Я 11–17… Небезпечний маршрут

— Багато не багато, а тисячі три перепало.

— А якщо ви ці гроші внесете одночасно із заявою в прокуратуру.

— Ви так радите? — Окайомов дивився на Вольського з таким виразом обличчя, наче напружено обдумував цю пораду.

— По-моєму, це єдиний вихід. Тоді я зможу вам допомогти. Подзвоню прокуророві, попрошу його поставитися до цієї справи не формально, а по-людському. Адже ж і законники не повинні забувати вашу сім'ю.

— Саме так. Ви це зробите? Правда?

— Так, так. Твердо вам обіцяю.

Окайомов підвівся.

— Сергію Дмитровичу!.. — Очі його зволожилися. — От відчував я, що зустріну тут людину, якій можна все розповісти. Величезне вам спасибі. Я ще зайду до вас, як зроблю все, що ви порадили. Можна?

— Обов'язково. Я прямо при вас і подзвоню кому треба.

— До побачення, Сергію Дмитровичу… — Окайомов рушив до дверей і раптом зупинився. — Мало не забув. Тут ще така біда — прийшов я до вас в робочий час, можуть в артілі галас зчинити. Чи не дали б ви мені записочку, що я був у вас на прийомі. Дуже прошу.

— Це можна. — Вольський підсунув до себе депутатський блокнот і задумався, як писати. — Кому ж писати? Директорові?

— Так. Голові промартілі імені Першого травня…

— Так… Голові промартілі… Імені… Першого… травня, — повторював уголос Вольський, надписуючи адресу.

— А знаєте, чому я вирішив іти саме до вас? (Вольський перестав писати і слухав Окайомова). Пригадав, як ви, виступаючи перед виборцями, — він і це вичитав у старих газетах, — сказали, що в депутата не може бути справ великих і малих, усі — великі!

— Дурниці! — різко промовив Вольський і поклав ручку на стіл. — Я цього ніколи не говорив.

— Як не говорили? Що ви, Сергію Дмитровичу? Я ж сам чув. — Окайомов усміхався.

Але у виразі його обличчя Вольський бачив незрозумілий переляк.

— Та отак — не говорив, і все. Це в газеті таку нісенітницю написали! Я говорив зовсім інше: що для депутата не може бути поділу виборців на людей великих і маленьких. Людей — розумієте? — Вольський розсердився. Він раптом пригадав цю історію, як лаявся з газетою, як редактор обіцяв вмістити поправку і не вмістив. Одночасно йому раптом і цей відвідувач став чомусь неприємним, а його справа якоюсь достоєвщиною для бідних. — Отак… І якщо у вас там в артілі заговорять з приводу вашої тимчасової відсутності сьогодні, хай мені подзвонять по телефону, я скажу все, що треба. Писати не обов'язково.

— Добре, добре, — швидко згодився Окайомов. — До побачення.

Окайомов вийшов з кабінету злий і розгублений. Ідучи сюди, він передбачив багато що, але ніяк не чекав, що його план зірветься через несумлінну роботу якогось газетного репортера. Він утішав себе тим, що все-таки користь від цього візиту є — він побачився і поговорив з людиною, заради якої його сюди послали. Адже це все знадобиться.

Окайомов вийшов на вулицю. Біля під'їзду, виблискуючи на сонці лаком, стояв темно-синій ЗІМ. «Мабуть, його машина, — вирішив Окайомов. — Треба перевірити».

— Дорогий товаришу, — звернувся він до шофера, — ви, часом, не з нашим депутатом їздите?

— А що таке? — насторожився шофер.

— Та от був зараз у нього на прийомі. Горе в мене — сина втратив. Звелів мені в суботу заяву принести. Що Вольський і що Сергій, це я пам'ятаю, а як по-батькові — не знаю. Спитати не наважився. Незручно якось…

— Дмитрович.

— От спасибі, дорогий. Авжеж, Дмитрович. Як вибирав його — пам'ятав, а тут враз вилетіло.

— Буває…

«Так. Машина — його, — думав Окайомов, повільно йдучи вулицею. — Номер десять сорок сім… десять сорок сім. Водієві років тридцять. Коло правого ока маленький шрам. На розмову йде…»

Потапов уже давно думав про депутатські прийоми Вольського і зараз поспішав у райраду, щоб подивитися, в якій обстановці вони відбуваються і чи не може тут ворог знайти якусь щілину.

— Товаришу начальник, можна вас на хвилинку?

Потапов удав, що нічого не чує, і обернувся, тільки відкриваючи двері райради, — його кликав шофер Вольського, який сидів у машині.

— А, товариш Ільїн! — Потапов підійшов до машини. — Здрастуйте. Що нового?

— Зараз підходив до мене громадянин — цікавився, як по батькові професора. Сказав, що був на прийомі, мовляв, син у нього пропав, і що йому треба заяву професорові писати.

— Так, так. І давно це було?

— Ну, хвилин п'ять тому.

— Куди він пішов?

— От туди. Ви саме звідти йшли.

— А який на вигляд?

— Та звичайний собі. В сірому піджаку, штани заправлені в чоботи.

— Так… так… — Виробивши в собі звичку запам'ятовувати все, що потрапляє на очі, Потапов пригадав, що на перехресті він тільки що зустрів високого на зріст чоловіка в сірому піджаку і звернув увагу на те, що був цей чоловік у чоботах. Правда, обличчя він не запам'ятав. — Дякую, товаришу Ільїн. Подумаємо…

У черзі до Вольського залишалось чотири чоловіки. Потапов підсів п'ятим. Приблизно через годину надійшла його черга, і він увійшов до кабінету. Побачивши його, Вольський нахмурився:

— Ну, а ви що проситимете?

— Те ж саме, Сергію Дмитровичу, — усміхнувся Потапов. — Пильності.

— Може, поставимо сюди вартового з гвинтівкою?

— Хай краще вартовий цей буде у вас всередині, — сухо промовив Потапов і, помовчавши, спитав: — Хто ж із цікавих людей у вас сьогодні на прийомі?

Вольський здивовано підняв брови:

— Ну, голубе мій, додумались. Як завжди, багато різних людей. А що таке?

— Та… дрібниці. Один відвідувач вияснив у вашого шофера, як вас по батькові. Син у нього пропав, чи що?

— Не пропав, а пішов від нього… Дивно — тут він увесь час звертався до мене на ім'я і по батькові.

— Він був у сірому піджаку і в чоботах? — швидко спитав Потапов.

— Так, так.

— Ваш виборець?

— Так. Бухгалтер з промартілі… — Вольський заглянув у блокнот. — З промартілі імені Першого травня.

— А як його прізвище?

— Прізвище? Він не назвав. Не встиг назвати. А мені питати було незручно — міг подумати не те, що треба. Я хотів написати йому записку, потім передумав.