Волоцюги

Який стосунок має фанатичне сімейство власне до Ісуса Христа і християнства? Чому тут, нібито у християнських українських степах так змиршавіли, вивітрилися, оязичнилися і ця історія, і багато іншого з того, що називають православною вірою?

Слово, слово… правослов’я… “Правь” - назва слов’янського язичницького світу богів… Виходить, християнське православ’я означає: “слава язичницькому світу богів”? А “коляда”, тобто Новий рік за старим стилем, - знову від язичницького “коло-да”, тобто “новий цикл, народження Сонця”. “Не-коло” - свято святого Ніколи (Миколая), переддень католицького Різдва, що припадає на 24-25 грудня, період астрономічного рівносонцестояння, - народження Сонця. На цю ж дату дивним чином приходиться поява на світ усіх головних богів і містичних месій у багатьох інших дохристиянських релігіях, починаючи з древнього Єгипту, шумерів, ассірійців, персів, вавилонян…

Десь ще вичитав: того ж таки дня народився навіть Вакх, древньогрецький бог вина, розваг і, за деякими містеріями, - бог Сонця, з тіла якого створений Всесвіт. Пишуть, що він також творив великі чудеса, зокрема перетворював воду на вино, їхав на чолі тріумфальної ходи на віслюку, був приречений Титанами на смерть і воскрес із мертвих…

У нас, у них - старий стиль, новий… Невже і святі речі не оминули метаморфози грішного земного Слова? 46-річний Антон Омелянович Веремій, цілком прагматичний і успішний столичний газетяр, принагідно полюбляв політати от так, “уві сні й наяву”. “Цвяхи” номера, тиражі, рекламне наповнення декількох видань медіа-холдингу, марнотні змагання за виживання… Та як не відмахувався - Воно час від часу дзижчало над вухом, мов настирлива муха. Правду кажуть: як не тримайся за “базис”, - рано чи пізно все одно “надбудова” спитає… І що характерно: подібні “невиробничі питання” наздоганяли, зазвичай, тоді, коли залишав столицю. За роботою - комфортно, ніколи, та й у багатому Києві, заставленому банками, казино й церквами, існує бодай ілюзія ду шевного затишку. “Свята життя” - і ти на ньому ніби не лишній…

Від’їхав сотню кілометрів за Окружну…

Навідувався до села й рідні на день-два. Для себе подумки пояснював - ніби писав статтю, приблизно так: “…не витримую занурення у безпросвітність убогості, занедбаності й щодалі занепаду радгоспного життя”, - крапка. І справді - щоразу повертався додому розбитим, хворим від побаченого та почутого. Як не дивно, щоразу наливалася і нестерпно боліла вроджена, з квасолину родимка на маківці голови (яка, до речі, завжди доставляла клопоту перукарям з елітного салону “Коте”).

Чому така безбожність - невже в цьому винні лише 80 років правління атеїстів-комуняк? Після них спливло он скільки часу, а тут, на селі, нічого не змінюється. Час ніби завмер. Немає голоду, війни - от і добре!

Чому б у його радгоспі не поставити, наприклад, церкву? Була б церква - та ж тітка Дуська з тією ж тіткою Марією знали б достеменно: празник іудейсько-християнських святих Маккавеїв - це не веселе опіумно-коржисте застілля на честь якогось там не існуючого місцевого Маковея. Люди поклали життя за віру! Чекай, як там було?

Другим після учителя, ні, першим перед учителем пішов на страту найстарший син Соломонії Авім.

Цар наказав відрізати йому язика, здерти з тіла шкіру, відтяти руки й ноги, а потім кинути ще живий обрубок на розжарений сковорідень - усе це на очах бідної матері. Такою ж страшною смертю полягли ще п’ятеро хлопців. Коли дійшла черга до сьомого, наймолодшого, Антіох запропонував Соломонії схилити свою останню кровиночку до зречення віри, мовляв, хай їй хоч один залишиться живим. Мати не погодилася. “Прийми, сину, смерть, щоб я по милості Божій знову знайшла тебе з братами твоїми”.

Утім, може, і добре, що вони, українські жіночки, не знають цього жахливого сценарію… А то б стовідсотково заголосили ще більшу єресь: “Боже, Боже, вона ж мати, жінка, невже віра в якісь “видумки” вартісніша бодай кровинки рідних діточок!”.

А, бач, наші не готові! Чи, видать, зовсім поіншому розуміли й цінували світ, себе в ньому ті нові далекі боговибрані іудеї? Міфологізований месія яких і така ж вивищена, закодована, винятково національно-територіальна новоєврейська релігія дивним чином одного разу стали предтечею вже європейського, а значить - і нашого християнства. А всього-то три букви вставилося… До того ж дорогою щось із воза впало, щось до чогось прилипло, тихенько, під церковним склепінням написалося-дописалося… “Одні зерна склювали птахи. Другі - упали на скелля: в одне вухо ввійшло, з іншого - вилетіло. Треті - занесло в бур’яни. Люди чують, та нічого не роблять…”. Виходить, тільки чверть зерен лягла в добру родючу землю? На якій розкидане каміння, проростають бур’яни, з якої живляться птахи?

