Волинь
Шрифт:
Володько виразно збентежений, він не був готовий аж такий вибух саме такої думки. У ньому вже горить і пече зовсім щось інше. Ніби розуміючи його, Лазюк зненацька пропонує:
— Як можете — ходіть зі мною до кіна. Там якраз дають «Нібелунгів». Варто це бачити.
Володько розуміє тенденцію Лазюка, він вже знає також що таке «Нібелунги», і йому справді хотілося б це бачити хоч би у кіно, але при цьому пригадав свої фінансові гаразди…
— Може, іншим разом… Мушу йти додому, — відповів він. І вони розійшлися недоговорені. А коли Володько спинився знов сам і знов на вулиці, він був деякий час, мовби ви колісний зі свого напрямку, чуття його виразно двоїлося і він почувався винятково непевно. В його вухах все ще звучала мова Лазюка, але одночасно його полонило
Йшов поволі вузькою, головною вулицею, що її назвав Широкою, проходив побіля кіна «Пересвіт», де давали ти самих «Нібелунгів», зайшов навіть оглянути рекламні образки — Зігфрід і Кримгільда… Перемога над країною туманів чарівною силою ясного, соняшного генія… Ось Зігфрід — молодий, юний, чистий, зі своїм мечем, серед білих ромашок клячить біля чистого потоку і долонею черпає прозору воду… А там он він прощається з Кримгільдою… Вона благословляє його в далеку переможну дорогу… І Володько пригадав свою Наталку з її довгою косою… Зовсім як Кримгільда — висока, струнка, спокійна… Поважно схвильована. О, коли б вона благословила мене так само віддано і спокійно…
А потім він йшов далі, проходив побіля «Просвіти», на цей раз оминув її, але тут трохи далі, несподівано побачив невеликий, втиснений у вузьку щілину крамнички, мабуть, недавно відкритий кіоск. Книжки, картини, часописи… Невелика, виложена червоним вибійчаним папером вітрина… Обрамлений також червоним портрет Шевченка поруч з таким же портретом Маркса… Внизу на передньому плані роман «Залізна п'ята» Джека Лондона, у густо-багряних палітурках.
Володько зупинився перед цією вітриною і не міг позбутися почуття здивування, ніби він стояв перед своєрідним вівтарем чи престолом. Все тут наповнене якоюсь магічною, вражаючою і чаруючою силою. Кольори, книги, портрети мають завдання не вчити, а полонити, обезвладнювати і корити.
— Вам, товаришу, що? — почув Володько голос від дверей кіоску. — Зайдіть. Може, потребуєте яких книжок?
— Ні… Я лиш дивлюся, — відповів Володько… Але все-таки чомусь зайшов до кіоску… Там, у вузькому заставленому речами просторі, у різних позах, стояло і сиділо кількох молодих людей, переважно хлопців з розкуйовдженим волоссям або у старих, пом'ятих кепках. Хлопці напевно про щось сперечалися. Їх обличчя були розчервонілі, їх руки нервові… Один з них, одягнений у старий, рудий піджак і в кепці, що нагадувала підпалка, трохи старший, на коротких грубих ногах, запальне говорив щось про «Просвіту»…
— Власне, власне! — казав він з ораторською вирвою… — Нам якраз на цьому й залежить. Ми вимагаємо, щоб така установа, як «Просвіта», служила інтересам не петлюрівщини й буржуазії, а працюючим. Нам! Мені, тобі… Всім, що з народом і що працюють. Розвісили: гетьмани, отамани, куртизани, попи… Вимагаємо, щоб там були вожді працюючих… Робітничі журнали… Твори пролетарських письменників, книги радянських видань. І вимагаємо перевиборів управи… Засіли тобі всілякі буржуйчики, розвели «ще не вмерла» і хизуються своїм жовто-блакитством. Ха! Погнати їх до сто чортів, і саме це я хотів підкреслити… І ми будемо так довго…
А його опонент, ще зовсім молодий хлопець, можливо, гімназист української гімназії, весь, як лампіон, червоний, І хотів було і собі вставити до цього якесь слово, але добродій у рудому піджаку не давав йому для цього ніякої можливості…
— Але… — починав він на кожній зупинці патетичного промовця, одначе ніколи не міг вияснити, що це мало значити… А коли по довгому часі, йому все-таки пощастило увірватися до потоку мови добродія у рудому
піджаку, він встиг лишень вирікти: — Але не забувайте, що для влади цього тільки і треба… Вона вже давно шукає причини закрити «Просвіту». А то скажуть, що вона комуністична, і закриють. Кому це потрібно?— Хай! — рішуче казав головний розмовник. — Ми від цього не потерпимо. Потерпить хто інший. Ми своє діло знаємо… А маси будуть розбурхані… — висловив він це останнє речення з винятковим підкресленням. При тому вийняв з кишені штанів брудну, білу хустину і голосно висякав носа. І одночасно нагло помітив Володька, який переглядав збоку часописи і прислухався до розмови.
