Вулиця Без світання

Сектанти грубо штовхнули Жору. Він не втримався на ногах і впав на землю.

До такого поводження хлопець-робітник не звик. Він підхопився і вдарив одного сектанта в груди, другого — в обличчя. Зчинилася бійка. Збіглись цікаві, з'явився міліціонер, і всіх трьох повели.

У відділенні міліції Жора одразу визнав, що зробив неправильно, погарячився.

— А чого це тебе раптом у молитовний дім понесло? Ти ж комсомолець? — похмуро спитав черговий.

— Для агітації — зніяковіло відповів Жора.

— Якої агітації?

— Антирелігійної. Сектанти у клуб на лекції не ходять, то я хотів серед них агітроботу провести. Чемненько з одним із їхніх порозмовляти. Але замість відповіді по суті, мене вивели, та ще й у грязюку пхнули.

— Дурниці! — відрізав черговий. — Хіба це агітація. От повідомимо в комітет комсомолу, там тобі доброго чосу дадуть.

Жора опустив очі. Він теж не мав сумніву, що «дадуть чосу».

— Ну, то що, громадяни, — звернувся черговий відразу до всіх трьох. — Будемо ще порушувати?

Усі троє енергійно замотали головами.

— Тоді йдіть. А про тебе в комітет комсомолу обов'язково повідомимо.

Похнюплений, присоромлений ішов Жора додому. Раптом напівдорозі зупинився, неначе щось згадав, і квапливо попрямував назад у відділення.

— Знову ти? — сказав черговий. — І не проси, повідомимо в комітет.

— Я, товаришу черговий, дещо розповісти хотів…

Вислухавши Жорину розповідь, черговий дав розпорядження негайно відвезти хлопця службовою машиною в управління до товариша Воробйова.

— Сідайте, — запросив Воробйов Жору, — розповідайте, як це ви кулаками проти релігії боролись. Агітатор…

Жора почервонів.

— Не соромтесь, правда молодцеві очей не коле. Я б теж не стерпів, коли б мене в грязюку турнули… Не треба було до цього доводити… Так розповідайте.

Ідея провадити антирелігійну пропаганду безпосередньо в молитовному домі сектантів виникла у Жори давно. Однак здійснити її він наважився лише тоді, коли під великим секретом довідався од своєї тітки, що у сектантів «спасається відлюдник…»

— От я собі думаю, — розповідав далі Жора, підбадьорений цікавістю Воробйова, — піду просто до відлюдника…

Спасався відлюдник в ямі під підлогою флігелька, що стоїть за молитовним домом. У підлозі був прорізаний лаз, через який удень відлюдникові подавали їжу, а вночі він виходив у двір подихати свіжим повітрям. З людьми відлюдник не розмовляв.

Хлопець вибрав момент, коли нікого поблизу не було, шмигнув у флігельок і просунув голову в лаз.

В освітленій гасовою лампою ямі він побачив відлюдника, що сидів у кутку на лавці. Жора привітався з ним.

— Ну, а він? — приховуючи усмішку, запитав Воробйов.

— І розмовляти не схотів, — з сумом відповів Жора. — «Ідіть, — каже, — хлопче, туди, звідки прийшли. Я з вами розмовляти не бажаю». Правда, чемненько так говорить, не те що другий, той просто псих.

— Який другий?

— Зараз я вам поясню. Нічого я від цього відлюдника не добився і пішов собі додому. А потім думаю: не годиться після першої невдачі відступати. Знову у флігельок пробрався, зирк — а там уже інший сидить. Мене побачив, та як загорлає — справжній псих… На крик два паразити прибігли, ну, мене й… вивели.

— Еге, — сказав Воробйов. — А ти певен, що це був інший відлюдник?

— Певен, — твердо відповів Жора.

— А чому саме?

— Перший — нижчий, гладший, а другий — високий, худий. І до того ж голоси різні.

— Куди перший подівся? Не знаєш?

— Не знаю.

— Якого числа з першим розмовляв?

— Двадцятого.

— Точно?

— Точно. Я після того до товариша пішов, у нього двадцятого день народження.

— А другого коли бачив?

— Двадцять шостого.

— Коли в яму вони залізли?

— Другий не знаю, а перший шістнадцятого…

Значно пізніше, аналізуючи свої вчинки, Воробйов зрозумів, що підсвідомо він весь час пам'ятав про зустріч Блеквуда з керівником секти «слуг сьомого дня», про знайдені у Капрова брошури, про те, що Блеквуд зник у ніч з п'ятнадцятого на шістнадцяте.

Воробйов дістав з ящика стола дві фотографії, простягнув Жорі.

— Глянь.

— Вони! Слово честі вони! — зрадів Жора. — Ось перший, — ткнув пальцем у фото, перезняте з візи Блеквуда. — А це той псих, — показав на фотографію Ситника.

— Дякую! — Воробйов підвівся, міцно потис Жорі руку. — Ти велике діло зробив… Залиш свою адресу, може, навіть завтра вранці доведеться запросити тебе на часинку до нас, першого відлюдника впізнати допоможеш.

Воробйов сподівався, що Блеквуд з ями перейшов у будинок Силаєва і там його пощастить захопити. Вся історія з відлюдництвом стала цілком зрозумілою — знайшли місце, де «самовбивця» може безпечно пересидіти гарячий час, поки його шукають. «Вигадано непогано, — посміхнувся Воробйов. — Кому спаде на думку у відлюдника документи перевіряти…»

Спостереження за будинком Силаєва встановили відразу після розмови Воробйова з Жорою. А вночі житло керівника «слуг сьомого дня» оточили.

Воробйов першим піднявся на ґанок, натиснув плечем на двері. Вони не піддалися.

Тоді він постукав. Відповіддю була цілковита мовчанка. Воробйов постукав ще раз — сильніше.

Несподівано з другого боку будинку з грюкотом розчинилось вікно, почувся дзенькіт скла, зляканий викрик. Воробйов заспішив туди. Двоє його підлеглих тримали за руки якусь людину. Воробйов спрямував промінь ліхтаря на затриманого.

— Громадянин Силаєв? Знову зустрітись довелося.

— Так точно! Так точно! — товсті губи Силаєва тремтіли, озноб тіпав його гладке тіло.

— В будинку є хто-небудь?

— Є, є хлопчина.

— Більше нікого?

— Нікого, зовсім нікого.

— Скажіть йому, щоб відчинив.

— Слухаю!

Піднялися на ганок.

— Відчини, Васильку, — тремтячим голосом наказав Силаєв.

Двері розчинились. Вийшов хлопчина років тринадцяти.