Чому саме в цей нібито трагічний день церковного календаря українці смакують опіум, з музиками й танцями освячують криниці та джерела?

Радість “з приводу” тим більше незрозуміла з огляду на те, що саме на Маккавеїв розпочинається Успенський піст - предтеча одного з найбільших християнських свят успіння земної матері Ісуса Христа - Марії-Маріам. Оскільки піст збігається за часом зі жнивами (до речі, а де ж сили на жнива брати?), у народі його називають хто обжинками, хто госпожинками. Якийсь суцільний подієво-понятійний коктейль: Маккавеї-Маковей, єврейський біблійний пророк Ілія і наш, балуваний язичницький пісюн Ілля, християнський піст і народні гуляння, госпожинки… “Госпожинки” - який багатий смисловий код схований у цьому переповненому космічними вібраціями слові! Господь-господиня-жну-життяжінка… Спіткнешся об такий діамант - і починаєш розуміти біблійне, від Івана: “Споконвіку було Слово…”.

Як фахівець, що все поуніверситетське життя тільки те й робив, що мав справу зі словом, Антон декілька разів уперто намагався здолати сутність і цієї цехової (а чому б і ні?) формули журналістики. Ще у брежневсько-компартійні часи його, молодого викладача університету (односеместровий спецкурс “Журналістська майстерність”, півставки - 30 карбованців на місяць), занесло так далеко, що ледве не втратив партквитка. Мало того, що публічно підтримав явно “нематеріалістичний” постулат свого вчителя-професора, вітчизняного дисидента від партійної журналістики, який на весь Союз заявив: “Слово - тоже єсть дєло!”. Антон майже на шпальту багатотиражки “поштового ящика” - оборонного заводу імені В. І. Леніна - опублікував таку собі кореспонденцію під заголовком: “Сліпі, глухі, лишні”. Це про кого - трудящих, будівників комунізму!? І звідки воно, те “дрібнобуржуазне” в нього навіялося. “Слово - це не набір голосних і приголосних, а такий собі носій чистої енергії творення і творчості Вищого Розуму Всесвіту, надпотужної енергії-начала. Небесна музика, спів, спалахи-імпульси, райдуга, океан хвиль, потік чистого світла, згустки віртуальної інформації. Паралельний світ, свято життя, на якому ми, двовухі та двоокі амеби з туфельками, - поки що сліпі, глухі, лишні”.

Еники-беники, їли вареники…

–  Навіщо ж Творець усе-таки продовжує стукати в наші двері, нагадує про те, що ми маємо відкритися його енергії, його Любові?
– як волвх на майдані звертався Антон до читача.
– Чи не тому, що без цієї відвертості, здатності сприймати світло ми задубіємо на холодному протязі Всесвіту? Як замерзає без материнського тепла мала дитина. Як гине фітопланктон, тускніють світ лячки в Океані життя. Як не розпускається холодною весною первоцвіт…У тіні нелюбові не розсіюють світло хрусталики душі. Світло, яке так бояться сили хаосу й темряви…

Від втрати партквитка врятувала лише рубрика “Ліричне”, під якою були розміщені “літературно-ноосферні” (мовляв, за стилем академіка Вернадського) вправи молодого позаштатного автора та безадресність заголовку. “А можливо, це не ми сліпі, глухі, лишні!”. Тим паче, що немає там до чого особливо прислухатися…

–  Життя прожили, а щастя, щитай, так і не бачили, - тітка Дуська, кректячи на всі боки, полізла під стіл поправляти рвану панчоху.

–  А може, кумо, воно, щастя, тільки й того, що в телєвізорі показують?

* * *

Хемінгуей виявився Мартіном Лютером (це ж треба - тонуть одні класики й реформатори!). Німець із Фрайбурга, етнограф-дослідник, мандрівник, схоже, такий собі український волоцюга Сковорода. “Світ ловив мене, та так і не впіймав!”.

Острів в океані давно став для нього майже рідною домівкою. “Як тільки-но в Європі зима - я сюди, до тепла”. Його хіппі-хатинка, відчинена всім вітрам, сонцю і зорям, приліпилася на мальовничому пагорбі. Каркас - із дрючків бамбука, так-сяк зв’язаних мотузком, стінами і дахом слугують рогожки з пальмового листя й очерету. Як ця конструкція трималася купи, тим паче вистояла під час цунамі - для Антона залишалося таємницею.