Врятований

— Вона потребує серйозної психіатричної допомоги — інакше повторить спробу. Я не можу тримати її на транквілізаторах до кінця життя. Нехай цей жевжик з Шезаарів привезе хоча б одного головогриза абощо. Бо я хірург. Мені тут довелося вже побувати й акушером, і педіатром, і терапевтом, і санітарним лікарем — ще однієї спеціальності я не подужаю, в мене тільки одна голова.

— Але вона в вас дуже добра, брате Аарон. Поки нам не прислали психіатра — треба якось виплутуватися.

— Авжеж, — пхикнув брат Аарон. — Понад півтисячі людей з важкою формою ПТСР — і я.

— Петесер — то що? — спитав пан Іто.

— Посттравматичний стресовий розлад, — пояснив брат Аарон. — Надмірний тягар страждання, що не минулося безслідно. До речі, отче, коли ми тут скінчимо — половина хлопців також потребуватиме терапії.

— Половина? — усміхнувся Саґара. — То було б добре. Я очікую гіршого.

— Ну то зробіть щось. Ви непогано спрацювалися з тими інквізиторками — а вони ж таки не останні особи в Імперії. Натисніть на якісь важелі. Нам потрібний головогриз, бо інакше я сам тут схибнуся.

Це була дуже добра ідея, і Саґара занотував собі у санторі: зустрітися завтра з сестрою Геленою з приводу психіатричної допомоги потерпілим.

— А чому не сьогодні? — спитав брат Аарон з якимись вередливими інтонаціями.

— Тому що зараз у мене сповідь, а потім я беру добровольців і ми вирушаємо до каналізації — шукати дитину.

Пан Іто зітхнув.

— Я ж казав вам, отче, що то привид. Це душа одного з тих, кого ви сьогодні поховали — і я дякую вам за це від усього серця. Вона заспокоїться тепер, і…

— Але моя душа не заспокоїться, поки я не переконаюсь, що то привид, — відказав Саґара.

* * *

— Отче, я втрачаю віру.

— Я так само.

Брат новіцій Хаас розкрив рота і кліпнув очима.

— Ви серйозно?

— Куди серйозніше. Як можна не втрачати віри щодня, коли бачиш, як люди створили людям пекло власноруч — а Господь їх не зупинив.

— Але ж… — брат Хаас запнувся. — Ну, я думаю, той… так було, мабуть, завжди, ось, що я кажу. Бог попускає здійснитися злу, бо може той… перетворити його на добро…

— Ось бачиш, сине, ти вже сам знаєш те, що я маю тобі сказати. Але, знаючи це, все ж таки втрачаєш віру. Отож, словами нічим не допоможеш. Так?

— Виходить, так, — брат Хаас опустив голову. — То що мені тепер робити?

— Спробуй робити як я: тримай у голові альтернативу.

— Тримати… що?

— Альтернативу. Іншу можливість.

— Яку?

— Все те ж саме. Люди творять людям пекло власноруч — і на цьому все. Ані винагороди та втіхи для тих, хто страждав. Ані покарання для тих, хто спричинив страждання. Ані Бога.

— Кепсько.

— Вавилоняни живуть із цим. Якщо можуть вони — зможеш і ти.

— А ви?

— А я не хочу.

— Так і я ж не хочу, отче!

— Тоді слухай. Я був би останнім на цьому світі дурнем і мерзотником, якби зараз сказав тобі, що Бог попустив ці страждання мешканцям Сунаґіші за їхні гріхи. Я був би просто дурнем, якби почав тобі поясняти, що це Божий план, з якого вийшло якесь більше благо для тих, хто тут загинув. Коли Бог прийшов до нас, ти сам знаєш, що він зробив з людським стражданням — Він розділив цю муку. Він не базікав на теми теодицеї, бо не шукав собі виправдань. Ми з тобою тут зараз можемо лише мовчати перед лицем страждання. Мовчати та діяти. Пам’ятаєш, коли Господові сказали про галилеян, вбитих Пілатом?

— Той… хіба вони були грішні більш за всіх галилеян?

Саґара кивнув.

— То велика спокуса, Хаасе — намагатися дати відповідь для когось іншого. Знайти якесь раціо. Мене зараз посідає велика спокуса знайти для тебе якісь дуже правильні слова — але на наше спільне щастя я знаю, що мої слова не відновлять твоєї віри. Якщо ти хочеш кричати до Бога, як Йов — то кричи. Хочеш проклинати — проклинай. Одна умова — від свого, а не від чийогось імені. І друга умова — дій. Що-небудь іще?

Хаас стиснув пальці. Його кирпате обличчя було замислене й сумне. Нарешті він проказав:

— Жінка.

— Ти вподобав якусь жінку? — здивувався Саґара.

— Ні. Та жінка, що вішалася. Вона мені не йде з голови. Я знаю, що там були її діти, але ж вона не могла сподіватися, що за два місяці вони залишаться живі?

— Ні.

— Вас там тепер ненавидять, отче. Не всі. Але…

— Навіщо ти мені це кажеш? Сповідь — то справа твоїх гріхів. Якщо не знаєш їх за собою більше — то закінчимо, бо я маю ще одне діло робити.

— То справа моїх гріхів, бо я на них накричав. Нагримав на цих бовдурів, даруйте мені, отче. Як вони сміють? Ми ж їм прийшли допомогти…

— Ми прийшли допомогти, а ти накричав. Завтра підеш та вибачишся, — Саґара перехрестив Хааса і проказав молитву розгрішення.

— А покута, отче?

— Покута буде зараз. Ходім, спустимося до каналізації. Подивимося, чи не чекає там на нас якесь диво.

* * *

Десь близько третьої опівночі за стандартним часом, коли Саґара вже стонадцять разів встиг згадати добрим словом пана Іто з його розповідями про привидів, і вилаяти себе йолопом, дурнем, бовдуром і не тільки, коли Кінсбі вже не дивився нікому в очі, Шеліпоф раптом сказав по своєму каналу:

— Трясця твоїй матері!

— Що таке? — стріпонувся Саґара, намагаючись локалізувати Шеліпофа на плані.

— Я вліз ногою у лайно.

— Це каналізація, — пхикнув Коннор. — Чого ти тут сподівався знайти? Галаретку в шоколаді?

— Шеліпоф, аніруш, — Саґара визначив місцезнахождення декуріона і побіг у тому напрямку. — Хлопці, всі до нього.

— Що таке? — здивувався сержант. — Ми тепер ще й ассенізатори?

— Ні, пуста довбешко! — відповів Шеліпоф. — Командер правий: тут все старе повсихало від спеки! Якщо воно свіже — а я вляпався у свіженьке — тут таки хтось лазить!

— Може, це полишив людожер? — Хаас, мабуть, вирішив бути скептиком.

— Може, але в такому разі в нього було дуже погано зі шлунком. Воно таки ріденьке, і, здається — з кривавими ниточками.

— В половини місцевих, коли ми прилетіли, була дизентерія.

— Забери пробу, — звелів Саґара, підходячи.

— Вже, — Шеліпоф показав капсулу. Потім, кривлячись, — підошву свого чобота.

— Ми з командером сьогодні смерділи гірше, — втішив його Коннор.

— Та я нібито в курсі. Чув, вас відмивали під високим тиском у дезактиваційній камері.