Втрата

Ось чому мені здалося дивним, що замітка з розділу новин, ніяк не пов’язана з вудінням риби на штучну мушку, залишилася.

Вона була не більш як два дюйми завдовжки:

«Поліція не має жодної зачіпки щодо смерті загиблої внаслідок дорожнього інциденту Коні Ґормлі, 27 років, із Шейрона, чиє тіло було скинуте в канаву біля магістралі США-7 і знайдене там уранці в суботу. Слідчі думають, що Ґормлі, неодружена жінка, яка працювала в «Пончиках Данкінґа» в Торингтоні, йшла понад шосе поблизу Корнволського мосту пізно ввечері у п’ятницю, коли її збила машина, яка мчала на південь.

Поліція припускає, що водій автомобіля скинув тіло з дороги в канаву, мабуть, для того, щоб його знайшли значно пізніше».

Чому, дивувався я, усе навколо розповіді про риболовлю було так акуратно обрізано, а цю коротеньку замітку залишено? Датою, проставленою вгорі газетної сторінки, було 15 жовтня 1982 р.

Я міркував над цим, коли почув стук у двері. Я відклав вирізку вбік, підвівся зі свого стільця й пішов відчиняти.

Кейша Сейлон. Ясновидиця. Та сама жінка, з якою нас звело телебачення і яка так несподівано втратила свою спроможність спричиняти надприродні вібрації, коли режисери відмовилися видати їй чек на велику суму.

— Містер Арчер? — запитала вона.

Вона й тепер була вдягнена, всупереч звичаям своєї професії, у строгий костюм ділової жінки, без хустки, без величезних сережок-обручів.

Я стримано кивнув.

— Я Кейша Сейлон. Ми з вами зустрічалися на телебаченні.

— Пам’ятаю, — сказав я.

— По-перше, дозвольте попросити у вас пробачення за те, що там сталося. Вони пообіцяли заплатити мені за мій клопіт, і це призвело до непорозуміння, і дуже прикро, що воно сталося у присутності вашої дружини, місіс Арчер.

Я не сказав нічого.

— Але хай там як, — сказала вона, — а я справді хотіла поділитися деякими відомостями з вами та з вашою дружиною, що могли б допомогти їй у пошуках її зниклої родини.

Я все ще мовчав.

— Можна мені увійти? — запитала вона.

Я хотів зачинити двері перед самим її обличчям, але потім пригадав, що сказала мені Синтія, перед тим як ми збиралися вперше зустрітися з цією жінкою, що навіть якщо ти виставиш себе несосвітенним йолопом, цього не слід боятись, коли існує шанс, хай навіть один-однісінький шанс із мільйона, почути щось корисне для себе.

Звичайно ж, Кейша Сейлон уже раз пошила нас у дурні, але той факт, що вона знову захотіла побачитися з нами, навіяв мені сумнів, чи не варто було б усе ж таки вислухати, що вона скаже.

Тож, повагавшись якусь мить, я широко відчинив перед нею двері. Я провів її до тієї кушетки у вітальні, де сидів Ейбеґнел не так багато годин тому. Я сів навпроти неї і схрестив ноги.

— Я, звичайно, розумію, що ви можете бути налаштовані скептично, — сказала вона, — але навколо нас завжди існує дуже багато таємничих сил, і тільки окремі люди наділені здатністю їх приборкувати.

— Угу, — мовив я.

— Коли я отримую інформацію, яка може бути важливою для особи, що переживає тривожні часи, то почуваю себе зобов’язаною поділитися цим знанням. Це єдиний спосіб відповідальної поведінки, коли ти наділена таким даром.

— Звичайно.

— Фінансова винагорода для мене — річ другорядна.

— Я вже в цьому переконався.

Хоч я був налаштований цілком доброзичливо, коли дозволив Кейші Сейлон увійти в дім, я тепер почав думати, що припустився помилки.

— Я бачу, ви глузуєте з мене, але я справді наділена даром ясновидіння.

Певно, вона хоче сказати, що її наділено даром розмовляти з небіжчиками. Чи не до цього вона веде?

— І я готова поділитися своїм знанням із вами й вашою дружиною, якщо ви не проти, — сказала вона. — Проте я проситиму від вас певної компенсації. Оскільки телебачення відмовилося взяти на себе певні зобов’язання щодо вас.

— Он як, — сказав я. — І яку ж компенсацію ви маєте на увазі?

Брови Кейші підстрибнули вгору, так ніби вона не думала про якусь конкретну суму, перед тим як постукати в наші двері.

— Знаєте, ви захопили мене зненацька, — сказала вона. — Я думала десь приблизно про тисячу доларів. Я сподівалася, що саме таку суму заплатить мені телебачення, але вони відмовилися.

— Розумію, — сказав я. — Можливо, якби ви дали мені якийсь натяк, про яку інформацію йдеться, то я зміг би вирішити, чи варта вона того, щоб за неї платити тисячу доларів.

Кейша Сейлон кивнула.

— Ваша вимога здається мені розумною, — сказала вона. — Дайте-но мені хвилину. — Вона відхилилася на подушки кушетки, закинула назад голову й заплющила очі. Протягом тридцяти секунд вона не ворушилася, не видавала ні звуку. Здавалося, вона впадає в якийсь транс, готуючись увійти в контакт із потойбічним світом.

А тоді:

— Я бачу будинок.

— Будинок, — повторив я.

Отже, ми дійшли до чогось конкретного.

— Будинок і вулиця, граються діти, багато дерев, і я бачу, як повз цей будинок проходить стара дама і старий чоловік, а з ними йде ще один чоловік, хоч він не старий. Мабуть, він їхній син. Мабуть, це Тод… Я намагаюся добре роздивитися будинок, зосередити на ньому погляд…

— Цей будинок, — запитав я, нахиляючись до неї, — пофарбований у світло-жовтий колір?

Кейша, здавалося, ще міцніше заплющила очі.

— Так, так, у світло-жовтий.

— О Боже, — сказав я. — А віконниці… вони зелені? Темно-зелені?

Вона схилила голову набік, ніби придивляючись.

— Атож, зелені.

— А під вікнами, чи є там ящики? — запитав я. — Ящики для квітів? А квіти в тих ящиках — петунії? Ви можете їх роздивитися? Це дуже важливо.

Вона повільно кивала.

— Так, усе достоту так. У ящиках для квітів ростуть петунії. Ви знаєте цей будинок?

— Ні, — сказав я, стенувши плечима. — Я все це щойно вигадав.

Очі Кейші зблиснули від гніву.

— Ви сучий син і син сучої матері!

— Гадаю, ми з вами все з’ясували, — сказав я.

— Ви винні мені тисячу доларів.

Ти вже хотіла один раз мене одурити. Хотіла й другий…

— Я так не думаю, — сказав я.

— Ви заплатіть мені тисячу доларів, бо інакше… — Вона намагалася щось вигадати… — Я знаю ще дещо. Я мала інше видіння. Про вашу доньку, вашу маленьку дівчинку. Вона у великій небезпеці.

— У великій небезпеці? — запитав я.