Я, Богдан

Я давав імена своєму народові, з іменами йшла свобода і держава. Тепер побачив, що то держава полковників у кармазинах, та вже нічого не міг удіяти.

О аристократи з хлопськими прізвиськами! Тетеря, Свічка, Безбородько, Борозна, Гвинтівка, Гоголь, Гребінка, Дуб’яга, Журавка, Журман, Засядько, Іскра, Кандиба, Кулябка, Лизогуб, Лобода, Орлик, Палій, Полуботок, Трясило, Цецюра, а до них долучаться згодом іноплеменні Кочубеї, Галагани, Гамалії, Рігельмани, Милорадовичі, Дмитрашки — Райче, Капністи, Томари, Малами, Мартоси, Крижанівські, Бантиш — Каменські, Зертис — Каменські, Орбеліяни, Монтанські. Онуки їхні повиламують коштовне каміння з черенів шабель, здобутих під Корсунем і Збаражем, щоб прикрасити ними пряжки французьких черевиків, переллють срібний посуд, віддадуть парчеві кунтуші на церковні ризи, а простий люд тільш й мріятиме, щоб з багряниць панських онучі драти. Шкода говорити!

Через багато літ після мене генеральний підскарбій війська гетьманського Маркевич списуватиме в діаріуші свої дні таким чином:

«Были на службі у с. Анастасії і обідалисмо у князя і подпіяхом».

«Сего дня были с князем на освящении воды на реце и по сем обедали у него и подпіяхом, а после был на Білополовце, играл у карти з п. Петром и Холодовичем з проиграшом 12 коп.».

«У вечеру играли в карти з виграшом 80 к. у п. Михайла. Сего дня обедали у Гурева і подпіяхом зело».

«Праздновали возшествие на престол Ея Вва и подпіяхом зело у Князя Шаховского».

«Обедали и подпияхом у — писаря енералного Турковского».

«Обедали и подливали у обозного енералного Лизогуба, а отол з князем заехали до Гурева, и там напившие, разехалис».

«Был у князя Андрея, где и обедал, отгол з архімандритом Братским и Григорием Стороженком, сотником ирчанским, приехал я домой и, доволно покуликавши, отёхали».

Півстоліття після мене — найпохмуріші і найганебніші роки в літописах України. Дні холопства без відданості і запевнень та захватів без любові, дні мізерних здібностей і гігантських пороків, рай холодних сердець і обмежених умів, золотий вік зрадників, боягузів, ханжів і рабів. Гетьмани вискакували як дощові бульбашки, лизали ноги будь — кому, аби лиш пригнічувати власний народ, все вміння їхнє йшло лиш на те, щоб обдурювати сильних і переслідувати безсилих, з свободи насміхалися, єдність землі предавали анафемі, топтали все звершене мною, не дбаючи об тім, що топчуть душу і серце народу свого.

Я жив а чи вже вмер, приречений був вічно лежати мов у скляній труні, все бачити, все помічати й розуміти — тільки ні сказати, ні втрутитися, ні спалахнути гнівом. Шкода говорити! Хіба ж не сам породив тих яросних, підлих, огидних фурій користолюбства, жадоби, захланності й ненажерливості? Кричали: «Дай!» — і я давав. Домагалися: «Ще!» — і я безрадно розводив руки. Виривали один в одного з рота — я не вмів їх стримати. Народ проклинав мене за те, що брав у нього, відбирав много. Старшини проклинали, що мало давав. Гетьман не тільки для хвали, а й для проклять.

Матвій Гладкий, з сонними, як у Семка Забудського, очицями, з в’їдливим голосом, опухлий од жадібності, домагався ще й осібного універсала на полковництво.

— Позаписував полковниками, а кого! — кричав у мене в наметі. — Імені свого не вміють начертати, хрести малюють під універсалами. А полки? Що то за полки? В мене дві тисячі шістсот і тридцять козаків, а в Ніжинському полку дев’ятсот і дев’яносто дев’ять, в Чернігівському тисяча й сім, а в Київськім тисяча сімсот дев’яносто два. Чи ж мені рівнятися з Шумейком, Небабою або Ждановичем!

І я, грізний гетьман Хмельницький, відмахуючись од настирливого дзижчання мною ж породженого оцього чоловічка, мав скріплювати своїм підписом те, чого він так волів: «Видячи ми пана Гладкого старанність і в статечних поступках досконалість, розумієм його на уряд полковника миргородського бути годного, сподіваючись по нім, же і в дальший час в тих своїх статечних поступках і годних войськових працях не буде отмінен, зачим пильно приказуєм, аби кождий йому, пану полковнику Гладкому, чинил всегда яко старшому свойому пристойную учтивість і пошанування і подлуг давной войськової обиклості належитоє отдавал послушенство, знаючи тоє, же он пан Гладкий мієт од нас цілоє і зуполноє зміценьє добраго шановати, а преступного без фолиги карать».

