Волинь

Ах, як цікаво, як неймовірно цікаво.

Знов «набор». Одного сіруватого ранку, коли небо нагадувало наолієний папір, через котрий ледь протискався соняшний жовток, прийшли до Матвія Стратон і Кузьма.

— Ну, дядьку Матвію… Вже і ми йдемо…

Матвій бачить, що шкоруплі жовтаві Стратонові уста тремтять. Очі його вогкі, прищуплені, і від них, мов проміння, розсипаються тоненькі пряски. Чоло насильно морщене глибокими зморшками, якось згори, бо брови вперто супляться і натискаються на ями-очниці.

— Все одно «помірать», — витиснув скупі, відчаєні слова Кузьма — Раз чи два, тепер чи завтра… Все одно «помірать» прийдеться…

Цим Кузьма ніби підбадьорював себе. Нема, мовляв, чого боятися. Найстрашніша смерть, але раз «все одно помірать», то чого і її клятущої боятися.

Меткій підняв незграбно ліву руку і положив шорстку долоню на чоло.

— Так тепер зовсім сам буду… — сказав він.

— Ах! Скільки людей… — кинув Стратон, хоча він добре розумів, що значить «сам». Розумів, що те грюкотливе страшне потворище, що так вперто і неухильно повзе з далекого заходу, вириває з землі господарів. Ось ті руки, заковзані чепігою, косою, ціпилном, які вже форму особливу мають, які оковані якоюсь особливою крицею, ці руки мають, може, назавжди, відорватись від своїх речей і брати «вінтовку». Як незграбно лежатиме вона у тих руках. Як незручно візьме такий Стратон «ту западенну люшню», цупко затисне в п'ястуки, прилипне животом, мов дітвак чи п'яниця до землі, приплющивши ліве з прясками око. Він сам здивується що та «проклята люшня» — раз, другий, третій і бахне. Його налякає смертельно розквоктаний «знаряд», який хрусне так голосно, що земля затремтить. Над ним заскавічать, «дум-дум», зацьвьогають, як по шнурі, скорострільні кульки. І тоді забуде він — не зовсім, а все-таки забуде те, чим жив колись. Влізе в уста матюк.

«Котьолок» відучить від окремого «свого». Страх перед смертю наїжить його зовнішність і його уста, очі, зморшки чола стратять лагідність, скриту доброту… І тоді не стане Стратона Булія, а лишиться «москаль».

Матвій лишається на хуторах «сам». Сам з тих, що йшли колись з ним в одній лаві завойовників землі. Лишається ще, правда, Тить Коган, Тарас Здоров. Лишається, мов обтятий від пасинків стовбур, Хома Ет-тоє. Бо другий син його — «моя кров», ет-тоє, якому хотів майстерство в руки дати і вчив «на коваля», також «пішов. Забрали його в кінноту.

Черга за молодесенькими «хлюстами», яким ще «молоко на губах не обсохло», Матвієвим Василем та Стратоновим Максимом. Це «один рік». Нестор Ониськів пішов і невідомо, що з ним. Два місяці перед відходом «на якусь повітру» оженився, дівці світ зав'язав, живота їй лишив, а сам пішов.

Більше нема кого брати. Навіть білобілетчик безребрий Микола Гнидка, і той потерпав. Не лишать і його, в обоз запруть і скажуть картоплю оббирати.

Так, так… Матвій попрощався зі Стратоном та Кузьмою. Прощався «раз-другий-третій», щоб забули взаємно все зло, яке один одному міг коли вчинити. Провів їх полями, оглянули «може, востаннє» свої володіння, говорили про Бога, про його незмінну волю. Раз їм суджено так, значить, так і буде, бо ніхто не в силі змінити «волі Його».

Їм здавалося, що бачать це все дійсно останній раз. Раз ідуть на війну… Раз там з гармат, з кулеметів човпуть людей, раз там газами душать… Боже, хто вернеться звідтам? Дивно… Йдеш і знаєш: там тебе вб'ють, а все-таки йдеш, все-таки не маєш права не йти. Але «все одно, раз мати родила, раз і помирать»…

Так міркували дядьки, прощаючись з Матвієм, з полями, з родинами…

III

Наближався час школи. Чи буде вона в цьому році? Володько по довшому часі порішив відвідати учительку. Прийшов. Зійшов на ганок, застукав. Тихо. Ніхто не відповідає. Застукав ще. Після ще й ще, але в школі пустка.

