Я, Богдан

В листі своєму ставив я чотири вимоги. Перше: щоб унія була цілком знищена, також і в маетностях шляхти, яка буде на Україні. Друге: аби чотири найбільші магнати резидували на пограниччі нашому без війська і без великих дворів: Вишневецький, Конецпольський, Калиновський і Любомирський. Третє: аби затвердили під присягою Зборівські пакти архібіскуп гнєзненський Мацей Любенський, архібіскуп львівський Миколай Кросновський, біскупи Кракова й Києва Пйотр Гембіцький і Станіслав Заремба, каштелян краківський Миколай Потоцький, воєвода руський Єремія Вишневецький і староста ломжинський, призначений підканцлером коронним, Гієроним Радзейовський. Четверте: щоби ті поляки, які взяли участь у козацькім повстанні, були помилувані публічним декретом.

Вимоги мої з обуренням було відкинуто, а двадцять третього і двадцять четвертого грудня сейм засідав без перерви тридцять чотири години, бо великопольська шляхта, лякаючись повстання власних селян, стояла за мир, наполягала на підтвердженні миру з козаками і не хотіла приставати на великі податки військові, та магнати все ж домоглися свого. Короля не відпускали з залі обрядової всі ті тридцять чотири години, хоч дехто з старіших сенаторів ходив додому, Спав там три — чотири години, повертався знов. Король, не маючи нічого, окрім свого монаршого маєстату, заявив, що готовий пролити кров королівську для збереження цілості Речі Посполитої, на яку так злочинно замахнувся козак Хмельницький. При тому Ян Казимир не втримався од свого улюбленого вислову: «Мило мені гинути, як усі гинуть». Вирішено було дати в застав клейноди королівської скарбниці з Вавеля. Сейм ухвалив набрати війська коронного тридцять шість тисяч, литовського п’ятнадцять тисяч, накласти військовий податок двадцять вісім мільйонів для набору 54 тисяч найманого війська, королеві — скликати посполите рушення шляхти.

Після Нового року король послав накази Потоцькому й Калиновському, щоб протягом шести тижнів, себто до початку весни, доконче подолали козацьку перепону, аби монарх міг віддатися питанням більш славним і благородним.

Знов виринув Семко Забуський — Забудський. Ян Казимир видав йому приповідний лист з дозволом збирати в необмеженій кількості охотників — люду чільного, до бою здатного, з порядною стрільбою і належною зброєю в тих воєводствах, які визначить коронний гетьман.

Для задурення голови мені знов визначено комісарів для переговорів. Головою комісії встановлено київського біскупа Станіслава Зарембу, який так і не присягнув під Зборівськими пактами, а йому додано Адама Киселя, якому король і на сейм велів не їхати, аби приглядатися до козаків, мстиславського воєводу Горського, брацлавського воєводу Лянцкоронського, послів сеймових Юрія Немирича, Христофора Тишкевича, князя Четвертинського і брацлавського підсудка Косаковського.

Всі мої давні знайомі, та я не хотів їх бачити, бо не було ні потребу, ні часу.

З тяжкої зав’юги лютневої прилетіла страшна вість про смерть Нечаеву в Краснім.

Я тебе, Нечаю, не обезпечаю, Припни шаблю на лівім боці для свого звичаю.

Потоцький і Калиновський, насидівшись у ханських темницях на воді та на пісних коржиках татарських, рвалися тепер на русько — скитського звіра для дальших безсмертних тріумфів королівського маєстату. Війська свого вони так і не розпустили, а тепер скупчили його ще більше попервах під Кам’янцем, а тоді Калиновський рушив на Бар. Козаки не прийняли вказаної в Зборівських пактах лінії Брацлав — Ямпіль, а вважали своєю територією всі землі по Бар. Вимарш Калиновського під Бар означав війну… Нечай, пославши до мене гінця з вістю про Калиновського, рушив тому навстрічу, перейшов лінію і зайняв Красне. У Воронківці, на крайнім виступі Бугу між Станіславовим і Красним, держав сторожу Нечаїв сотник Шпаченко. Калиновський в запусний понеділок рушив з Станіславова, виславши наперед з частиною війська воєводу брацлавського Лянцкоронського, який уже давно точив зуби на козацтво. Відділ кінноти Коряцького вночі вдарив на Шпаченка. їхали по — козацьки, щоб навіть з послуху їх не помічено, вирізали Шпаченкову сотню до одного, а тоді з криком ударили в брами Красного. Нечай вискочив з господи, де вечеряв, став рубатися запекло і поклав трупом багатьох, та його обпали з усіх боків, бо мав з собою лиш жменьку козаків, а на нього одразу вдарило три корогви шляхетські: старости черкаського Миколая Киселя, старости уланівського Казимира Пясочинського і Криштофа Корицького. Славний мій побратим Нечай поліг у тім нерівнім бою. Шляхта запалила місто і стала рубати кого попадя, не милуючи ні жінок, ні малих діток. Козаки з сотником Кривенком, несучи з собою мертвого Нечая; зачинилися в замку над ставом і ще три дні боронилися там запекло. Підступом взято було замок, утік тільки весь переранений сотник Степко, прибіг до Чигирина й став переді мною, хоч ліпше й не ставав би.

Тільки чотирьох узято в полон: шляхтича—інфаміста Гавратинського, що перейшов до козаків і був сотником Тростянським; священика, що читав Псалтир над Нечаєм; писаря Нечаєвого Житкрвича; татарина, що був при Нечаєві од мурзи буджацького.