Червоний кафтан, чорний оксамитовий пояс із золотими мушками, на плечах плащ рожевого сукна, з голубою підкладкою, застебнутий під підборіддям золотим аграфом, шабля вся в самоцвітах — таким викрасовувався переді мною пан полковник миргородський Матвій Гладкий і не дякував, не вклонявся за підписаний мною універсал, а гугнявив в’їдливо: «Наш король — пан і лишиться паном і королем, а ти королем ніколи не будеш, тільки як тепер єси, так і зостанешся нашим братом і товаришем».

— Іди з — перед очей, коли не хочеш, аби тебе вивели попідруки, як засватаного! — сказав я йому тихо.

До віку судилося Мені бути оточеним неслухняними, але є непослух розумний, вільний, на простір і на добро, а є — тупий, ослячий, мертвий, як холодний камінь посеред струмка. У Гладкого непослух був тупий, оброслий степом і салом, мов лепом, смерділо від нього потом, обмеженістю, підлістю. Де взявся сей чоловік і чом наставив я його полковником? Короткі ноги, пенькуватий тулуб, мертве обличчя, мертві очі, тільки рот завжди відтулений для сичливого крику, а як ходить, то буцає в землю так, ніби хоче пробитися крізь неї, риє під собою ями і норовить упхнути тебе чи в ту, чи в іну.

Підлість, коли й не відверта, однаково прочитується всіма просто і легко, то тільки героїзм завжди незбагненний і таємничий навіть для тих, хто його виявляє. Цей Гладкий ще мірятиметься й на моє місце, і я ще встигну стяти йому голову, та коли б же він був один!

Роїлися довкола мене, мов мушва настирлива, не лякалися мого гніву і гніву Господнього, не боялися проклять, не чули сліз сирітських і плачу вдів, респектом знатних услуг тягнули собі на корогов або й на довічне володіння млини, хутори, села, грунти, а тоді ще й верстали козаків у посполиті, щедро даючи в борг у шийках і відбираючи в них згодом землю й пожитки. Я повертав тих нещасних у козаки, але згодом їх знов верстали, і не було рятунку.

Влада приваблює можливістю творити довкола щастя і свободу. Але, даючи одним, відбираєш у інших, бо всього відміряно однаково і навік.

Іоаникій Галятовський в «Ключі разуменія» писатиме: «Которії чужі грунти, пляци і двори отіймують і собі пространное, а людєм тісноє місце чинять, будут міти товариство з дияволами, будут в пеклі як в скрині желізной тісной замкнені навіки».

Хто б там зважав на такі перестороги?

Вони брали, бо я давав, а я давав, бо сам вимушений брати — інакше не втримав би війська і не витримав у тій несамовитій борні, на яку став супроти шляхетства й магнатерїї чужинської.

З усіх сіл і містечок збирався годовий оклад грошовий, який звався стацією, також за показанщину, покузовне й станове, хто вино курить з козаків, а хто шинкує, з кухов, з станів збиралися гроші, а з пустових земель — хліб, з котрого збору частина до двору гетьманського віддавалася, а частину на плату служителям сотенним і військової полкової музики і на загальні городові розходи я позволяв. Стадії збиралися з могущого Двору один руб і п’ятдесят копійок, з середнього двору п’ятдесят копійок, а з убогого — п’ятнадцять. На болотах з могущого — сорок копійок, з середнього — двадцять, а з нищетного — п’ять. А ще на служителів сотенних, на хорунжого по одній, а на писаря по дві копійки, та на сторожів польових з усякого міщанського й посполитого двору по дві копійки, вівса по четверику, по хлібині, по гусці солі, по кварті пшона та на містра 127 з усякого двору грошей по копійці. На гетьманську музику і на кухню гетьманську з усякого обивителя по пропорції їхнього майна мукою житньою, пшеничною і гречаною, солодами, сім’ям конопляним, горохом, маком, кабанами, птаством, а грошима не брано нічого. Перед настанням кожного празника збиралися для полковників з сіл і містечок на ралець гуси, качки, кури, яйця й поросята, а ще куниця передшлюбна з кожного двору, де були молодий і молода, а ще полковникові по тижню на степу косили сіно, йому ж хліб жали по два й по три дні на рік, та в рік на полкову музику з трьох чоловік бралося з кожного містечка жита по тридцять четвертей і овса толіке ж число, гречаної муки шість, пшеничної шість і пшона шість, гороху дві четверті і два четверика, маку півчетверті й один четверичок, кабанів три, сіна возів тридцять, дров возів тридцять, капусти триста качанів, буряків три вози, а на сторожа польового од вола робочого жита або овса по два четверички та по дві копійки й хлібу, а піші — від двох до десяти копійок. Та катові з кождого по копійці, також у ратуші стоювали на пошті по шість коней та піших по три чоловіки, а особливо піших на сторожі шість чоловік по неділі поперемінно з іншими ратушними селами, всього в єден год раз або й двічі, доставалось також для наїздів варива, як — то: капусти, буряків, огірків і протчого видавали по часті. Посполиті мали заготовляти на войськових степах сіно на зиму для військової армати, давати збори на користь полкових і сотенних служителів, писарів, арматної прислуги, музик, польових сторожів.

¹²⁷На ката.