Волинь

— Бачив. Каже, був у Житомирі… їх там, каже, цілі ватаги таких. З Луччини, Ковельщини… «Товариші» їх впакували до «допру» — в тюрягу. Всіх… А потім половину засудили, як шпіонів, решту — фі-іть! — і назад. «Ви нам такіє не нужни. Раз комуніст, значіт, работай на мєстє. Бєй панов! Ми своїх кончілі…» Ех, тобі треба його бачити… Володьку! Ходім. Він хоче з тобою зустрітись…

— Казав?

— Каже, що Володько? Святить будинок? І це, каже, робота, але все-таки… Не те, каже!.. Не те треба! А я сказав, що ти прийдеш. Прийдеш?

Володькові хотілось сказати одразу: прийду, з радістю! Але він не квапиться з відповіддю.

— А як виглядає? — спитав тільки, щоб закрити свою нетерпеливість.

— З борідкою. Смішний. Рудава борідка, а сам закурений. Видно, чоловік потерся.

— А де він живе? — ставить Володько далі питання. Він вже намірився сказати: йдемо!

— У, це цікаво. У лісі. У нього штаб. Він вже тут дві неділі. На хуторах має «кватири»…

— Добре! Йдемо! — вирік нарешті Володько. — Тільки я голодний. Мушу наперед додому… Далеко це?

— Години зо дві ходи…

Володько вже ожив. Він сказав «а», тепер вже не може стриматись.

— Знаєш, зробим так: я йду, вечеряю, а потім сходимось у певному місці. А «він» там буде?

— Я йому сказав, що прийдемо. Хочемо зробити нараду. Ми умовились. Іди. Ми чекатимемо тебе біля цвинтаря. Добре? Кіндрат також іде.

— Готово! — і Володько швидко вийшов. Вже смеркало. Дощ не падав, але небо вкрите хмарами. Вітер гнав їх у напрямку сходу. Дерева шуміли й гойдалися.

Дома Володько скоро вечеряє. Батько питає, як там було. Добре. Все добре. Відповідає побіжно. Мати приносить вечерю. Майже не глянув на неї, бо думав за інше. Василинки нема дома, Хведот ще порається на дворі.

— Ти куди, дитино, спішиш? — каже мати.

— Побіжу в село. Зараз вернуся, — швидко відповідає. З'їв, узяв шапку й вийшов. Мав на собі гумового плаща й чоботи. Вийшов на дорогу й одразу звернув на поле. Десь взявся Пундик. Підбіг до нього й хоче лащитись.

— Йди геть! — каже Володько. Собака ще деякий час біг за ним, а потім лишився. А Володько спішив. Через скошені поля, через межі, через зораний переліг, попід лісом, біля запусту. Навкруги тиша й темрява. Він знає добре цю місцевість. Вітер дме йому назустріч, і поли його плаща розвіваються. Він ступає енергійно. Час від часу попадає в яму чи на скибу, спотикається, але це не зменшує ходи.

Скінчився «зруб», і там далі в темноті показався цвинтар Володько зупинився, послухав і свиснув. Його свист розлетівся і, здавалось, десь тут недалеко зник. Вітер розвіяв його й загладив. Володько напружено вслухається. Деякий час не чує нічого, тільки дерева кладовища поривно з кожним притиском вітру шумлять. Але по хвильці почув інший свист. Він відповів ще раз, і по часі серед темноти помітив дві чорні постаті.

— Кто йдьот? — прохрипів Кіндрат. Він, мабуть, уявив себе на фронті.

— Свої! — відповів Володько, а потім добавив: — Ти, брате, вже можеш забути московщину.

Кіндрат хрипло засміявся.

— Привичка, — сказав він…

— За мною, — здушено проговорив Сергій. Володько й Кіндрат без спротиву, мовчки пішли за ним.

Ніколи ще в житті не переживав Володько чогось подібного. Він бачив за свій короткий вік досить. Війна — гармати, ранені, мертві й розложені люди. Потім революція зі своїм большевизмом… Грабунки, нічні напади, стрілянина, зміна влад, розстріли… Але такого ще Володько не переживав. Він знає, хто такий Йон. Знає, що про нього в селі, думають. Знає відношення до нього урядів і влади безпеки. Навкруги темна ніч, вітер, шум лісу. Це щось з повістей про старі часи, про тих людей, що їх бачив у в'язниці… Колись про таких оповідалось у млині… їх в той час не було на землі, хоч про них оповідали й вірили. Тепер вони є, хоч про них мовчать і ніхто не хоче вірити.

