Волонтер

— Ви вірите цим казкам, Дагоєв? — тихо запитав Раух. Я уважно дивився на них і з жахом усвідомлював, що останні події, мною пережиті, можуть змусити повірити у що завгодно.

— А ви бачили мерців у селі? — сміючись, запитав Дагоєв. — їхня смерть стала першим жертвопринесенням. Я викликав Його, і Він убив усіх цих нещасних колоністів. Тепер мені потрібні помічники.

— І тоді він стане вашим, — сказав Раух.

— Звичайно, поки в мене немає підстав сумніватися в достовірності цього китайського тексту. Ми заженемо цього демона в пастку і змусимо служити нам.

— Кому «нам»? — спробував я посміхнутися.

— Осавуле, — повчально промовив Дагоєв, — Демон буде служити мені, але він знадобиться і вам, тому що під час церемонії ви зрозумієте, що він вам теж необхідний.

— Для чого? — запитав я.

— Для того щоб, заповнити той вакуум, який ви вважали душею. Утім, настав час братися за справу.

— Так навіщо ми вам потрібні? — простогнав у розпачі Раух. — Вам що, місцевих окультистів мало?

— Йдіть ви, пане… — не вдаючись у зайві суперечки, вилаявся я.

— Облиште ви ці сентименти, у вас усе одно іншого виходу немає. За ординарців, я думаю, ви особливо турбуватися не будете, а от прекрасна Ольга Миколаївна Дашевська ваші серця зачепила. Хоча б про неї подумайте. Тим більше, що багато від вас не вимагається, хоча й роботу цю, крім вас, ніхто не зробить. Добре, час ставати до справи.

Дагоєв обернувся до виходу і щось крикнув, як мені здалося, по-монгольськи. У дверях з’явилося кілька присадкуватих широкоплечих фігур. Монголи зняли з нас колодки й потягли до виходу. Я майже не міг іти, ноги оніміли. Вечоріло, хоча виднівся криваво-червоний сонячний диск, що ховався за навислими горами. Майдан був уже очищений від трупів. Навколо площі нерухомо сиділи, схрестивши ноги, близько двох десятків людей Дагоєва. У руках вони тримали гвинтівки. Ці фігури були нерухомі, з дивним відчуженим виразом облич. Я глянув на середину майдану й завмер — там стояли три вкопаних стовпи, до яких були прив’язані Ван, Багуляк і Ольга.

— Отже, добродії, — почувся за спиною голос Дагоєва, — доля нам сприяє. Раз у сто років Шень-мей пробуджується на один місяць, тоді він жадає руйнувань і хазяїна, якому міг би служити. Власними силами мені вдалося спрямувати його на це нещасливе селище, але тепер мені потрібні ваші сили й енергія. Першу частину ритуалу, у сувої вона назвалася «розчистити лігвище для Шень-мея», ми з вами, пане Раух, провели тоді, восени 1921 року: нам вдалося зробити те, що приверне до нас демона. Другу частину — «покликати Шень-мея» — я зробив кілька днів тому, принісши в жертву демону місцевих селян. Залишилася остання, найважливіша частина — «стати хазяїном Шень-мея». Її ми з вами разом і проведемо…

— Ви справді думаєте, що я буду брати участь у ваших божевільних церемоніях? — поцікавився я.

— Аякже! — радісно вигукнув Дагоєв. — Серед моїх людей знайдеться кілька спеців із катувань, і вони не відмовлять собі в можливості позмагатися у своїй майстерності на ваших друзях. Думаю, особливе задоволення принесе їм Ольга.

Я спробував оцінити свої шанси: одним стрибком добратися до горла цього божевільного. Відразу на моє плече важко лягла вузлувата долоня охоронця, що тяжко сопів за спиною.

— Не треба, — тихо сказав Дагоєв, — усе одно не встигнете. Отже, ви згодні?

— Так, — прохрипів Раух.

Дагоєв махнув рукою і швидко заговорив. Я не розумів його мови, швидше за все, це був якийсь місцевий діалект.

Двоє монголів винесли на середину майдану великий мідний казан, розписаний ієрогліфами. Один з них, одягнений у темний плащ буддійського ченця, із гвинтівкою на ремені через плече, витяг з полотняної сумки великий бубон і почав розмірно бити в нього, повторюючи низьким горловим співом одноманітні заклинання. Почувся глухий гул барабанів, але я не міг визначити, відкіля він іде.