Нечай лежав у башті замковій на килимі, з червоною китайкою під головою, свічі горіли довкола забитого, святий отець читав молитву.

Найманці з шляхетського війська обклали священика вогнем і так спалили. Гавратинського розстріляно. Нікого не помилували в Краснім, здобич велику загорнули, мовляв, нехай ті стидаються, що досі за Віслою курей давлять, не поспішаючи на війну, люд галицький об’їдають.

Поки живий був Нечай, часом виявляв свій норов крутий і непоступливий, проти самого гетьмана піднімав голос, та однаково почувався я, мов за крутою горою, як стояв він у Брацлавській землі. Знала про се й шляхта, недарма ж і над мертвим надругалися, посікши тіло його на дрібні шматки й кинувши в воду, а голову одрубавши і сховавши в костьолі.

Та поз’їздилися пани та стали сумувати: Ой де ж бо нам Нечаєнкову голову сховати? Ой сховаймо його головоньку а де церква Варвари, Ой щоб розійшлася по всьому світу Нечаєнкова слава!

В смерті своїй знайшов безсмертя. Полинули по всій Україні пісні про Нечая. Вдарила куля в Нечаеве серце, а вразила серце народу цілого.

Чи не той то хміль хмелевий, що в меду купався, Чи не той то козак Нечай, що з панами грався? Чи не той то хміль хмелевий, що по тиках в’ється, Чи не той то козак Нечай, що з панами б’ється? Не вважали вражі пани на хорошу вроду: Драли тіло по кусочку, пускали на воду!

В костьолах правили «Те Deum», дякуючи Богові католицькому за побіду і щасливий початок війни з козаками. Мовляв, Нечай мав іти на Підгір’я, опанувати й злупити Краків, а там до нього могла б пристати сила польського хлопства.

Калиновський мерщій надіслав мені листа, в якім називав Нечая «сей зачинатель злого» і запевняв, що найбільшим його бажанням «зістається, аби в вітчині нашій зацвів бажаний спокій». А сам мерщій узяв Мурафу, Шаргород, Чернівці, став чистити Подністров’я, хотів полатати свої діри і намірився скінчити останок зими і трудів своїх розбишацьких у Вінниці, яко місті просторім, мене ж перед панами вельможними величав тільки «паскудною бестією», а запорожців — монстрами, бо чинили опір і не піддавалися його кровопускам.

Кисіль писав до мене теж: «Милостивий пане гетьмане, мій великомилостивий пане брате! З початку світу при пшениці кукіль, а при костелі, або по — нашому — при церкві Божій, має чорт каплицю». Натякав, що такою чортовою каплицею була робота Нечая, та забув, що я трохи іншої гадки і радше прізвисько те віддав би Калиновському.

Той напав підступно на Ямпіль, коли там був ярмарок і з’їхалася сила безоружного люду. Ввірвалися вночі, задзвонено на ґвалт, люди кинулися втікати за річку, проломився міст, всі стали тонути, не було рятунку.

У четвер на сиропусному тижні я вирушив з Чигирина. Коли пани почали війну, то будуть нею ситі. У Мотрони боліла голова. Ні виїхати зі мною в степ, ні провести бодай за брами чигиринські, ні вийти на ґанок гетьманського дому. Лежала напівмертва, лице як залощений досвіток, сіре, очі позеленілі од болю, чужі очі під чужими бровами, зламаними терпінням, і якась відчуженість у тих очах, що межувала з шаленством, тільки крик незгоди, болісний і трагічний крик — стогін, крик — скарга, крик — розпука її, Мотрончин, полоснув мене по самому серцю: «Ні! Ні! Ні!» — аж я став на порозі і вперше в житті завагався тяжко: а може, не треба мені йти на сю війну? Чи мало маю полковників і. старшин? Чи не досить з мене перемог? Чи не ліпше покерувати військом з своєї столиці, з височин гетьманських, де степи й орли? Був найнещасніший зі смертних. Життя знівечене обов’язками, потребами і докорами сумління. Зненацька відчув, що дух мені гасне, а чим його засвітити — не знав. Стояв на порозі, ждав, що Мотрона зможе свої хворощі, зведе голову, промовить до мене, і світ заграє для мене, засяє і засміється.

Лежала мов без душі.

Чим вона тримала мене? Молодістю? Тілом? Голосом? Поглядом? Ні! Неприступністю, отим запеклим «Ні! Ні! Ні!», яке вабило, але й відлякувало, відтручувало, гнало мене. Я заплющив утомлені свої очі, тихо штовхнув важкі дубові двері, був тут ще, в домі своїм чигиринськім, і вже не був, полинув понад землею своєю, високо над хмари сиві од морозу, далі й далі від свого гнізда, в яке — ще не знав сього тоді — не було мені вороття. «Білих ручок не ламай, ясних очок не втирай…» Мисль моя ширяла у найдальших високостях, тіло рвалося за нею, став я безплотним, мов дух Самійлів, а може, то Самійло і вів мене, поняття зла й добра, злочину й цноти, ґвалту й справедливості злилися в моїй душі, я бачив на дверях хат напит сані кров’ю слова, що їх незмога прочитати, бачив, як розверзаються могили, як грають світла над латинськими церквами, що стриміли там і там на моїй землі, і чув гомін свого народу. Не пісню й не сміх, а радше плач і скорботу. Одні плачуть, інші теж не сміються. Де ж ти, гетьмане Хмелю, захиснику й збавителю? Не розрізняв голосів, слів, звуків — усе зливалося в суцільне зітхання, гнів, невдоволення, обурення, стогін, зойк і німоту.