив портрет.

— Нєчево єму на нас сматрєть, — проговорив задоволене. І Володько обурився. Деякий час не знав, як реагувати. «Встати й дати йому в морду», — думав. Ні. Зчиниться бійка, розголос, скандал для пана Гліба.

— Так. Йому нічого дивитись на таких людей, — проговорив Володько. Хотів бути спокійним, але не міг. Обличчя його вже горіло, очі блищали.

— Хахлацкій бог… В шубє і папахє, — казав далі Саша. — І Настаящій Пугачев, — додав.

Володько ледве втримався. Олег зірвався на ноги.

— Ви, Саша, не імєєтє права аскарблять маїх гастєй!

— Нє тваїх, а маїх! — перебив його Роман.

— Тим гірше, — перейшов Олег на українську мову. — Ти дозволяєш, щоб твоїх гостей ображали. Ви! Освічені!.. Рускіє!.. Фуй!

Саша зареготав.

— Чого, Олег, скачеш, як півник. Мені плювать на всі ваші етікети.

«Чого я тут? Чого я з ними?» — думав Володько. — «Геть звідсіль!» Він встав.

— Я відходжу! — проголосив він рішуче.

— Ні, Володьку! Почекай, — швидко казав Олег. — Не ми, а вони мусять відійти. Я дістав ключа… Саша його перебив:

— Хто? Ми? Ми відійдем? — при цьому відкинувсь на стільці й витягнув ноги. — Спробуй мене вигнати, — проговорив нахабно.

Лінкерт був цим заскочений і мовчав. Після він відійшов набік і почав низьким басом співати:

«Русь, і ти била прєкраснай, А тєпєр гнійот твой труп…»

Це обурило Сашу.

— Пане Лінкерт! Я вам не раз наказував не ображати Росії. Такою піснею ви її ображаєте.

Лінкерт витягнувся на весь довгий ріст, заложив руки до кишені й підступив до Саші.

— Пане Олександре Нуждін! Дозвольте вас переконати, що не я, а ви ображаєте Росію. Так. Ви! Ви син полковника, ви скінчили середню школу, ви були старшиною, а поводите себе, як кельнер. Володьку! Вибачте мені за мого бувшого колегу Олександра Нуждіна, — При цьому він підійшов до Володька і церемонно, глибоким поклоном вклонився. Лінкерт круто повернувся й також зробив крок. Роман кинувся між них, Володько та Олег лишилися збоку.

— Панове, панове! — кричав Роман. — Та лишіть! Годі! От знайшли!.. У мене нова пляшка!..

Саша й Лінкерт лишили бундючні, бойові постави й розійшлись. Виступив Володько.

— Я все-таки відходжу! — проговорив він швидко й без прощання вийшов. За ним вийшов Олег.

— Володьку! Куди йдеш? — кричав він навздогін.

— Хоч зо мною? — відповів Володько швидко й рішуче…

— Куди?

— Побачиш.

— Я йду, але в мене ключі. Не можу їх лишити самих…

— Зроби, як хоч. Жду тебе в Сергія.

І Володько швидко відійшов.

Вечоріло. Погода змінилася. Вчора небо було ясне, і світив місяць; тепер найшли хмари й затягнули його. Зате потеплішало. Час від часу — там, то там — пролітає велика сніжина.

Володько швидко йшов в долину до Сергія. Йшов туди охоче. Він навіть радіє, що так сталося, що вирвався з того неприємного товариства. Хоча біг він не тільки до Сергія чи хлопців. Хотів бачити Наталку… Принаймні бачити… Відколи підвозив її з міста, стратив з очей… Навіть у церкві не помітив її. Питати також ніяково, але думка думкою. Коли засяде в голові — не виженеш… І не заставиш її чимсь іншим… І не заїси… Хай вже Ганка вибачить. Але йти проти серця тяжко… Кожний рух її, кожний усміх, кожний погляд… Ну, що може на світі ставити спротив? Це й є та мрія… Володькова мрія від ранніх, юначих часів, коли то він ще тільки ріс, коли спинався на ноги й коли міг уявляти «її». Ось вона й є. Ні, Ганко! Вибач мою легковажність…