Пішов до сторожа.

— Еее, хлопче! Учителька вже давно вибралась. Не буде школи.

Це зовсім Володькові не до вподоби. Значить, цілу зиму дома, І Ганки не буде бачити. І так не бачив її ціле літо. Раз один у церкві помітив, але не дивився на неї. Здавалося, що всі люди звернуть на нього увагу, коли б дивився. Зрештою, він майже забув її. Вона зв'язана в'нього зі школою. От сидів собі на лавиці другої групи і не раз, коли не було що робити, оглядав клас. Цікаво було оглянути обличчя, тому уважно розглядав їх. Здебільша безвиразні, бліді й очі нецікаві. Тільки одно зупиняло увагу — Ганчине. Ті «шельми» очі. Ті очі такі рухливі і такі блискучі. Хочеться на них дивитися. Чоло цікаве і ніс розумний. Навіть ластовиннячко не шкодило йому. Навпаки. Здавалося, що через нього барва обличчя якась більше притяглива.

Але це тільки в школі. Коли вийшов з неї, коли пішов у поле, зжився з працею… Де там згадувати Ганку. І тільки натяк на школу, тільки місяць серпень доходив досередини, мимохітно згадалася Ганка. Ах, як би хотів знов зустріти її, вийти в поле за ліс туди, на те місце, де колись сидів на пеньочку і дивився на озеро. Приємно було тоді. Відчував соковите життя, відчував весну.

Вертаючись зі школи, Володько помітив в долині великий рух. З західного боку з гори поволі тягнувся обоз. Ні, то вже не «галіціяни». То справжній обоз — москалі.

По селі піднявся гамір. В скорім часі кожне подвір'я мало гостей. Обоз розташувався «по хатах». У школі зупинився штаб. На вивісці крейдою зазначено: штаб такого-то обозного дивізіону. Загицали по селі вершники. На долині зупинилися кухні та санітарні вози.

Володько дивився на все зацікавленими очима, а після квапився додому, щоб побачити, чи й «у нас є». А що, як нема? Володькові надзвичайно хотілося, щоб і до них заїхало кілька підвод. Нові веселі люди. Співи, гармонія, вояцький «суп» значно смачніший від своєї юшки, коли їсти його з «котьолка» широкою вояцькою ложкою.

На жаль, «до нас» обоз не доїхав. На дерманських хуторах не було жодної підводи. Тому, коли настав вечір, Володько, Хведот і ціла армія їм подібних подалися у село на вигін. Там гамору, мов на ярмарку. Саме діставали «москалі ужін». Зі всіх боків села йшли в долину з відрами по «суп і порцію» волов'ячого м'яса. Коло кухні велетенські балії «порцій», нанизаних на маленькі дерев'яні патички. Кожний вояк дістає у своє відро кілька черпаків юшки, ложку масткої гречаної каші і порцію яловичини.

Деякі діставали просто «в котелок» і зараз сідали на землі й їли. Здебільшого не доїдали.

— Ей, малиші! Кто желает єсть суп?..

«Малиші» не голодні, але хто відмовиться від таких ласощів, як «московський суп». Кожний бажає поласувати. Тоді вояк брав «котелок» і йшов ще раз до кухні. Там давали йому ще одну порцію, яку з насолодою нищили «малиші».

По вечері «водопій». Це також цікаве явище. Зі всіх дворів ведуть коней до криниці. Коло одної мало місця, тому вояків поділили на «райони». Кожний район має свою криницю. А там крик, матюки, вивіскування коней. В скорім часі коні так розгрузили землю, що до криниць не було доступу.

По водопої гульня. На широкому вигоні «круг». Перед кругом довгий стілець. На стільці з розтяжними «трьохрядками» гармоністи. Навколо муром сірі шинелі, товсті червоні пики з вишкіреними зубами.

Кирпатий «чорномазий» Ванька під розлогі звуки гармоній «трепака вибиває». Його ноги, рухи і ціле тіло стрибають, як у «чортика». Присідає, плеще долонями по халявах, після по щоках, по губах. Далі й далі — все нові і нові викрутаси. Кружляє дзигою на одній нозі, стає догори ногами і танцює на руках.