Лице Дагоєва змінилося, воно стало таким же відчуженим, як і обличчя людей, що оточували нас. Він сів на коліна біля розстеленого на землі великого шматка чорної парчі зі срібним кантом по краях. Чернець, не перестаючи, читав свою тужливу молитву. Дагоєв вклонився, торкнувшись чолом землі, і відкинув парчу. Під нею лежав пожовтілий від часу сувій, велика чаша з якогось чорного металу, довгий ніж із хвилястим лезом, масивний пензель, перев’язаний золотим шнуром, і два срібних дзвони на довгих рукоятях. Дагоєв узяв сувій і доторкнувся до нього губами, потім розгорнув його й почав співучо читати.

Сонце вже сховалося за верхівками сосен, що густо вкривали гори. Голова в мене розколювалася від болю, але я намагався не зважати на нього. Я відчував, як страх і чекання чогось жахливого охоплює мене. Я озирнувся на Рауха. Він дивився на Дагоєва, зіниці його були розширені. Випрямившись, Дагоєв узяв ніж і поцілував його, потім підніс до чола чашу, ще раз уклонився й піднявся на ноги. Він підійшов до стовпів із прив’язаними бранцями й довго розглядав їх. Я побачив, як очі Ольги закотилися, і вона мляво повисла на мотузках. Ван несамовито засмикався, намагаючись вирватися, і закричав. У руках Дагоєва блиснув ритуальний клинок — з перерізаного горла Вана бризнула цівка крові. Підставивши чашу, Дагоєв зібрав кров Вана. Потім поклав на парчу закривавлений ніж, узяв пензель і занурив його в чашу, наповнену кров’ю. Викрикуючи слова на незрозумілому наріччі, Дагоєв почав креслити в повітрі якісь знаки, начебто малював у небі невидимі тенета. Я застиг — з пензля в небо летіли краплі крові, але жодна з крапель не падала на землю. Закінчивши креслити невидимі ієрогліфи, Дагоєв повернувся в бік сонця, що сіло за високу гору, і щось різко прокричав. Зараз, описуючи це, я не можу описати той крик, але тоді мені захотілося впасти на коліна й затиснути вуха руками — цей божевільний крик паралізував і тіло, і волю. Раптом від гори донеслося протяжливе виття у відповідь. Начебто відлуння, викликане криком Дагоєва, повернулося сюди, але це було відлуння, що в тисячу разів перевершувало первісний заклик невимовним жахом. Люди, що сиділи навколо майдану, різко схилилися в єдиному поклоні. Дагоєв завмер і щось крикнув — до Ольги й Багуляка, підхопившись з колін, кинулося з десяток людей.

— Ні! — закричав я й рвонувся до них. Удар прикладом у спину змусив мене, задихаючись, упасти на коліна. Позаду я почув іржання коней. Я озирнувся — кілька чоловік утримували чотирьох жеребців.

Нас усіх підтягнули до коней. Раух підхопився в сідло. Я вставив ногу в стремено. За спиною почув голос Дагоєва, який теж підхопився на коня:

— У вас є шанс урятувати їх, ротмістре! Ви знаєте, що робити!

Нас оточило чоловік десять збройних вершників, і ми понеслися в бік навислого над селом гірського хребта.

17

Ми вискочили за село й поскакали між рідких дерев. Вирватися зі щільного кільця охоронців, що оточили нас, було неможливо. Замикав коло Дагоєв.

— Що це було? — крикнув я Раухові. Той обернувся до мене — у сутінках його обличчя нагадувало маску мерця.

— Я ніколи не вірив, що це правда! Але він дістався сюди! Тепер я маю замкнути тенета, що утримують Демона.

— Звідки ви знаєте про церемонію? — прохрипів я, пригинаючись до шиї коня, щоб урятуватися від хльостких ударів соснових гілок.

— Навіщо вам це знати, осавуле? — цього разу ротмістр навіть не повернув до мене голову.

Ми скакали щось із півтори години, піднімаючись невидимою стежкою на вершину. Нарешті охоронці зупинилися й почали спішуватися. Я розгледів невеликий чорний отвір, майже непомітний збоку.

— Сюди, за край виступу! — крикнув Дагоєв.

Ми зіскочили з коней, охоронці, плескаючи в долоні, прогнали наших скакунів у хащу.

— Якщо хтось закричить чи почне голосно дихати — усі помремо, — тихо сказав Дагоєв. Ми притулилися до стрімкої скелі. У тиші я чув тільки відлуння ударів у бубон. Біля мене стояла Ольга, втиснувшись спиною в кам’яну брилу. Очі її були напівзакриті. Я простягнув руку і взяв її долоню. Вона якось по-дитячому схопила мої пальці, і я знову відчув, що готовий віддати за цю жінку своє життя.