Сергій також нарешті чує себе справжнім «нащадком козацького роду». Він це любив пригадувати після прочитаної повісті Вальтер Скотта чи Кащенка. Тепер він переживає це своїми нервами, душею, всім своїм єством. Він ступає гордо, пружно й обережно. Голова його трохи театрально піднята. Слух і зір напружені. Тепер він не потребує «йти в бандити».

Один Кіндрат сприймає це по-своєму. Шість років військової служби — фронт, атаки, окопи, «катьолки» вибили з нього все, крім шибеничного, «наплювательного» погляду на речі. Так то так… Коли б інакше — було б інакше. Але він скрізь на місці, і море йому по коліна. Він хоче побачитись з Йоном, «тим чортом», що задумав конче вмерти на шибениці. Кіндрат був проти нього, бо проти нього був Сергій. Сам Кіндрат без Сергія не вміє думати. Пити горілку можна й з дідьком, але думати тільки з вибраними людьми. Тепер Серпи з Йоном… Кіндрат відставати не любить…

«Коли ми дійдем? Коли ми дійдем?» — питає себе весь час Володько. Поле, кінець властиво, клин дерманського лісу, спуст вниз, у ту долину з розбитим каменем, над яким колись воював з угорщанами, біля якого клали багаття й пекли картоплю. Тут ростуть широкі, розлогі кущі ліщини, на яких ще зеленими обривали горіхи, а потім восени лазили попід віттям навколішки й вишукували ті рештки, що випадково залишилися й після самі опали… Далі сіножать Михайла Турка. Перед нею відбитий великий камінь, що скотився згори.

Швидко вийшли на протилежну угорщанську гору. Перед березовим запустом видно багаття. Його полум'я яскраво виділяється на чорному тлі. Деколи миготять якісь тіні. Пішли просто на багаття. По короткому часі натрапили на спутані залізними путами коні. Одна пара, друга, третя…

— Це угорські нічліжани, — сказав Сергій. — Стійте тут… Я зайду до них… Зараз вернуся…

— Да-а! — протягнув чомусь Кіндрат, при тому сплюнув і почав напомацки закурювати. Довго монявся з цигаркою, потім одвернувся од вітру, черкнув сірником, полум'я освітило на мить його червону, круглу подобу, і цигарка зажаріла… Міцно потягнув у себе дим і пружно, шумно випустив.

— Ну, й сучий син він… — проговорив ніби сам до себе і чутно виплював тютюн, що налип йому на уста. Володько не відповів, хоч знав, про кого Кіндрат думає. Володько уважно вдивлявся в темряву, де зник Сергій. Час від часу він входив у сяйво багаття, і тоді видно було його чорну постать…

— А ти знаєш… Вже скоро осінь… Холодно, — проговорив знов Кіндрат. Він, мабуть, не переносить мовчанки. Володько байдуже буркнув у відповідь. Він зовсім не про те думає.

Збоку пирхають і брязкають путами коні. Десь там далі шумить ліс, але його не видно.

Володько пригадує референта Ліванського. Ось він стоїть собі за високим бюрком. Тонкі його уста тісно затиснені. Нижня щелепа трохи вип'ята вперед. Борода гостра, але з ямочкою. Волосся розчесане дбайливо, й чіткий проділ пересікає його з правого боку. Він стоїть там кожного дня. У почекальні внизу кожного дня чекають люди. Вони приходять туди, чекають, стоять, сидять. Потім мандрують на «дубенську рогачку» або вертаються додому… «Або ви, або ми», — звучать у вухах його слова… А збоку шумить ліс, спереду миготить яскраве полум'я нічліжанського багаття. Далі вправо і вліво тягнеться велика, оповита темнотою й незнанням земля. По ній біжать свобідно західні, пружні вітри. На ній живуть люди, стоять хати, ростуть дерева.