Все, що я хотіла сьогодні…
Шрифт:
Марек налив мені вина:
— Пий, мала, їж, у нас іще купа справ…
Звісно, подумала я.
А ще подумала: цікаво, як усе почнеться? Тобто… ну… навіщо вони привели мене сюди.
Я не сказала, що більше не можу, — і випила.
А потім, майже відразу, побігла до туалету — я ж зранку нічого не їла!
Коли повернулась, атмосфера була розслабленою. Дивно — я ще ніколи не бачила, щоб люди ось так проводили час. Вони навіть ні про що не говорили, так, ліниво про щось перемовлялися…
Сюр хитро поглядав
— Відпочиває перед роботою. Щоб руки не тремтіли…
— Він — водій чи контролер? — запитала я.
— Саньок — найкращий транспортний «щипач»…
— Хто?
— Не знаєш? — здавалося, він був дуже задоволений моїм невіглаством. — «Щипач», кишеньковий злодій. Так виріже гаманець, що не відчуєш!
Певно, він чекав, що я роззявлю рота або злякаюсь.
— А ти ж тоді хто? — запитала я.
— Ніхто. Ми просто разом — зі школи.
— Він — крадій? — Я з огидою поглянула на Санька.
Колись у мене вирізали гаманець. Тоді я навіть написала листа до газети із пропозицією саджати крадіїв у клітки, які стояли б прямо на зупинках, — щоб усі бачили і плювали. Така була новаторська пропозиція. Мій лист навіть надрукували в розділі «Громадянська позиція». Я ненавиджу злодіїв.
А тепер, коли світ для мене перевернувся і зменшився, — ось дивлюсь, як він спить, роззявивши рота, з якого тече довгою ниткою слина.
— Навіщо він це робить? — запитала я.
— А що йому ще робити? Саньок — із пролів, батьки, як водиться, алкаші, завжди його лупцювали до нестями… Мізки всі повідбивали. Працювати на заводі за копійки він не хоче. Дітей настругав…
– Із кого він? — перепитала я.
– Із «пролів»! Орвела читала — «1984»?
Ого, та він читав Орвела, подумала я.
— Там є така формація — найнижча каста — «проли», — продовжував Сюр, — ними легко керувати. Вони ні про що не думають, окрім жрачки, сексу та видовищ.
– І ти це кажеш про свого друга?
— Ну то й що? — здивувався Сюр. — Важливо, щоб кожен знав своє місце в житті й не випендрювався.
— А якщо завтра він пограбує твою матусю?…
— Не пограбує. Він її знає. І тебе тепер не пограбує, - спокійно сказав він.
— А якщо його впіймають?
— А він уже сидів. Двічі! — так само спокійно повідомив Сюр.
— Не лякай дівчинку, — сказав Марек. — І годі теревенити.
— Точно, бляха, втрачаємо, бляха, час… — сказав Бляха.
Я гадала, що зараз настане те, заради чого вони мене запросили.
Марек підвівся з-за столу.
Бляха та Рудий теж повідсували свої стільці.
Але всі троє попрямували до кухні.
— «Ширку» пішли варити, — поінформував мене Сюр.
— Що?
Він посміхався. Йому подобалося пояснювати ті речі, про які я не знала.
— Зараз побачиш…
Я знала, що цей світ існує…
…знала,
що цей світ існує.Теоретично знала. Але щоб ось так… ні сіло ні впало побачити його зблизька…
Мені здавалося, що в цього світу немає обличчя — одна суцільна пляма.
Яку треба зчистити.
Або обходити десятою дорогою. Дивно, що саме сьогодні мені випало зіткнутися з ним і зазирнути за обриси плями.
Я уявила, як здивується Вадим, якщо, скажімо, мене тут зґвалтують і вб'ють. Рано чи пізно стане відомо, що «слухняна дівчинка», порядна дружина і чесна працівниця відвідувала кубло (щоправда, не дуже схоже на класичне) і, можливо, була в ньому постійною гостею…
Я зареготала.
— Ти чого? — розгубився Сюр.
Як я могла йому пояснити? В цю мить я майже хотіла, щоб усе так і сталося!
Я уявила розпач і роздратування Вадима, здивування всіх, хто знав мене такою, якою я була. Оце буде сенсація! Єдина сенсація в моєму нудному і правильному житті.
— Готово! — крикнув із кухні Марек.
Сюр підморгнув мені й повів за собою на кухню…
Рудий тримав у руках столову ложку, Бляха набирав з неї каламутну рідину в шприц.
– І що далі? — запитала я в Сюра.
— Нічого. Будемо культурно відпочивати. Ввечері підемо на дискотеку.
– І це все?
— А ти чого хотіла?
Дійсно, чого я хотіла? Якої такої пригоди?
— Хочеш спробувати? — запитав Бляха.
— Hi, — сказала я.
— А навіщо тоді ти сюди приперлась? — запитав Рудий, намотуючи якусь ганчірку вище ліктя.
Раптом мені стало нудно. Так нудно, хоч вий.
— Просто так… — сказала я. — А тепер я йду, бо мені нудно з вами.
Розумію, що це було не дуже чемно.
— Слухай, вкоти цій курці пару кубиків, щоб не була такою гордою, — сказав Рудий. — Завтра сама прибіжить… А я потримаю.
Він почав наближатися до мене.
Сюр реготав у кутку.
Марек дивився своїми чорними очима й мовчав.
Я знизала плечима, розвернулась і повільно пішла до коридору, де висів мій білий плащ. Подумки я згадувала, як відчиняються двері.
За спиною чула кроки Рудого і сміх Сюра. Але все це було так, зовсім не страшно, немов спроквола, немов у млявому сні.
Я дісталася дверей, повернула ключ — замок піддався досить легко, розчахнула двері й побігла вниз. Лише чула позаду себе чиїсь важкі кроки — хтось наздоганяв мене. Потім, ближче до третього поверху, пролунав голос Марека:
— Стій. Ти забула плащ!
Я зупинилася і сіла на сходинку.
— На! — сказав він, сідаючи поруч і накриваючи мої плечі плащем.
— Я думала… ви мене зґвалтуєте і вб'єте… — сказала я.
— Ти що, сказилася? — здивувався Марек. — А Рудий хотів тебе лише налякати. На нього самого дмухни — і він розсиплеться…