— А ви, товаришу, хто будете? — звернувся він до Володька. Володько відповів. — А! То ви, — зрадів він, — напевно знаєте Йона Пацюка. — Володько і це підтвердив. — Як він там поживає? Добрий паруб'яга! Люблю. Скажіть, що його вітає Шпачук… А як там взагалі?..
І вони розмовились… Володько, як селюх, почував себе не конче найкраще, названий Шпачук закидав його питаннями, він був гаразд ознайомлений з його селом, вимагав, щоб він зійшовся ближче з Йоном, виясняв, пропагував, вмовляв… Тим часом хилилось до вечора, входили й виходили інші хлопці, всі вони між собою зналися, віталися кивками голови, кликали один одного товаришем. Обступили також Володька, і в скорому часі він був весь втягнутий у загальну течію загального настрою, так ніби він завжди сюди належав… Показували йому нові книги з Києва, цитували твори нових письменників, читали навіть листи з поштовими марками «Київ» і обіцяли додати йому повну, нову, люксусову збірку творів Лесі Українки — улюбленої його поетки, яку він давно вже хотів набути…
Але взагалі вія не міг сказати, що мова з цими новими його приятелями йому подобалась. У ній було стільки своєрідного недомовлення, що робилося моторошно, так ніби ті люди намагалися заплутати його у якусь недозволену змову, звести його на якісь темні дороги, позбавите його власної волі і навіть відібрати від нього його ідентичність. Одначе, коли, по часі, він залишив цей червоний кут з тим Марксом і тією «Залізною п'ятою», він мав враження, що він безповоротно кудись відходить і вже ніколи не знайде дороги назад. Таке якесь терпке, нищівне, обезвладнююче почуття… Він починав не думати, а вірити, не бачити, а уявляти… Речі і факти втратили вартість, і все довкруги затягалось гнівом, образою, мороком і нетерплячкою.
Лазюк, з яким так недавно говорив, відійшов назад зі своєю мовою, і всі його інші клопоти, ніби на сцені, накрились завісою… Усе замінилося і затьмарилось одним одиноким стремлінням — йти до Києва. Ось завтра рано встане і піде… І ніщо не зможе його зупинити… Здавалось, він вже був в дорозі і тому відчував у собі стільки рвучої сили, що ніяка втома, ні голод не були на заваді, щоб зірватися від землі і летіти, як це інколи ввижалося у сні. Там он зовсім близько границя, а за нею простір… Свій, рідний… Дороги, будівлі, люди… Все живе, реальне, намацальне, повне життя і повне надії.
Картина за картиною безконечного, фантастичного екрану закривала весь обрій, малювалось місто золотих бань з вулицями, парками, краєвидами великої ріки, з історією, що вгрузла у глибінь землі, і йому хотілось самому стати частиною тієї сили, впоєної у чорнозем, у камінь, у береги ріки і будови… Як можна закрити очі, вуха, чуття, щоб не чути й не бачити, щоб не відчувати себе в собі, щоб позбавитись волі і не бажати вирватись з низин низинності і безсилля.
Так відчував Володько… Той м'який, вкритий глибокою курявою шлях Крем'янець — Тилявка був його червоним килимом, простеленим у простори вічного. Доходячи до села, він вже не йшов, а майже біг, а коли затемна він прибіг додому, всі зрозуміли, що з ним нема більше мови. Він одразу почав збиратися в дорогу, дарма що ніякого особливого збирання не вимагалося, за винятком хіба вузлика, на пару днів, з харчами. Він гнав від себе всі розважання з цього приводу… Він йде навмання, заплющивши очі, на щастя чи нещастя, на прю з умовами, на виклик долі. Від цього залежатиме бути чи не бути — ціле його життя, яке ще цілковито у майбутньому. Треба йти, і нема відклику.